Відомо, що Другу світову війну майже одночасно розпочали гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР нападом на Річ Посполиту у вересні 1939 року. У планах обох загарбників Україна займала центральне місце. Більшовицька Росія (СРСР) прагнула приєднати до себе Західну Україну (Східна Галичина, Буковина, Західна Волинь, Закарпаття), Німеччина — поширити свій життєвий простір найперше за рахунок українських земель.
Відомо, що Другу світову війну майже одночасно розпочали гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР нападом на Річ Посполиту у вересні 1939 року. У планах обох загарбників Україна займала центральне місце. Більшовицька Росія (СРСР) прагнула приєднати до себе Західну Україну (Східна Галичина, Буковина, Західна Волинь, Закарпаття), Німеччина — поширити свій життєвий простір найперше за рахунок українських земель.
ОУН намагалася використати війну для розгортання національно-визвольної боротьби за здобуття незалежності України. З цією метою у Кракові в квітні 1941 року на Другому Великому Зборі ОУН було прийнято політичні постанови, в яких зазначалося: “Тільки вповні суверенна Українська держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил (…). Тільки шляхом революційної боротьби з наїзником здобуде український народ державу (…). ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР”.
ОУН напередодні виникнення нацистсько-більшовицького конфлікту опрацювала відповідну програму дій, стратегію і тактику визвольних сил, виходячи з міжнародно-політичних умов та ситуації, що складалася у тодішній Європі.
У травні 1941 року Організація прийняла “Загальні вказівки про державотворчу діяльність ОУН в умовах війни з метою створення Української держави”, “Політичні вказівки для низових організацій в умовах війни”, “Військові інструкції для здобуття незалежності та інші.
Важливою була “Програма діяльності ОУН на східноукраїнських землях в умовах війни з метою утворення Української держави”, у якій ОУН брала на себе відповідальність за організацію революційної ситуації на східноукраїнських землях та створення Української держави. Через тиждень після нападу Німеччини на СРСР революціонери ОУН 30 червня 1941 року у Львові сміливо проголосили Акт відновлення Української державності на західноукраїнських землях. Як і передбачали націоналісти, німецькі чини зажадали від Степана Бандери відкликати Акт. Бандера відмовився. Відтоді почалися переслідування й арешти оунівців. Але визвольний процес уже пішов в Україну і його неможливо було спинити. Ідеї Акта 30 червня 1941 року понесли на східноукраїнські землі Похідні групи ОУН, які мали завдання організувати і пропагандивно опановувати східноукраїнські землі.
Десятиліттями переслідуване совєтськими властями колгоспне селянство Кам’янеччини та Проскурівщини зразу ж звернуло увагу на появу новітніх державницьких сил і позитивно сприймало націоналістичний світогляд добровольців Похідних груп. Діяльність ОУН на східноукраїнських землях під час німецької окупації слід ділити на два етапи: перший — підготовчий, коли оунівці вивчали стан на місцях, і другий — підпільно-революційний. Під час останнього гестапівці почали масово арештовувати націоналістів та розстрілювати їх.
Зауважимо, що на Поділлі у 1941-1942 роках прапори синьо-жовтої барви несли з собою похідні колони Андрія Мельника, лідера одного з відламів ОУН. Нагадаємо читачам, що єдина ОУН, заснована 1929 року, в 1940-му розділилася на дві організації під керівництвом Степана Бандери та Андрія Мельника, які спові-дували єдину ідеологію у боротьбі за незалежну Україну, лише відрізнялися тактикою у підходах до німецької сторони. Мельниківці намагалися застосовувати легальні методи співпраці з німецькими чинниками, бандерівці зайняли різку негативну позицію й почали організовувати збройний опір окупантам. Зразу ж після заборони німецькою владою Акта 30 червня 1941 року бандерівська ОУН перейшла до нелегальної форми опору, мельниківці ж, не схвалюючи бандерівського Акта, відверто працювали у німецьких установах, надіючись підпорядкувати собі адміністративно-господарський апарат краю з метою впливу на німецький окупаційний режим. Але окупанти згодом уже однаково трактували ОУН Бандери і Мельника, знищуючи їх у тюрмах і концтаборах. У такій ситуації частина низового активу Мельника перейшла у нелегальний табір бандерівців, інші відійшли від праці взагалі.
Окупувавши Кам’янець-Подільсь-ку область, гітлерівці включили її до складу райхскомісаріату “Україна”, який збільшувався в міру завоювання німецькими військами східних областей України. Керувати Україною фюрер довірив своєму улюбленцеві Еріху Коху, якого вважають другим Сталіним. Це був справді расовий гітлерівський пес, жорстокий мерзотник, “герой” шибениць і масових екзекуцій. “Ніякої вільної України, — твердив він, — не існує. Мета нашої праці — змусити українців працювати на райх, а не робити цей народ щасливим. Україна має постачати все, чого не вистачає Німеччині. Це завдання має бути виконане, незважаючи на втрати”.
