У вівторок ми знову побачили, як протестувальники, цього разу представники чорнобильських організацій, взяли в облогу Верховну Раду і навіть поклали на асфальт декілька секцій металевої огорожі парламенту. Представники провладної більшості у своїх коментарях щодо цієї протестної акції тільки лукаво розводять руками: ми, мовляв, йдемо на поступки цій категорії пільговиків, представники яких з обуренням пояснюють, що вересневий “замах” на їх соціальні гарантії вже діє повною мірою…
У вівторок ми знову побачили, як протестувальники, цього разу представники чорнобильських організацій, взяли в облогу Верховну Раду і навіть поклали на асфальт декілька секцій металевої огорожі парламенту. Представники провладної більшості у своїх коментарях щодо цієї протестної акції тільки лукаво розводять руками: ми, мовляв, йдемо на поступки цій категорії пільговиків, представники яких з обуренням пояснюють, що вересневий “замах” на їх соціальні гарантії вже діє повною мірою. Більш відвертий віце-прем’єр Сергій Тігіпко, основний урядовий реформатор та ідеолог цих непопулярних рішень, відверто заявив, що коштів на виплату цих та інших соціальних гарантій нашим пільговикам у державній казні немає, хоч заразом запевняє, що з наступного року тим же чорнобильцям майже подвоять інвалідні пенсії та інші виплати. Та у даному випадку знову доводиться визнавати, що наша влада здатна реагувати на глас народу лише тоді, коли цей народ спроможний на подібні масові протестні дії. І дуже сумнівною тут виглядає урядова спроба домовитися з нашим “афганським генералітетом”, котрий нині вже сам заспокоює розбурхане море афганців, які, власне, і були рушійною силою протестних акцій 20 вересня під парламентом. У цьому випадку наша влада нічого нового не вигадала, заграючи з найактивнішою частиною протестантів, котрим нині показує “пряник” пільгових преференцій, на які одразу пристали їх лідери, зрозуміло, знаходячи нині свої аргументи для втихомирення соціального супротиву своїх активістів.
Все тут, як завжди з незапам’ятних часів, коли владоможці задіювали принцип: розділяй і владарюй. Бо таки “владарюють”, а не шукають компромісу з власним народом. Адже нині більшість наших громадян, з тих, хто усвідомлює проблематику суспільних процесів, не сумнівається у необхідності кардинальних реформ в країні. Тож замість того, щоб просувати, так би мовити, реформаторську ідеологію в маси, наша влада пішла шляхом директивного їх впровадження, не надаючи собі навіть звіт у тому, щоб провести їх фаховий аналіз, а у підсумку маємо те, що маємо: державний механізм тут постійно пробуксовує і не в останню чергу через те, що в коридорах влади зверху донизу важко нині знайти людей, здатних брати на себе хоч якусь відповідальність за їх впровадження. А це вже очевидні ознаки паралічу влади, яка шукає відповіді на всі ці виклики там, де їх не може бути.
Бо чого тільки вартий тиск на опозицію, суд над Юлією Тимошенко, спроби підім’яти під себе виборче законодавство й тотальний тиск на малий, середній і навіть великий (прошу не плутати з олігархічним) бізнес? Ну, звичайно ж, можна дезорієнтувати певні прошарки суспільства іншим принципом владної деспотії, який вбирає в себе гасло: видовищ і хліба, з першою складовою якого ми вже попереду всієї планети, хоч з “хлібом” маємо очевидну “напряжонку”. Можна і далі здійснювати тотальний наступ на національну історію, культуру, мову, зомбувати освіту привидами комуністичного минулого, сахатися від Європи в, ой, які міцні та смертельно небезпечні для українців обійми нашого північного сусіда, але ж чи буде це насправді вихід з цієї патової ситуації, в яку ми нині потрапили? Не думаю, адже побудувати в Україні таку собі модель тоталітарного режиму “а ля Лукашенко” не вдасться, бо бачимо, що у “спокійній” Булорусі відбувається. Для побудови феесбешної олігархічної моделі за російським прикладом у будь-якої влади в Україні жодних перспектив немає, адже, на щастя, ми вже перейшли “рубікон” в утвердженні власної державності і назад ходу просто немає. Тож принцип: розділяй і владарюй, переконаний, у нашій країні у кінцевому рахунку не спрацює…