Перші дні після другого туру президентських виборів 2010-го: Юля все ще тримає політичний удар. Почалося слухання у вищому адмінсуді справи навколо фальсифікацій у другому турі виборів за поданням Тимошенко. Ющенко обіцяв “своїй” нації, що з цього процесу буде пряма трансляція, але у перший день слухань, 19-го, хтось вимкнув у цього кіна “світло”. Виявилося, що суд послухався адвокатів Яну-ковича і відмовив у прямій трансляції з залу суду. Тільки п’ятий порошенківський канал — а куди Петрові діватися, адже і сам він у підвішеному стані? — і дає найповніші репортажі з цих судових засідань і якраз по ньому дивлюся, як Юля розпинається перед тими набундюченими суддями…
“Коли б мали ви віру як зерно гірчичне,
і сказали шовковиці цій:
“Вирвися з коренем і посадися
до моря”,— той послухала б вас!”
(Єв. Луки 17.5-6)
З ПОМАРАНЧЕВОГО ПІСЛЯ СМАКУ
Лютий 2010 року.
Юля ще тримає удар…
1
Перші дні після другого туру президентських виборів 2010-го: Юля все ще тримає політичний удар. Почалося слухання у вищому адмінсуді справи навколо фальсифікацій у другому турі виборів за поданням Тимошенко. Ющенко обіцяв “своїй” нації, що з цього процесу буде пряма трансляція, але у перший день слухань, 19-го, хтось вимкнув у цього кіна “світло”. Виявилося, що суд послухався адвокатів Яну-ковича і відмовив у прямій трансляції з залу суду. Тільки п’ятий порошенківський канал — а куди Петрові діватися, адже і сам він у підвішеному стані? — і дає найповніші репортажі з цих судових засідань і якраз по ньому дивлюся, як Юля розпинається перед тими набундюченими суддями, які зберігають пристойні міни, хоч сумніватися не доводиться: говори, Юлю, не говори про те, що були тотальні фальсифікації на Сході та Півдні, але видно, що ця країна справді божевільна, якщо не відчуває болю від втрати свого права на вільне волевиявлення, бо й результат у тому неправедному суді буде один: ці люди у темно-синіх мантіях благословлять на президентство Януковича і твій народ проковтне чергову гірку пілюлю приниження.
Що ж, Тимошенко, видно, це усвідомила ще до приходу в судову залу, і вже у п’ятницю вирішує забрати свій позов з суду, не даючи своїм опонентам шансу позловтішатися з неї при винесенні заздалегідь відомого не на її користь рішення. Логіка у цій тактиці справді є і вона таки вийде з цього суду з моральною перемогою, зайвий раз показавши, який реальний стан у наших судах, де практично нині неможливо захистити свої елементарні права, не кажучи вже про виборче волевиявлення.
“Зрештою, а коли ми мали те право на своє волевиявлення?” — задаю вже собі це риторичне питання і, коли скінчився цей телерепортаж, тисну на пульті своєї дистанційки цифру “6”, де в мене російське РТР. Там іде теле-бенефіс до 65-річчя відомого співака, композитора, музиканта Юрія Антоно-ва, досить-таки культового у свій час.
27
Овва, його сестра перед загально-російською аудиторією відкриває їх родинний секрет: виявляється, в них мама — українка, і це від неї такою співучою була їх сім’я, щоправда, батько їх з вологодської глушини, яка, як з гордістю заявив якось її брат, не знала татарського іга й кровозмішання, на відміну від більшості російських земель. Тож Юра Антонов, виходить, чистокровний російський співак і композитор, в чому сам, мабуть, і не сумнівається. Муть якась міжнаціональна, хоч нічому дивуватися, бо, он, на цьому шоу сидить ще один такий інтернаціоналіст з Баламутівки Ігор Крутой. Чому з Бала-мутівки? Та тому, що саме з цього села з-під Хмельницького походить його батьківське генеалогічне древо, хоч, зізнаюся, грішив і списував композиторський дар цього чоловіка у заслугу єврейській складовій його крові. Ніфіга, у тій Баламутівці всі з його родини напрочуд співучі й музикальні, а Крутой, мабуть, дізнавшись про це кілька літ тому, не без допомоги твоєї газети, видно, через немилозвучність назви свого родинного села, так і не зізнається своїм землякам у кровній спорідненості з ними, бо що йому це подільське село з такою химерною назвою. Тільки уявіть, якими цікавими були б заголовки у навколобогемній пресі про цього вже забронзовілого метра — “ Крутой з Баламутівки”, адже було б це ще крутіше, ніж з Касапетівки? Хоча назвою свого родинного села міг би гордитись, адже назвали його так екзотично тому, що здавна там жили дуже волелюбні люди і тамтешній пан охрестив через це село “Баламутівкою”… Ось так воно, пане Крутой!