Справу ОУН німецьке гестапо вело окремо і засекречено. Арештовуючи активістів, усіх прирікали на смерть. Заборонили діяльність “Просвіт” і культурних будинків. При цьому виарештували й зліквідували активістів просвітніх закладів. Заборонили середні школи. Наприкінці зими 1942 року хитромудро дозволили семирічки та організацію педагогічного і медичного інститутів у Кам’янці-Подільському. Після того, як до навчання у вузах зголосилося багато молоді, у червні 1942 року заарештували директора інституту — свідомого українця, кількох професорів, до тридцяти національно активних студентів. Усіх їх розстріляли, а інших повивозили на роботу до Німеччини.
Бандерівське підпілля упродовж 1941-1942 років змогло опанувати організаційною мережею ОУН в області п’ять округів, хоча й відбулися великі арешти гестапо. Так, у лютому 1942 року заарештовано активістів на Проскурівщині та частину кадрів у Кам’янці-Подільському, яких було розстріляно.
Одна сторінка боротьби…
У книзі спогадів “Від Сяну до Криму” провідник одного з підрозділів, котрий входив до Похідної групи “Південь” ОУН(б), М.Чарторийський писав: “Окружними дорогами і доріжками добралися до Летичева… З Летичева я порозсилав друзів по околишніх селах і містечках — Росохи, Костянтинова, Хмільника, Вовковинців, Козачків, Меджибожа та інших…”
У містах, містечках і селах члени Похідної групи розставляли своїх людей на різноманітні посади в органах місцевого самоврядування, проповідували ідею створення і побудови незалежної Української держави, створювали розгалужену підпільну мережу. Зокрема, в самому Летичеві були створені районний та окружний підпільні осередки ОУН. Активними їхніми діячами були члени Похідної групи ОУН Зубенко, Козарук, Матіяшук, Потапінськии, Плащинськии.
А своєрідним легалізованим центром діяльності підпільників стала створена окупаційним режимом контора із заготівлі тютюну для потреб німецької армії. Очолив її Іван Козаченко (після війни репресований НКВС). У цій установі працювали підпільники Яків Заверуха, Василь Мазур, Ігнас Ходко, Михайло Потапінськии, Леонід Бучик, Олексій Колесник та інші. Характер роботи дозволяв їм безперешкодно з боку німецької влади пересуватися територією Кам’янець-Подільської та Вінницької областей. Підпільники перевозили листівки, зброю і боєприпаси в Летичівському, Деражнянському, Проскурівському, Ярмолинецькому районах. Довоєнний директор Летичівської середньої школи Іван Очківський, родом із с. Майдан-Вербецький, працював окружним старостою і мав беззастережну довіру німців, зокрема окружного комісара Гаммера. Користуючись цим, він забезпечував підпільників ОУН папером і шрифтом для друкування листівок, видавав різноманітні необхідні документи, організовував забезпечення продуктами харчування Похідні групи, які рейдували округою. В німецьких установах працювали підпільники Василь Зубенко — секретарем районної поліції та завідуючим загсом Олена Матвеєва. Вони діставали різноманітні бланки документів, зразки штампів, печаток, засоби для друкування листівок.
Листівки, зокрема, друкувалися в с. Копачівка Деражнянського району в хаті Мирона Демчишина, звідки зв’язкові забирали їх і розвозили по населених пунктах. До Летичева їх доставляв Яків Заверуха, колишній лейтенант Червоної армії, учасник боїв на трагічному Південно-Західному фронті в 1941 р. Листівки по селах розповсюджували Володимир Лучков (Ставниця, Требухівці, Меджибіж), Олександр Слободян (Горбасів), С. Гарбаренко (Залетичівка), Іван Сабодан (Марківці), Горновий (Івонинці), Василь Мазур, Людмила Гусар, Леонід Бучик (Летичів, Покасівка), Петро Пантелеймонов (Пархомівці, Ярославка, Митківці), Іван Яворський, Панас Транчук, Федір Поплавський, Онисій Слащук (Требухівці, Головчинці), Тодос Дудник (Лисогірка).
