Після подій 20 вересня під Верховною Радою, коли ветерани-афганці та чорнобильці мало не взяли штурмом парламент, як ви знаєте, у терміновому порядку наші парламентарії відгородилися від народу у прямому розумінні: по периметру території Верховної Ради з’явилася величезна залізна огорожа.
Після подій 20 вересня під Верховною Радою, коли ветерани-афганці та чорнобильці мало не взяли штурмом парламент, як ви знаєте, у терміновому порядку наші парламентарії відгородилися від народу у прямому розумінні: по периметру території Верховної Ради з’явилася величезна залізна огорожа. Спікер парламенту Володимир Литвин розводить на прес-конференціях руками: мовляв, не знаю, хто це зробив, парламентська опозиція обурюється, дехто з провладної більшості киває лукаво на Америку, хоча там Конгрес не обнесений жодними загородами, а тільки Білий дім, резиденція президентів США, ніби заохочуючи нинішнього нашого президента поставити подібну, як у його резиденції в Межигір’ї, огорожу і на Банковій. А там, дивишся, залізні перепони з’являться біля наших обласних, районних владних будівель, бо, видно, через них нашій владі спокійніше говорити з власним народом…
А якщо серйозно, то цей “вияв довіри” до власних виборців є достатньо симптоматичним не лише для діяльності нинішнього парламенту, а й влади загалом. Он, і відомий борець з українським націоналізмом, нардеп-регіонал Вадим Колесніченко вніс проект закону “Про протидію екстремізму”, який дуже нагадує подібний російський закон, за яким у буцегарню можна посадити будь-кого, хто виявляє навіть цілком мирний протест на дії влади, поширюється він і на виборчий процес, аби позбавити нас можливості при потребі, як це було, скажімо, у 2004-ому, впевнитись у його чесності. Вже й дехто з наших нібито демократичних журналістів, про відомі телешоу Шустера, Кисельова не варто й говорити, взявся публічно засуджувати протестну акцію чорнобильців та афганців 20 вересня під стінами Верховної Ради. Ба, цей процес пішов далі, бо нині навіть невинний протест проти антиукраїнської діяльності міністра Дмитра Табачника, якому тицьнула букетом в лице дівчина-студентка Дарина Степаненко, вже ці люди класифікують, як вияв екстремізму, а по всенькій країні на догоду панові Табачнику по наших вишах вже шириться рух студентського протесту проти вчинку цієї студентки, зрозуміло, що під тиском ректорів, які у такий спосіб, видно, вирішили черговий раз прогнутися перед всесильним чиновником.
Цікаво, як відреагували б на подібні дії своїх політиків та владців греки, французи, англійці, німці та інші громадяни цивілізованих країн, які якраз своєю участю у масових акціях виражають незгоду або підтримку їх діям? Зрештою, ініціатори подібних законопроектів і самі ризикують підпасти під їх дію, адже вони, по суті, нині збурюють соціальну напругу в нашому суспільстві, яка тільки наростає. А тому знову і знову доводиться визнавати, що влада демонструє своє невміння вести діалог з власним народом, вдаючись до неефективних і провальних заборонних і репресивних заходів, які, на щастя, в Україні діють з мінімальним ефектом і можуть лише збільшувати градус соціальної напруги. Бо ж дійсно, вперше погоджуюся з комуністом-парламентарієм Царьковим, який, не дивлячись на те, що його фракція вже давно знаходиться в провладній більшості, зауважив, що головний реформатор уряду Тігіпко не може здійснювати соціальні реформи, не має на це морального права і виглядає тут, як педофіл у дитсадку. Адже справді, спроби реформування країни, які декларує і пробує проводити нова влада, таки мають свою моральну складову, у якій найбільше важить довіра народу до їх ініціаторів, якої, як ми розуміємо, нині до них немає. У нашому, українському випадку у меті цього, так званого, реформаторського курсу відсутні чіткі орієнтири, у які б нині повірили і чорнобильці, і афганці, і всі ми разом. Тож, мабуть, не варто нас лякати екстремізмом, адже на перевірку історії та, виходячи з уроків нашої незалежності, народ ми вже ляканий, чи не так?..