Перемикаю пульт на Перший російський, а там того вечора документальний фільм про Анатолія Собчака, також генетично не чужого нам, де
його автори впіймали унікальні кадри з Володимиром Путіним, коли той на похороні Собчака втирає сльози. Виходить, ніщо людське не чуже і цій здемо-нізованій у наших національних колах людині, хоч зараз кадрів з подібними ракурсами цього чоловіка годі побачити: завжди на ньому маска відчуженості, зібраності, твердості волі, яку може вивести зі спокою хіба що українське чи грузинське, ба, ще й чеченське пи-
тання. Взагалі, нинішній фактичний російський лідер мені нагадує все більше набурмосеного і таки направду демонічного з вигляду у своїй класичній іпостасі першої особи держави генсека — тезку композитора Антонова Юрія Андропова, який крізь свої темні окуляри якось свердлив з високої ложі цього співака, якому ще зовсім юним, бо що в ті часи важив вік трохи за тридцять, довірили співати для небожителів з політ-бюро на якомусь офіційному концерті. Дивлячись ювілейне шоу з Антоновим, мені чомусь відразу у пам’яті сплив цей епізод з нашого радянського далека.
… Та височайша ложа тоді ніби нависала над сценою, а сиділи в ній оті старезні дідугани, які на ладан дихали: спереду Андропов, якому залишалося жити лічені місяці, поруч Черненко, його майбутній наступник, котрому було відміряно трохи більше, а десь на задньому плані проглядався моложавий Горбачов. Всі, як один, у чорному вбранні, з восковими беземоційними виразами облич, не те, що наші нинішні політики і владці, скажімо, на імпрезах “95-го кварталу” чи на інших забавах, чи ті ж Путін і Медведєв на публіці у джинсах, або Путін, який у телеоб’єктиві на всю Росію може на відпочинку загрібати хвилі твоїм улюбленим батерфляєм й на публіці заспівати, акомпонуючи собі на фно. Ті ж дідугани дивилися тоді поглядами удавів на кролика-патлатика Юру Антонова, який стояв тоді самотньо на сцені з гітарою і мужньо, без фанери, виводив чи то “Снег кружит-ся..,” чи то “На крыше дома моего”. Ось такі ремікси…
Ця картина мені одразу сплила у пам’яті того телевечора, коли побачив один за одним кадри з Тимошенко, Ан-тоновим, Собчаком, Путіним. Дурня це чи, може, справді містика якась, але щось у цих телесюжетах об’єдналось у моїй уяві, мабуть, таки невипадко-вою сув’яззю. Адже недарма ж у Росії подейкують, що саме завдяки Собчаку Єльцин пригледів собі у команді петербурзького мера Путіна, якого, кажуть свідущі люди, цілком раптово витяг з Пітера. Принаймні, один з його тодішніх помічників Олександр Люлькін саме так змалював одному з моїх знайомих цей епізод.
Ні з того, ні з сього, одного ранку він одержав від Єльцина височайше доручення привезти з Петербурга Пу-тіна, про якого ні той, ні вся кремлівська братія тоді й слухом й духом не чули. Так і сказав: “Привези мені на завтра з Пітера Путіна!” — і крапка. Тож Люлькін того ж дня “стрілою” помчав у Північну Пальміру й у мерії Собчака відшукав і познайомився з загадковим Путіним, який невдовзі став прем’єром, а згодом і наступником Єльцина. Отака одна з версій сходження на престол цього чоловіка, який ще буде довго головним болем для нас, українців, хоч для росіян він, здається, став єдиним виходом у тій патовій ситуації, в якій опинилася ця країна нині: бо ж, як відомо, розумом Росію не обійняти, не зміряти, в неї треба лише вірити…
Якраз опоненти Тимошенко, найперше з оточення Ющенка, одразу після того, як вона з ним побила горшки, назвали її ставленицею Путіна, мало не такою собі путінською Мата Харі в
Україні. А Віктор Андрійович на про щальній прес-конференції так і заявив що Тимошенко і Янукович — це дві ді йові особи російського сценарію ниніш ніх президентських виборів.
І як тут все просто у вас, Вікторе Андрійовичу. З таким же успіхом ви є ставлеником Вашингтона, а ваша дру га дружина-американка (пригадуєте того “козака” з 2004-го!) цереушниця.
Що ж, дай Боже, щоб подібні “цере
ушниці” нам народжували таких симпа-тюль, як ваші з нею дітки, а ви далі не втрачали дітородних здібностей, бо це вам вдається найкраще з усього, що ви, мабуть, зробили за часи своєї активної політичної діяльності та п’ять літ свого президенства. Нехай Господь вам, кажу це цілком щиро, і далі допомагає у цій богоугодній справі, бо, здається, ваш наступник уже на такий чоловічий подвиг не здатний, хоч жіночий електо-рат його вважає справжнім мужиком, принаймні, мої знайомі провідниці з потяга Донецьк-Львів, яким часом користуюсь, так і кажуть, не криючись зі своїми сексуальними симпатіями.
