Власне, так діагностують події в Україні після 11 жовтня ряд авторитетних політологів, які побачили у вироку Юлії Тимошенко найпереконливіше унаочнення ознак деградації нашої політичної системи, яка нібито безповоротно покотилася у бік авторитаризму. Думаю, таких підстав для занепокоєння у них та і в нас усіх вистачає, не зважаючи на оптимістичні реляції з вуст перших осіб держави про те, що, мовляв, справа Тимошенко — це наша внутрішня справа і нічого Євросоюзу, США, разом з Росією вчити нас, як наводити порядок у власній країні…
Власне, так діагностують події в Україні після 11 жовтня ряд авторитетних політологів, які побачили у вироку Юлії Тимошенко найпереконливіше унаочнення ознак деградації нашої політичної системи, яка нібито безповоротно покотилася у бік авторитаризму. Думаю, таких підстав для занепокоєння у них та і в нас усіх вистачає, не зважаючи на оптимістичні реляції з вуст перших осіб держави про те, що, мовляв, справа Тимошенко — це наша внутрішня справа і нічого Євросоюзу, США, разом з Росією вчити нас, як наводити порядок у власній країні. Найбільше мене особисто тут дивують заяви Віктора Януковича про незалежність нашої судової системи загалом, а у випадку з судом над Тимошенко зокрема. Якщо Віктор Федорович у це направду вірить, то хотів би я побачити того гіпнотизера, який переконав його в цьому. А якщо серйозно, то досить лише згадати, як керують нині судами та правоохоронними органами його ставленики на місцях, щоб зрозуміти, яка незавидна місія випала на незміцнілі суддівські плечі Родіона Киреєва у Печерському суді столиці, хоча й неважко передбачити і його подальший суддівський кар’єрний ріст, якщо, зрозуміло, нинішня влада у цьому форматі протримається довго.
А хіба є підстави у цьому сумніватися? — запитає мене читач-скептик, розчарований не лише у нинішній, але й вчорашній, помаранчевій, владі. Що ж, його песимізм цілком можна зрозуміти, але ті півтора року, які нова влада кермує, переконують, що наше суспільство, яке, здавалося б, впало у сплячку інертності та тотального розчарування, поволі пробуджується. Згадайте, з чого починався цей громадянський спротив, коли у Харкові першими піднялися місцеві екологи на захист зеленої зони свого міста, як вибухнув податковий майдан наприкінці минулого року, як проходили подібні акції у нинішньому році аж до 20 вересня, коли афганці та чорнобильці мало не штурмом увірвалися у Верховну Раду. Відрадно, що влада почала вчитися вести діалог з цими протестувальниками, що їх тиск на неї змушує наших владців йти їм на поступки. Адже якби вони промовчали, як це робить більшість з нас, то неважко уявити, яким було б податкове законодавство для тих же “спрощенців”, яких у нашому місті також вистачає, як була б врізана цілком заслужена соціальна підтримка багатьох пільгових категорій наших співгромадян. Проте на цих прикладах бачимо, що влада у такий спосіб ніби випробовує нашу здатність захищати свої права, нашу опірність проти її сваволі, бо як інакше характеризувати ці її спроби наступу на соціальні гарантії своїх співгромадян, а потім, після переконливих акцій протесту, вже й відступу?
Не менш складною бачиться й суспільно-політична колізія з судом над Юлією Тимошенко, який викликав негативну реакцію в усіх демократичних країнах, де в ньому побачили відверту політичну розправу над головним опонентом існуючої влади. І те, з якою швидкістю нині з’явилися нові кримінальні справи проти Тимошенко, лише засвідчує, що її ініціатори й далі заганяють себе у ще глухіший кут.
Тож ми нині, справді, є свідками і учасниками подій, які спроможні повернути вектор розвитку нашої країни і висновок про “точку неповернення” до демократичних стандартів матиме під собою реальні підстави. Навіть якщо у хорі тих, хто засуджував Тимошенко, з’явився вже і Ющенко та інші відомі обличчя. Бо якщо, бодай, спробувати побачити якусь логіку у процесі над нею, то разом з нею на лаві підсудних мали б сидіти всі наші колишні президенти і прем’єри. А якщо вдуматись у суть нових кримінальних справ, які порушуються проти Тимошенко в СБУ, то я нині не знаю того, хто з наших олігархів, політиків, владців міг би уникнути подібних звинувачень.
Словом, вузол цих проблем нині затягнувся доволі туго, розв’язувати його доведеться усім нам. Безперечно, відповіді на основні питання тут повинна давати влада, але не менше їх і до опозиції, яка виявила свою неспроможність адекватно реагувати на нинішні суспільно-політичні виклики в країні. Ну, а щодо “точки неповернення”, то, як на мене, ще не час до таких песимістичних висновків?..
Богдан Теленько