Справді, ще один рік у нашому житті минає. Яким він був для нас, що найбільше запам’ятається з тих подій, якими жили ми, наша країна, світ? Про це розмова не з чужим нашій газеті Броніславом Грищуком — відомим українським письменником, поетом, журналістом, а ще цікавим співрозмовником, діалоги з яким викликають непідробний інтерес у наших читачів.
Справді, ще один рік у нашому житті минає. Яким він був для нас, що найбільше запам’ятається з тих подій, якими жили ми, наша країна, світ? Про це розмова не з чужим нашій газеті Броніславом Грищуком — відомим українським письменником, поетом, журналістом, а ще цікавим співрозмовником, діалоги з яким викликають непідробний інтерес у наших читачів.
— Отже, Броніславе Антоновичу, чим тебе зачепив рік, що вже минає? Адже погодься, не був він монотонним і статичним, он, які події у тому ж арабському світі відбувались і тривають досі. За цей час там злетіло декілька диктаторів — у Єгипті, Лівії, Тунісі, трусить Сирію… Що думаєш про феномен цих нинішніх арабських революцій?
— Як на мене, ці події не можна розглядати “сюхвилинно”, без урахування історичного контексту. От що таке Туніс? Єгипет? Це могутні держави сивої давнини. Бо на місці сучасного Тунісу ще до нашої ери була держава Карфаген, заснована фінікійцями. І хоч я особисто найменшого уявлення не маю, що то за народ — фінікійці, зате читав свого часу про такого карфагенського полководця, як Ганнібал, сина Гамількара, людину, яка наважилася підняти меч на всемогутній Рим. Батькові Ганнібала — Гамількару теж доводилося приборкувати заворушення громадян Карфагену, котрі також, як і нинішні араби, хотіли мати хліб та кухоль або амфору з вином на столі.
Так що сьогоднішні тунісці, йдучи на демонстрації протесту, мовби ступали слід у слід за попереднім поколінням: вигукували ті ж слова протесту проти соціального гноблення (дарма, що вони викрикувалися різними мовами — спершу фінікійською, а нині — арабською)… Ах, якби ж то Ганнібал знищив сей проклятий Рим, зітхали деякі історики, можливо, і Христа не розіп’яли б (Рим, навпаки, на засіданнях сенату устами якогось Катона товкмачив: “Карфаген мусить бути знищеним!”). Але історія не терпить ось такого: що було б, якби… Гладіаторські бої в Римі? Розпуста? Торжество гомосексуалізму? Жадібність і жорстокість патриціїв? Усе це так. Але ж і Карфаген не відставав у своїх жорстоких звичаях. Наприклад, його жителі приносили в жертву (такий був забобон!) новонароджених первістків-немовлят… Про Єгипет уже не кажу. Оті фараони, оті жерці… Ота Клеопатра, красуня, яка кохалася з володарями Риму — Цезарем, Антонієм (детально я пишу про це в своєму ще невиданому романі “Шепіт Везувію”). І народні заворушення були в Єгипті! І кров людська проливалася, і зойки людські металися поміж пірамід. Як до нашої ери, за якогось там Тутанхамона, так і за нинішнього (уже вчорашнього!) Мубарака. І бодай би один єгиптянин (точніше, його нащадок) явився світові… Нема жодного. Щезли з лиця землі. Чи не тому щезли, що зазіхали на щось сакральне, нам невідоме? А нинішнє НАТО, нинішня Америка? Хіба, нападаючи на Ірак, колиску світової цивілізації, де колись був розташований Божий рай, — хіба Америка не мала прикладу ненаситної Росії? Англійців, французів? Але що їм Росія, що Англія! Що їм якась там статейка якогось проскурівського борзописця Грищука, який буквально закликав окупантів не зазіхати на освячені Богом райські оази…
Питається: чий це словник — демократія, рівноправ’я? Невже арабський? Чи, може, американський? Та ж мали би знати їхні сходознавці, що Схід є Схід, він звик до шейхів, султанів, шахів (як і Росія до царя), а вони ж призначаються аллахом не на один рік… ні, давай і Схід одемократимо! Ну-ну… Побачимо. Дуже скоро.
— Ти знов матушку-Росію зачіпаєш, але дехто там стверджує, що це нині всього-на-всього країна керованої демократії, і жодних імперських амбіцій у неї вже немає. Тож чи варто порівнювати арабський світ з цією країною, мимоволі протиставляючи мусульманський і християнський світогляди?
— Передбачаю, що після такого зіставлення “християнство — мусульманство” дехто з читачів неодмінно висловить думку про кризу християнства. Зокрема — православ’я. Ось і колишній послушник Псковсько-Печерського монастиря, а нині видатний російський художник Михайло Шемякін із гіркотою каже: “Ставлення до православної церкви у мене складне. З тривогою дивлюся, як вона починає втручатися в державні справи, як нав’язує суспільству своє міркування про те, що добре в мистецтві, а що погано”. Якби ж тільки в мистецтві! — скажемо ми. І додамо: не варто забувати, що Кіріли, Володимири, Філарети (як і всі ми, смертні) приходять і відходять. А церква залишається нині і прісно, і навіки вічні. І самоочищується, як очищується отруєна хімікатами ріка…
Щодо того, як вплине криза арабського світу на світ християнський, скажу скупо й коротко: дивіться, панове державці, пильно дивіться, аби не втратити вже нам Крим. Бо тут можливі провокації з боку Росії…
— Звичайно ж, не можу не запитати про “твою” літературну подію року. Для мене особисто це був роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”.