Не туди дивитеся, жєнщіни, бо Віктор Перший тут поза конкуренцією і, мабуть, на найближчі десятки літ, якщо не прорвуться у нас на президентське крісло такі жваві молодики, як Яценюк, Тігіпко, які, здається, також не втратили цю найосновнішу чоловічу функцію. Щоправда, Пєтя Симоненко тут також виявився ще тим парубком, бо, он, який ребус загадав своїм однопартійцям, замахнувшись зі своїм ад’юльтером на засади комуністичного облікоморалє, коли запав на оту молодичку-білявку, з якою привів на світ дитя, мабуть, на зло своєму основному опонентові Леоніду Грачу, який на такий подвиг, видно, вже не спроможний, а тепер діймає вже свого колишнього лідера, бо нині сам став вождем Компартії, щоправда, тільки робітників та селян, звинуваченнями у зраді комуністичних ідеалів. А це вже занадто, товаришу Грач, бо якщо ви знайомі з життєписом своїх класиків, то у їх біографіях подібних лав-хісторі вистачає, тож ваш колега-вождь тут іде правильним лє-нінським курсом…
2
А з того процесу в адмінсуді, сподіваюсь, Тимошенко взяла по повній програмі, мокнувши по-справжньому своїх опонентів, та ще й публічно зацвяш-кувала свої месиджі нації, показавши ще раз себе політиком-реалістом, який здатний бачити головне у будь-якій проблемі. Бо те, що сталося на цих виборах, є беззаперечним фактом не лише для неї, але й країни, яка, що гріха таїти, на той час вже не подужала б нового Майдану.
Так, Тимошенко, а разом з нею й усі ми програли з невеликим відривом виборчих голосів, на рівні статистичної похибки, як втішають себе представники її блоку, але з цим важко не рахуватися, бо йдеться про понад вісімсот тисяч бюлетенів. Після бою рухами не махають, хоч шляхи трафляють від того, що більше мільйона голосів втрачено нею через тих, хто голосував проти обох кандидатів, а, по суті, за Януковича. Та ще більше насторожує думка про те, що добра третина виборців взагалі забила на вибори й зовсім не голосувала.
І відколи ти став адвокатом Тимо-шенко, чоловіче? — запитую себе, розуміючи двозначність своїх поглядів на цього політика.
Ну, не фанат ти Юлин — це очевидно, але, люби Боже правду, саме на цій жінці сфокусувалися нині всі твої національні рефлексії, перед якими маліють блошині укуси усього цього непотребу з її середовища — бо де його немає? — якого таки занадто багато у її полі-
тичному оточенні як на місцях, так і на верхах…
Та у той післявиборний понеділок, коли дізнався результати другого туру, відчув у собі емоції, про які, здавалося, забув ще з помаранчевих подій. І такий стан, напевно, був не лише в мене. Все, догралася наша балувана нація до чергового краю, бо все у нас знову вертається на круги свої, “обнулилося”, як саркастично заявив уже в перший вівторок по виборах Леонід Кучма.
Взагалі-то Юля зробила у другому турі , тішу себе думкою, неможливе, добравши ще понад двадцять відсотків голосів виборців. Але треба віддати належне і її опонентам та, найперше гаранту Ющенку, який боровся з нею увесь цей час з фанатичною послідовністю. На розгадку цієї його позиції, сподіваюсь, нам доведеться недовго чекати, але зрозуміти, чому той чоловік так напосівся на цю жінку важко, навіть з огляду на політичну доцільність у конкурентній боротьбі, якщо, звичайно, у цих їх взаєминах не видно слідів всюдисущого Фройда. Мабуть, у такий спосіб ми мали тоді можливість побачити особливості фінальної сцени відходу у політичне небуття Віктора Ющенка, принаймні у якості загальнонаціонального лідера, яким він був наприкінці 2004-го та початку 2005-го. Та чи ми вже присутні при народженні у цій же якості нового політика, яким є Юлія Тимошенко після президентських виборів, вочевидь, покаже лише час.
А без цього українці, видно, не здатні жити: їм, бач, подавай якщо не месію, то обов’язково когось навзаєм і не менш харизматичнішого. Звичайно ж, Юля далеко не Жанна д’Арк, але маю сподівання, що як політик вона себе не вичерпала і, напевно, у її нинішній поразці слід нам шукати свій прихований зміст та знак. Для себе ж я вже витворив з цього приводу езотеричну теорію, за якою Той, хто над нами, видно, вирішив посилити нашу національну потенцію новими випробуваннями, бо недарма мовиться, що Господь посилає зазвичай їх тим, кого найбільше любить. Тож за таким правилом виходить, що Тимошенко є улюбленицею долі, як, зрештою, і ми усі в Україні сущі? Хтось скаже, що це нісенітниця, але хтозна, хтозна.
Ну, а як, даруйте, заспокоювати свою уяву, яка малює нині все сумніші прогнози на нашу переспективу з приходом до влади клану, який не крився ніколи зі своїми антиукраїнськими намірами? Та не менше є тут чому хвилюватися і від того, що добре знаємо отой якісний склад команди Тимошен-ко, який аж ніяк не тягне на те, щоб підтримувати свого лідера у цій новій для неї якості. Зрозуміло, що у свій час щось подібне відбувалося і з командою Ющенка, яка, дорвавшись до влади, деградувала на очах, що власне не надто турбувало її проводиря, який виявився гідним свого оточення у потуранні їм та собі в багатьох людських слабостях. Нині доведеться вже Юлі переформатовувати свою команду, яка, перебуваючи в опозиції, буде спокушатися такими звабливими пропозиціями, від яких буде важко відмовитися багатьом її соратникам.
