Наш земляк Ігор Нікітін — знана особистість на стародавній новгородській землі Росії. Вихованець Хмельницької ЗОШ №12 понад 20 років проносив суддівську мантію, пройшовши шлях від народного засідателя до голови районного суду міста Мала Вішера, де здобув належний високий авторитет і повагу своїми принциповістю та непідкупністю. Глибоку шану та щиру повагу він заслужив і в іншій своїй іпостасі — суспільно-громадській, на специфічній ниві пошукової діяльності. Десять років тому Ігор Нікітін створив пошукову групу “Пам’ять” і разом зі своїми товаришами-добровольцями присвятив себе пошуку останків радянських воїнів, які загинули у жорстоких боях з фашистами на новгородській землі. Про специфіку цього не звичного, але благородного хобі наша з ним розмова.
Наш земляк Ігор Нікітін — знана особистість на стародавній новгородській землі Росії. Вихованець Хмельницької ЗОШ №12 понад 20 років проносив суддівську мантію, пройшовши шлях від народного засідателя до голови районного суду міста Мала Вішера, де здобув належний високий авторитет і повагу своїми принциповістю та непідкупністю. Глибоку шану та щиру повагу він заслужив і в іншій своїй іпостасі — суспільно-громадській, на специфічній ниві пошукової діяльності. Десять років тому Ігор Нікітін створив пошукову групу “Пам’ять” і разом зі своїми товаришами-добровольцями присвятив себе пошуку останків радянських воїнів, які загинули у жорстоких боях з фашистами на новгородській землі. Про специфіку цього не звичного, але благородного хобі наша з ним розмова.
— Ігоре Миколайовичу, насамперед про особисте: що спонукало вас, успішного юриста і поважного суддю, зайнятися такою негламурною та непрестижною для професійної кар’єри справою?
— Мабуть, відчуття тієї священної пам’яті, якої нас з братом виховали у сім’ї та рідній раківській школі. Повірте, це не порожні гучні слова, все це свідомо. Треба пам’ятати і поважати свою історію, якою б вона не була. Робити так, як казав Костянтин Симонов: щоб кожен солдат лежав у чистій могилі. Нашим воїнам, які загинули у Великій Вітчизняній війні, а всі вони були на ній героями, негоже лежати забутими у лісах і болотах.
На новгородській та псковській землі у перші роки війни мужньо билися з ворогом солдати 2-ї ударної армії, доля їх була трагічна, але своїм життям вони допомогли відстояти Ленінград.
Так, пошукова робота далека від гламуру, вона проходить серед багнюки, бездоріжжя, нерідко у небезпеці. Щодо престижності, а що воно таке — престиж? Найвищий престиж — це щось зробити для людей, які отримують можливість довідатись про своїх рідних, котрі загинули в бою, не зникли безвісти, і є могила, де можна вклонитися їхній пам’яті. Яка різниця, хто цьому служить: суддя, водій чи вчитель?
— Суддя, водій, вчитель — це члени вашої групи?
— В нашій групі “Пам’ять” 22 бійці, всі вони різні за професією та посадами. Разом з нами пошуком займаються добровольці не лише з Малої Вішери, приїжджають люди з Білорусії, інших регіонів Росії. За десять років ми підняли з землі 495 воїнів, 40 з них вдалось ідентифікувати, щодо 29 — пощастило знайти рідних.
— Ваш загін єдиний на Новгородщині?
— Група “Пам’ять” входить до Новгородської громадської організації “Пошукова експедиція “Долина” імені Миколи Орлова. Вона складається з 50 пошукових загонів з Сибіру, Прибалтики, Пскова, Санкт-Петербурга, Підмосков’я, Саратова, Сиктивкара та інших місць. У Новгородській області пошукових загонів більше 20.
— Що означає ім’я Миколи Орлова?
— Микола Іванович Орлов, фронтовик-полковник, був першим пошуковцем в СРСР. Займатися пошуковою діяльністю він почав одразу після війни, був ініціатором пошукового руху ще задовго до того, як ним почав опікуватися комсомол.
— Пошуковців дехто вважає звичайними мародерами, шукачами цінностей та зброї...