— Погоджуся, що це досить знакова літературна подія загалом, а в творчості Ліни Костенко вона є справді унікальною. “Записки українського самашедшого” я також прочитав. Чи треба казати, що вони збудили в мені безліч асоціацій, міркувань, часто суперечливих, різнорідних. Так завжди буває, коли ознайомишся з талановитим твором. На самім його початку головний персонаж “Записок…” каже: “Почалося з того, що раптом захотів на Канари. Не тому, що курорт, океан, екзотика. А тому, що вичитав у одному з журналів, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистується. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, — а причому тут я? Якби такою мовою спілкувалися люмпени чи вожді, а то ж по всій вертикалі, починаючи з президента. А він же гарант конституції, то що він мені гарантує? Краще б уже пересвистувались у тому його кабінеті, то не було б і “касетного скандалу”, а був би художній свист”.
На книжку Ліни Костенко було вже багато рецензій, відгуків у пресі — починаючи від Івана Дзюби, Дмитра Дроздовського, Володимира Базилевського і т.д. Ось чому мені не випадає рецензувати книжку Костенко після таких авторитетів — однаково ж краще від них мені не написати. Я ось ліпше наведу ще одну цитату з книжки: “Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідліша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”.
Та раз уже згадалася найсвіжіша книжка Ліни Костенко, то чому б нам не згадати призабутий випадок, пов’язаний з нею, що відбувався наприкінці червня 1989-го у твоїй Деражні?
— Знаєш, ти потрапив у “десятку”, бо ось недавно один із професійних українців закинув мені, що, мовляв, я даремно долучився тоді до справи створення музею Анни Ахматової, на відкриття якого приїздила тоді Ліна Василівна. Бачите, тому чоловікові нині видається мало не антиукраїнською ця дія й мислить він відверто ксенофобськими категоріями, хоч у минулому це був цілком ідейний комуніст, керівник, який раптом нині так “прозрів”…
— Тоді до мене зателефонувала Ліна Костенко, яка була головою республіканського комітету з відзначення 100-річчя Анни Ахматової, яку, наскільки знаю, ти особисто агітував приїхати у Слобідку-Шелехівську. Вона просила, аби я її туди завіз. Тож одразу погодився. Одне слово, треба було шукати машину для поїздки в район. У той час це було непросте завдання, але якось я з ним упорався, і на найнятому за 25 (чи 30?) рублів “Москвичі” вирушили ми з Ліною Василівною до Слобідки. І хоч ми з нею давно були знайомі, я все ж переживав: ану ж не сподобається пасажирці автомашина, ану ж трапиться ще щось непередбачуване. Прибули в Слобідку-Шелехівську, де ти нас і зустрів. А народу тоді зібралося! Палають багаття, дим розносить шашличні запахи по садку, поміж столітніми липами, понад могилами місцевого цвинтаря. Почалися виступи гостей. Тепле слово про Анну Ахматову мовила й Ліна Костенко. А ще дісталося тоді від поетеси любителям шашликів і горілки (я також тоді був серед знайомої журналістської братії, перехилив чарку й загризав смаженим шашличком), що посміли набратися ще до початку урочистостей… А по завершенню свята ми всі взяли курс на твоє деражнянське житло, що виявилося також гостинним. Передусім твоя дружина.
Ну, а щодо твого критика, не бери до голови, то люди недалекі, якщо не розуміють, про що йдеться у випадку з творчістю Анни Ахматової, тієї ж Ліни Костенко… Не дано їм і шкода про це говорити.
— Ще чим тобі запам’ятається рік, що минає?..
— Багато що здивувало, вразило, розчулило. Про це можна цілу книжку написати. Але підкорятимемося законам газети. Найбільше вразили всім відомі трагічні події в Японії. А ще вразила і засмутила безпардонна заява Путіна про те, що Росія виграла б війну з німецьким фашизмом і без України. Вражаюча безвідповідальність, жахливий імперський цинізм. Російський прем’єр образив не тільки наших ветеранів війни, нині сущих, а й пам’ять українців, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної, в партизанських загонах, у підпіллі. Ну, і, крім усього іншого, такі заяви — безсоромна брехня. Ліпше б Владімір Путін чесно розказав мільйонам людей, хто ж насправді розв’язав (спровокував) минулу війну.
А розчулили ведмедики, народжені в парку імені Михайла Чекмана, особливо їхні імена: Потан і Настя. Та за одне тільки наймення тих, хто придумав їх, варто нагородити премією міськради.
Мене взагалі вражає нині по-особливому кожен день мого і нашого життя і кажу це без зайвого пафосу і пози. Не той вже вік, погодься…
Розмовляв Богдан Теленько