Чи зуміє Тимошенко зробити з усього, що відбувається навколо неї, належні висновки й розчистити, найперше, свої авгієві конюшні, покаже час. Та попри все це вона нині тримає політичний удар, незгірш за найвідомі-ших політиків-чоловіків, які потрапляли у подібні обставини: справді єдиний чоловік в українській політиці, як написав ти у своїй передвиборчій листівці на парламентських виборах ще у 2002-му, перефразувавши Франкове висловлювання про Лесю Українку. Тоді це був з мого боку радше піарів-ський хід, та дуже хотілося б, щоб нині цей висновок став доконаним фактом. Тож порадив би багатьом скептикам з державницького середовища не надто нині копатись у її політичній чи особистій білизні, бо ця жінка також створена з плоті, а, напевно, варто таки глянути неупередженим поглядом на феномен цього політика, що б там про неї не говорили колись чи нині її нещадні критики, найперше, з числа тих, кого вона “пригрівала” у своєму найближчому політичному оточенні, яким забезпечила заразом неабиякі соціальні преференції і які зраджували її з дуже дивною послідовністю.
Хтось з них міг це робити, як Дмитро Чобіт, який своє “прощай” їй обрам-лював у викривальних опусах, хтось з них, як Михайло Бродський, котрий
виплив в стані регіоналів спершу на посаді голови Держкомпідприємни-цтва, вдавався до публічних розправ. А скільки їх з’явиться невдовзі? Он, уже перебігли деякі з них у вигляді парламентських “тушок” до регіоналів і чи вони останні, якщо ламаються такі “твердокам’яні”, як Андрій Портнов, то що вже тут говорити про таких, як Бодя Губський чи Сергій Буряк? Нині вже і красуня — ну, таки справді красуня! — Наталя Королевська недвозначно заявляє про свій намір брати участь у наступних виборах і форсує, здається, створення власної партії на базі підприємницького середовища. Якщо це лише партійна тактика Тимошенко, то Наталі треба форсувати і вивчення української, а то її підкреслений російський перфект на усіх публічних забавах і у наших краях виглядає, м’яко кажучи, дещо дивно.Про полум’яного Олежика Ляшка нічого вже говорити й не треба: видно, цей креативний молодик також іде своїм шляхом, хоч добровольців у свою політсилу, мабуть, набиратиме з середовища сексуальних нетрадиці-оналів. Он, перед 8 березня обвісила його команда всю неньку-Україну “біг-мордами” свого голубуватого лідера з вітаннями жінкам, ніби насміхаючись з них, адже ці ж пацани і дєвчонки таки не по тій часті, еге ж? А чого варті його білборди до Дня матері, де він на раму ровера посадив чи то свою маму, чи то якусь старшу жінку. І це при тому, що ті його “бігморди” по всій країні коштують величезні гроші, тож міг би придумати щось цікавіше, а то стару жінку та на велосипедну раму. Попахує це вже цинізмом, панове, як собі хочете.
Про місцевий рівень таких куль-бідів не хочеться й казати, бо цей картковий дім з так званих депутатів та керівників, які належали нібито до бютівців, був розметений вже на осінніх місцевих виборах у 2010-ому. Чого вартий був тільки перехід у стан регіо-налів місцевого бютівського вождя на Хмельниччині — нардепа Олександра Буджерака, який колись публічно гро-зився власноруч застрілити того, хто запідозрить його у зраді Юлі, а чого варте повне фіаско у Верховній Раді народносамооборонців?..
Виходить справді так, що наука не йде без бука, от тільки виникають сумніви, чи встигнуть у цих політичних середовищах засвоїти ці уроки і зробити правильні висновки, бо ж так ці хлопці і дівчата загрались у політичні ігри, що можуть взагалі зійти на мар-гінес. Не найбільша це була б біда, зрештою, якби нині ми мали реальну заміну на їх місце. А то виходить так, що національно-демократичні сили в Україні вже зійшли на пси, а наші праві їдять кусень хліба з рук олігархів відверто антиукраїнської орієнтації, хоч, як відомо, ні в природі, ні в політиці пустот не буває.