До диверсійної групи націоналістичного підпілля входили Яків Заверуха, Василь Зубенко, Василь Мазур, Олег Бригада, Іван Сабодан (дядько нинішнього Блаженнійшого Володимира (Сабодана), глави Української православної церкви Московського патріархату), Михайло Потапінський, Степан Гарбаренко. Вони розгромили поліцейський кущ у Вербці, заволоділи зброєю, підірвали, а потім розстріляли машину з есесівцями на шосе Летичів-Вінниця, закидали гранатами підводу з поліцаями і власівцями. Василь Мазур та Олег Бригада кинули гранату в приміщення поліцейської дільниці у Летичеві. Підпільники ОУН систематично виводили з ладу лінії зв’язку між Летичевом і Проскуровом та Деражнею. Олександр Коваль працював у ремонтних майстернях на залізничній станції Деражня і разом з Яковом Заверухою здійснював диверсії на залізниці.
Групу підпільників, до якої входили жителі Головчинець і Требухівець, котрі працювали на Меджибізькому консервному заводі, очолював Іван Яворський — довоєнний директор школи-інтернату. Вони розповсюджували листівки, вели усну антигітлерівську агітацію, перешкоджали вивезенню молоді на каторжні роботи до Німеччини, псували лінії телефонного зв’язку, збирали зброю та боєприпаси, готували людей до боротьби з окупантами. До групи входили Онисій Слащук, Федір Поплавський, Панас Транчук та інші. Зв’язок Летичівського націоналістичного підпілля з Проскуровом проходив через лінію: Зубенко — Наненко — Козак (Зубенко — секретар районної поліції, завідуючий загсом; Наненко — староста Кам’янець-Подільської області, згодом працівник відділу обласної народної освіти, Козак — обласний провідник ОУН, загинув 1949 року). Про це йдеться у карній справі, заведеній 1945 року енкаведистами на Павла Супруна, завідуючого Летичівським окружним відділом освіти під час окупації.
В руслі програми і завдань націоналістичної організації діяли ще два вихідці із Західної України: Василь Барищук, родом із с. Олексинці Кременецького району Тернопільщини — благочинний Летичівської округи, та Слоневський, до війни працював директором школи в Кременці, а з початку 1942 року — учителем Летичівської школи, потім — директором бухгалтерської школи, ще пізніше — бухгалтером ремісничого училища.
Діяльність українських націоналістів викликала тривогу як у фашистів (гауляйтера Еріха Коха, міністра “східних земель” Альфреда Гозенберга), так і в радянського керівництва (наркома держбезпеки УРСР Савченка, начальника Українського штабу партизанського руху Тимофія Строкача).
Навесні 1943 року гітлерівці почали масові арешти підпільників ОУН у Летичеві й окрузі. Старосту Летичівської окружної управи І.Очківського заарештували, коли він перебував у Деражні. Схопили й усіх названих вище членів організації, крім Людмили Гусар та Ігнаса Ходка. Були заарештовані також Іван Бегеба, Григорій Чорнолуцький, Іван Замрачило, Григорій Романишин, Фокій Мрук, Іван Прокопов, Григорій Гасюк, Федір Савчук та Василь Ткачук з Копачівки, Дмитро Зборовський, Олексій Сабодан (брат Блаженнійшого Володимира). Олександр Слободян і Горновий не далися живими в руки гестапівців — під час арешту були вбиті.
Василь Зубенко, псевдонім “Холодний”, який на той час очолював окружний провід ОУН (Летичівський, Деражнянський, Меджибізький райони), дізнавшись про арешти, вирішив у березні 1943 року пробиратися по лінії зв’язку Сахни-Лозни до Багриновець або Літина, де в той час перебував Вінницький обласний провід ОУН. Однак у с. Білецьке його видав гітлерівцям секретний агент.
Зав’язався нерівний бій Зубенка-“Холодного” з німцями і поліцаями. Карателі підпалили хлівець, звідки провідник відбивався вогнем з пістолета і гранатами. Щоб не потрапити ворогам живим до рук, підпільник покінчив життя пострілом з власної зброї.
Зубенко- “Холодний” навічно ввійшов в історію краю, в пам’ять летичівців. А втім, чи справжнє прізвище “Зубенко”? На допитах у березні 1945 року, коли ще свіжими були в пам’яті людей і події, й імена, пов’язані з націоналістичним підпіллям, Летичівський благочинний В.Барищук називав керівника організації “Зюбенком”, а колишній завідуючий відділом народної освіти П.Супрун — “Дзюбенком”, зазначивши, що родом він з Донбасу.
…Заарештованих підпільників спочатку катували в Летичеві та Деражні, а потім відправили в Старокостянтинівську в’язницю, розміщену в напівзруйнованому більшовиками 1919 року Хрестовоздвиженському соборі, побудованому Костянтином Острозьким ще 1613 року. Тут майже всі вони прийняли мученицьку смерть.
Василь Горбатюк, Нестор Мизак, письменники
(уривки з книжки “За тебе, свята Україно”)