— Є й такі, ми називаємо їх “чорними” пошуковцями, а себе, на відміну від них, “червоними”. Нас ще порівнюють зі сталкерами, але це неправильно. Ми чітко знаємо, куди йдемо і для чого, причому добровільно та безоплатно. Щоб ці пошуки були не навмання, треба попередньо детально вивчити документи: про військові операції, окремі бої, архівні довідки, спогади фронтовиків, живих свідків. Але це лише перший етап роботи, головне — сам пошук на місці. Новгородщина, Псковщина — суцільні ліса та болота, тому цей пошук надзвичайно важкий, складний, часто небезпечний процес. Можна викопати трухлявий патрон, а поряд цілісіньку протитанкову гранату чи нерозірвану авіабомбу. Відтак пошуковець повинен мати відповідну підготовку з техніки безпеки, біології, анатомії, геології та деяких інших галузей. Останки воїнів — це суцільні черепи, кості, іноді вони можуть бути розкидані у чималому радіусі, на різних рівнях ґрунту. Треба вміти правильно їх скласти, визначити.
Окрема справа — ідентифікація останків. Велика удача, якщо вдається знайти солдатський медальйон — як правило, патрон з папірцем з його даними або якусь іншу річ. В наших болотах з цих речей за всі роки рідко що могло зберегтися. Отож доводиться займатись і розшифровкою майже знищених написів.
— На все потрібен час, як ви його знаходите?
— Пошуком займаємось у вихідні, за рахунок відпустки. Працювати доводиться по 18 годин на колінах, іноді за декілька днів нічого не знайдеш, а іноді за декілька годин десятки останків. Наша основна “зброя” навіть не щуп і лопата, а пальці та інтуїція.
Найстрашніше місце — М’ясний бір. Тут полягли сотні тисяч солдатів — і радянських, і німецьких. Серед останніх цей район називали “сідницею світу”. І було за що. З землі підняли вже понад 20 тисяч останків радянських солдатів, а скільки їх там лежить ще!
— Доводиться викопувати й останки німців?
— Звичайно, але роботу з ними продовжуємо, якщо знаходимо іменний жетон. З німцями занадто багато клопоту: і це не так зробили, і то не так… Одного разу такий німець пролежав у мене в гаражі аж два роки — нікому до нього не було діла. Тому, як правило, закопуємо їх знову. Сюди ми їх не кликали. Інша річ — наші воїни. Всіх збираємо, урочисто ховаємо у братській могилі, кого вдається ідентифікувати — в окремі могили. Опікуємося ними. Запрошуємо родичів, якщо вдається їх знайти. Наші пошуки допомагають і їм, люди через це отримують відповідну матеріальну допомогу від держави за загиблого.
— Ваша робота вимагає немалих коштів, техніки. Де все берете?
— Відверто кажучи, найбільше з власної кишені, допомагають спонсори. Від влади майже нічого. Спасибі військовим — передали нам дещо зі старої техніки: тягач, гусенічну БМП. Без цього в наші хащі не дістатися.
— Зброю все ж таки знаходите?
— Багато. Це брехня, що наші воювали в ті роки голими руками. Знаходили безліч гранат, підсумки з 400-500 гранатами, гвинтівки, автомати, кулемети — до схочу. Кажу те, що бачу: зброя була в усіх.
— Пошукова діяльність не спонукає до творчості?
— Ще й як: вірші просяться, є задум книги. Маю декілька публікацій у журналі “Військова археологія”. Накопичилося багато цікавих матеріалів. З’ясував, наприклад, що в нашому районі загинуло не три тисячі воїнів, як вважають офіційно, а вісім тисяч. Доводиться виправляти й архіви: не пропав боєць безвісти, не здався у полон, не був розстріляний, а загинув у боях там чи там. Всі дані надсилаю в Інтернет.
Зараз працюю над книгою про льотчиків, які воювали в небі Новгородщини. Не всі їхні подвиги були належно оцінені свого часу. Ось, наприклад, штурман Тарасенко. У свої 18 років мав 63 бойових вильоти, захищав небо рідної України, загинув поблизу Малої Вішери. Таких героїчних сторінок було багато, долю цих людей пропускаєш крізь себе…
— Мабуть, ви частий гість у школах, адже є що розповісти на уроках мужності...
— Не лише гість. Для своєї групи ми створили молодіжну базу — військово-патріотичний клуб “Солдат”. Двічі на тиждень проводжу там заняття з дзюдо, практики пошукової роботи. Допомагають інші добровольці: лікар, професійний військовий, історик. На канікулах члени клубу беруть участь у наших вахтах. Незабаром саме вони гратимуть провідну роль у суспільстві, отож треба їх до цього завчасно готувати. Насамперед, берегти священну пам’ять про тих, хто віддав життя за наше мирне небо і рідну землю, а також не фальсифікувати історію.
Підготував Володимир Разуваєв