Тож де вони всі будуть завтра, коли говорити про той шанс, який ми усі мали разом з цією харизматичною жінкою-політиком 7 лютого 2010 року? Не дай Боже, щоб все скінчилося ось так просто, коли Тимошенко відступить, а з нею й усі ми, бо часу на народження нового національного лідера у найближчій перспективі нам уже ніхто не подарує, адже і так тих подарунків отримували за роки незалежності доволі, тож, дивишся, і Господь може відмовитися нами перейматися. Бо що в Нього справ на цій грішній землі більше немає, аніж опікуватися лише цими непутящими українцями, які нездатні вчитися на прикладах власної історії, а тільки те і роблять, що наступають на свої власні історичні граблі? Та таки мусимо і далі сподіватися на Його милість, терпіння та всепрощення, яке є нескінченним, бо ж недарма Христос, відповідаючи на запитання про те, скільки треба прощати свого ближнього за проступки, говорив про безмежність всепрощення…
Ну, що ти тішиш себе нереальними фантазіями? —під’юджує мене моє скептичне єство. Адже всі ці твої філософічні сентенції йдуть від власного безсилля, загальної безвиході, що вже межує з істерикою. І чи не буде побачений тобою на телеекрані образ тієї чарівної жінки у вишуканій чорній сукні з білим обрамленням на тому першому судовому засіданні заразом і фіналом її політичної кар’єри? Не думаю, адже поки що тільки Юля тримає політичний удар, хоч зізнаюся собі, цей український театр політичного абсурду вже добряче мені остогид, але, думаю, буде доречним нагадати собі і декілька інших сцен з його постановок…
Гостини у Ющенка…
23 серпня 2009 року.
3
У післяобідню пору того дня на Софіївському майдані буквально на очах наростало людське пожвавлення. Для людей випадкових, мабуть, було загадкою, чому тут почали кучкуватися групами святошно одягнені люди, а невдовзі з’явилася ще й міліція, яка очепила майдан майже по париметру, створивши два пропускні проходи: один при вході на майданний, замкнутий ланцюгами та відреставрований за часів столичного мера Омельченка, бруківчаний простір на вході від Володимирської, трохи нижче від резиденції СБУ, а інший — вже нижче від пам’ятника Богданові, майже навпроти столичного управління міліції.
Це ж треба, таке сусідство у нашої Софії — подумалося мені, коли споглядав, як чинно цей народ тут тусувався та проходив через міліцейське сито, навіть нітрохи не обурюючись на цю досить-таки безцеремонну процедуру. “Добре, що не вимагали ще й дотримання дрес-коду у вбранні”, — подумав жартома пізніше, коли уважно прочитав запрошення на це офіційне дійство на території древньої Софії, а то довелося б і мені шукати десь темного костюма або ж вишиванку.
Ті щасливчики з цього юрмовища, які вже потрапили на майдан до появи міліції, обійшлися без досить-таки неприємної процедури перевірки їх повноважень на право потрапити сюди якраз цього дня і о цій порі. Ну, а решта таки мала пройти через цю перепону, демонструючи міліціянтам і молодикам у цивільному свої паспорти та запрошення на — що б ви думали? — прийом до президента Віктора Ющенка та його дружини Катерини Ющенко, який відбувався дещо пізніше на території власне Софіївського історичного заповідника, куди весь цей святковий люд, який невдовзі вже добряче тіснився на майдані, пройшов через центральний вхід, що, як відомо, проходить під дзвіницею. Щоправда, там уже винятків не було, і всі ці люди змушені були пройти тепер ще й через металошукацькі охоронні рамки, демонструючи ще й до того молодикам у цивільному вміст своїх сумочок, барсеток чи інших аксесуарів.
Видно, що цим хлопцям було до останнього місця те, що вони мали справу, так би мовити, з елітою нації, серед якої можна було побачити будь-кого, окрім терористів, бо робили вони свою роботу механічно, без ентузіазму, та так, що, здавалося, у такий спосіб ладні будуть виконати будь-яку команду свого начальства. Бо ж і не їм врешті-решт встановлювати режим охорони пана президента, їх справа — просто виконувати накази.
Мимоволі, товплячись на вході до Софіївської дзвіниці за львівською делегацією, серед якої впізнав письменника Романа Лубківського, феноменального музейника-культуролога Бориса Возницького та інших відомих галичан, спинився на мить біля могили патріарха Володимира Романюка, до якої вже встиг того дня підійти помолитися…
Адже якихось чотирнадцять літ тому, у липні 1995-го, саме тут відбулися події, яким і досі не дано належної морально-політичної оцінки. Кажу про похорон патріарха Володимира й цинічні дії міліції й силовиків, які не дали поховати на території Софії тіло цього патріота-мученика, великого сповідника, над останками якого та сотнями українських патріотів позбиткувалися того дня нібито рідні українські правоохоронці. Були то також такі ж мордаті молодики у мундирах і без форми, як і ті, що перепускали того підвечірка святковий люд на територію Софії. Їх колеги тоді із садистським задоволенням шматували і топтали українські прапори, били кийками й ногами священиків, жінок, старших людей, хлопців-унсовців у комуфляжах та тих, хто був на похоронах у вишиванках.
Цікаво, як повелися б у подібній ситуації хлопці, які того підвечірка патрали нас перед входом у Софію, якби їм надійшов наказ щось подібне робити? “Ну, ти й даєш, чоловіче”, — мабуть, сказав би мені хтось з тут присутніх гостей на це провокаційне питання, натякаючи на те, що, мовляв, давно вже в країні змінилися і часи, і обряди. Хоч, даруйте, мої ймовірні опоненти, а я таки залишаюся при своїй думці і дуже скептично дивлюся на рівень патріотизму цих та і не лише цих хлопців-правоохоронців.
Ці картини відновив у пам’яті знову через якийсь час, коли у святковій юрбі біля митрополичих палат заповідника майнуло обличчя ще одного західняка Романа Шпека, який у день наруги над останками патріарха Володимира залишався тоді у столиці найвищим урядовим посадовцем у ранзі віце-прем’єра…
4
Та цього пам’ятного серпневого вечора у Софії я мав нагоду ще не раз поставити перед собою подібні питання, споглядаючи на все це добірне товариство, в яке мені випала нагода потрапити. Був тут разом зі своїм старшим товаришем, колишнім політв’язнем Кузьмою Матвіюком, який також уперше за роки незалежності брав участь у такій оказії. Наскільки знаю, від нашої області на такі забави подібні “націонали”, як ми з ним, взагалі не потрапляли, бо була то завжди прерогатива нової-старої номенклатури. Напередодні ми обидва, дізнавшись, що нас вписано до цієї делегації, вирішили таки поїхати на цей прийом: Кузьма Іванович хотів побачити своїх побратимів-політв’язнів, з тих, які жили в столиці і яких, як ми знали, завжди кликали на подібні дійства, а мене заінтригувала можливість побачити подібну, даруйте, політично-світську тусовку, так би мовити, наживо, де і я очікував зустріти багатьох своїх знайомих. Тож одразу визнаю, що ми обидва, здається, залишилися задоволеними від цієї поїздки. Зрештою, я також не проти був побачитися з побратимами-політв’язнями Кузьми, як ми у своєму середовищі по-дружньому називали Матвіюка, за що він на нас, молодих, ніколи й не ображався. Більшість з них знав по роботі в РУСі та Українській республіканській партії у їх кращі часи.
Першим, кого ми з ним зустріли, був Євген Пронюк, багатолітній голова всеукраїнського Товариства політв’язнів та репресованих, який за часів Ющенка отримав зірку Героя і якому мені якось довелось допомагати провести один із всеукраїнських з’їздів Товариства у Хмельницькому. Через декілька хвилин ми вже тепло віталися і з Михайлом Горенем, як на мене, найхаризматичнішим діячем РУХу і УРП у період їх становлення та найбільшого суспільного авторитету.
Дивлячись на цих двох політиків, яких таки не пошкодували роки, міг лишень подумки обміркувати сентенцію про невблаганність плину часу в людськім житті, адже обидва вони дуже подалися: Горинь, наскільки знав, дуже хворів останнім часом, переніс важку операцію на очах, а Пронюка, жартували старі політв’язні, зістарила молода дружина. Це вже невгамовний у безапеляційності своїх суджень Василь Овсієнко трохи пізніше разом з Кузьмою виховував і мене, коли ми поділилися з ним враженнями від зустрічі з Євгеном Пронюком. Ми з Кузьмою Матвіюком, добре знаючи про особливості особистих стосунків між старими політв’язнями, не бралися йому заперечувати, бо не за тим, врешті-решт, приїхали до столиці, аби встрягати у ці їх вічні суперечки про те, хто з них правий, а хто ні у тій чи іншій ситуації, починаючи з невідь-яких часів. Мені ці люди були близькі, навіть не дивлячись на те, що були поміж собою нині пересварені, зрозуміло, з ідейних міркувань, адже всі вони належали й у моєму нинішньому світосприйнятті до нечисленної породи дисидентів-шістдесятників, котрі вже увійшли у вітчизняну історію, так би мовити за визначенням, не дивлячись на те, що між собою нині вони живуть не надто дружньо. Шкода, що не було того вечора тут Левка Лук’яненка, який свій день народження святкував якраз у День Незалежності, хоч і неважко було здогадатися чому. Адже тут взагалі не було тих націоналів, які пов’язали в останні роки своє політичне життя, але якщо бути точнішим, то кар’єру, з Юлією Тимошенко, оточення якої, мабуть, не зрозуміло б їх появи тут, біля Ющенка, конфронтація якого з леді Ю на той час уже зашкалювала за межі здорового глузду і прибічники якого, зрозуміло, платили її команді тією ж монетою.
Були то, знаю напевне, у більшості своїй патріоти рідної землі, вірність якій довели вже давно і словом, і ділом, тож не нам, молодшим, надто суворо судити таких людей, як Лук’яненко, хоч від своїх колишніх друзів-дисидентів і він, і ті, хто разом з ним перебував на той час у таборі бютівців, доводилося чути різні їх вислови на адресу одне одного. Та слава Богу, що вони всі ще досі є поміж нами, оті старі дисиденти навіть з їх взаємними претензіями, бо вони завжди будуть єдині в основному — своїй здатності до самопожертви за рідний народ, хоч і політичні шляхи служіння йому вони в останні роки обирають, що гріха таїти, надто різні. І здається, що на подібні офіційні забави вони також приходять для того, щоб, найперше, побачити одне одного, нехай навіть здалека, хоч і не говорить поміж собою дехто з них роками, та поводяться так, ніби Господь їм відміряв вічність на цій грішній землі. Не менш цікаво було спостерігати за тими з них, хто не втратив між собою дружніх стосунків, за тим, як тепло вони вітаються поміж собою.
Он, Атена Пашко, вдова В’ячеслава Чорновола, підійшла до львів’ян, привітавшись по-родинному спершу з Іриною Калинець. Зустріли того вечора і Євгена Сверстюка, а вже у розпал прийому, коли виступив президент Ющенко, якого зо дві години тримала в облозі добра сотня гостей, зустрілися зі Степаном Хмарою, який потішив своїм і впевненим виглядом, і оптимістичним настроєм. Скільки пам’ятаю Степана Ільковича, до якого в мене завжди був особливий пієтет, він і нині на публіці, як завжди був енергійним. Щоправда, біля нього того вечора була гарна жіночка, як вивилося, його молода дружина, з якою вони вже зуміли привести на світ Божий синочка Тараса — і на здоров’я! — тож виглядав Хмара, по-сучасному кажучи, ну, досить креативно, не відмовлявся знимкуватися з тими, хто хотів його бачити на фото поруч.
Не надто довірячи герантологам, все ж маю визнати, що у випадку зі Степаном Ільковичем вони мали цілковиту рацію, твердячи, що такий шлюб між старшим чоловіком та молодою жінкою пішов йому тільки на користь. Адже не секрет, що вже багато літ Хмара був вдівцем, самотньо, бо ж і діти його давно повиростали й жили самостійно. Якимось дивом він погодився на пропозицію друзів-нардепів, а якщо точніше, то свого приятеля, відомого подільського господарника Івана Рудика, який вибив для нього квартиру у столиці, звернушись особисто до тодішнього спікера Олександра Ткаченка. Взагалі ж на той час, наскільки знаю, у Хмари була безвихідна ситуація з житлом, але, микаючись роками по готельним номерам, він не міг переступити через власне “я”, аби у когось, а тим більше у “комуняк”, на кшталт Ткаченка, щось просити. Але той його поставив перед фактом, прислухавшись до прохання Рудика, і надав йому службову квартиру. Здається, що якраз у такий курйозний спосіб, жартував дехто, “комуняки” вперше “купили” переконаного безсрібника Хмару.
А того вечора варто було бачити, як його від нас забрала група севастопольців для спільного фото, яким він не міг відмовити, мабуть, і з огляду на свою різнополярну популярність у цьому місті та Криму загалом. На лацкані піджака у нього виблискувала таки справді заслужена зірка Героя, яка додавала особливого шарму його вигляду, і він у той момент більше нагадував світського лева, щоправда, такого, який спроможний на будь-які непрогнозовані дії, з тих, які не надаються до дресури, а діють завжди на власний розсуд.
Бо ж чого тільки важить його фронда з Тимошенко, у парламентській фракції якої він певний час був, а “розлюбивши”, перетворився у її ідейного опонента і вже під час президентських виборів мало не підтримав публічно Януковича, вважаючи його меншим злом, ніж вона. І що таке знає отой безкомпромісний Хмара про Тимошенко, чого ми не відаєм? Хоча, наскільки знаю, він таки схилився до рішення проводу Української народної партії Юрія Костенка, до якого належить, і вирішив не голосувати за них обох, а нині вже відверто шкодує Юлю, коли на неї після президентських виборів напосілися регіонали, а сьогодні вже знову серед її опонентів…
А на момент зустрічі з ним на цих гостинах у Ющенка ми вже ходили з моїм товаришем, відомим художником Миколою Мазуром, який також потрапив у ту делегатську обойму, по париметру цього дійства, що розвело його учасників по затишних, декорованих білосніжними піднавісами шатрах з багатими фуршетними столами, що розмістилися обабіч митрополичих палат на зелених газонах заповідника майже поруч з Софіївським собором, під стінами якого для гостей прийому було організоване вишукане концертне дійство. Не відаю, наскільки тут прогрішили організатори цього прийому, розмістивши все це дійство саме тут, хоч відомо, що на фресках Софії зображено немало світських сюжетів, зокрема і з танцюючими скоморохами.
Микола ж продовжував доскіпливо оглядати гостей пана президента, бо йому конче потрібен був міністр культури Василь Вовкун, заради якого сюди і приїхав і якого ми так і не відшукали. Річ у тім, що це культурне відомство на той час повинно було б розрахуватися з ним та його сином, також відомим скульптором Богданом Мазуром за проект ”Гетьманська столиця”, який вони створили на той час у Батурині, а також за скульптурний меморіал на місці Конотопської битви. Тож на такому неофіційному прийомі Микола хотів дізнатися від Вовкуна про те, на що вони мають сподіватися, адже працювали над цими скульптурними композиціями денно і ношно, сподіваючись лише на президентське слово самого Ющенка, який, як стало відомо пізніше, так і не виконав свою обіцянку щодо оплати їх праці. Команді Януковича, який прийшов йому на заміну, й поготів не потрібні проекти Мазурів і не їх одних. Он, біля столичного худкомбінату, де, до речі, донедавна добрий десяток літ стояла у гіпсі унікальна скульптурна композиція Миколи і Богдана Мазурів “Віра Надія Любов”, яка вже давно мала бути встановлена на центральному майдані Хмельницького, знайшов приписку і неприкаяний пам’ятник гетьману Мазепі авторства відомого скульптора Анатолія Куща, який мали встановити чи то у Полтаві, чи то на місці Полтавської битви…
Коли ж тепер настане час для пам’ятника гетьману Івану, з бронзового жупана якого хтось уже поцупив ґудзика на сувеніри, про що із насмішкою, вочевидь над усіма нами, повідомили якось на “Інтері”, власником якого є нинішній голова СБУ? І це ж того Мазепи, який колись ходив ось цими стежками навколо благословенної Софії, якими і ми того вечора з Миколою дефілювали на нетвердих ногах, вишукуючи того, хто заборгував перед ним…
5
Цікаво, що подумали б з приводу цієї забави біля стін Софії її фундатори — князі Володимир і Ярослав? Таки вони обидва, бо нині багато істориків схиляються, що саме Володимир Хреститель закладав цей величний храм, а не його норовливий син Ярослав, який досить-таки мудро — бо на те він Мудрим звався! — нібито перекомпілював літописні свідчення з цього приводу, як, зрештою, і він, і його наступники на київському престолі вже вочевидь відредагували будь-які літописні згадки про київську династію князів Аскольда і Діра, які таки першими хрестили нашу землю і яким вкоротили життя варяги Рюриковичі, посягнувши і на пам’ять про них у літописах. Тож якби не візантійські та інші сусідські джерела, хтозна, що б ми знали про династію Києвичів, яку чи не першим повернув нам з небуття мій улюблений історик Михайло Брайчевський.
Ось вам перші спроби препарування та редагування вітчизняної історії, тож чи варто дивуватися, що за “совєтів” її взагалі переписали по-своєму? Але не дивлячись на подібні контраверсії, слід визнати, що і Володимир, і Ярослав були людьми незангажованими церковними догмами, бо під склепіннями Софії, у її фрескових розписах, які донині збереглися на трьох тисячах метрів квадратних, знайшлося місця усім — і скоморохам-дударикам, і князівській родині, й іншому люду поруч зі святими насельниками.
Тож щорічні прийоми Ющенка тут, мабуть, не є винятком, а лише продовженням давньої традиції наповнювати життя наших храмів, соборів подіями світськими у різних їх, навіть бенкетних форматах, як кажуть по-сучасному. Хоча, правду кажучи, нині для таких вселенських застіль можна було б Ющенку знайти інше місце, бодай з огляду на історичний духовний та музейно-заповідний статус Софії, бо таки не надихнула вона його своєю “софійністю”, не додала мудрості як під час його президентства, так і під час тієї довжелезної його промови того вечора, яку розумів хіба що він сам…
Зрештою, кого тільки на тій тусовці не можна було того вечора побачити.
Це і є неписані закони будь-якого владного двору, які прижилися одразу і в незалежній Україні. От тільки задавав собі того вечора запитання про те, де більшість з тих наближених до першої особи держави людей буде завтра, коли Віктор Ющенко не матиме повноважень президента? Те, що шансів на перемогу у президентських перегонах в нього не було вже тоді, навіть розуміла вже більшість присутніх на цій політичній тризні по його президентству.
Ну¸ звичайно ж, мімікрують і ми їх знову побачимо у тих чи інших впливових кріслах — відповідав собі вкотре на це запитання. Тоді чому оті декілька десятків людей, запрошених на цей прийом, так тісно його обступили того вечора, не даючи йому навіть розслабитися? Що ці люди хотіли почути з вуст Віктора Ющенка у той вечір з того, чого не відають самі? У чому так палко пробував того вечора переконати президента патріарх Філарет, які істини прорікав тій масовці навколо себе цей чоловік, якого майже п’ять літ тому доля обрала бути проводирем чи не найхимернішої нації в світі, з якою він говорив, як правило, в третій особі і завжди з вказівними займенниками: “цій” — нації, “ця” нація, ніби відсторонюючись або вивишуючись над нею. Чи, може, справді цей чоловік настільки увірував у своє месіанське покликання, яким його було охрещено, здається, таки з легкої руки ще на початку 2004-го Євгеном Сверстюком, якому нібито належить означення “месія” на адресу Віктора Ющенка, котрий, на жаль, не зміг піднятися над собою настільки, щоб розірвати зі своїм допрезидентським минулим, що, вочевидь, зіграло з ним злий жарт під час перебування біля керма держави.
А те, що того вечора у Софії на його прийомі можна було бачити немало з тих справжніх борців за власну державу, деяких з яких він пошанував найвищими нагородами, було радше виявом уваги до протоколу таких державних дійств, бо насправді реального впливу на якість формування влади в країні за його правління вони не мали і не могли, зрештою, мати.
Цю дилему — відповідності керівника держави покладеним на нього обов’язкам, напевно, будуть вирішувати наступні покоління українських державців. Тож нам, мабуть, залишається нині лише робити висновки з тих уроків, які ми рік за роком, від виборів до виборів, від одних помилок до інших одержуємо за часи незалежності, чомусь не надто засвоюючи пройдений матеріал…