Соціалістична партія України переживає нині чи не найскладніші й вирішальні часи своєї 20-літньої історії. Історії непростої, суперечливої, з періодами найвищих політичних досягнень, коли вона заслужено вважалася провідною і потужною силою, маючи авторитетну фракцію у Верховній Раді та свого її голову, а згодом пізнала прикрих поразок на всіх виборчих рівнях і позбавлення колишнього іміджу та статусу провладної партії. СПУ останніми роками занурилася у внутріпартійну боротьбу, її нещадно руйнували численні зради ревнивих і амбітних вождів. Щоправда, заради справедливості треба визнати, що чимала вина в усьому, що спіткало соціалістів, лягає на її незмінного лідера і засновника — Олександра Мороза.
Cоціалістична партія України переживає нині чи не найскладніші й вирішальні часи своєї 20-літньої історії. Історії непростої, суперечливої, з періодами найвищих політичних досягнень, коли вона заслужено вважалася провідною і потужною силою, маючи авторитетну фракцію у Верховній Раді та свого її голову, а згодом пізнала прикрих поразок на всіх виборчих рівнях і позбавлення колишнього іміджу та статусу провладної партії. СПУ останніми роками занурилася у внутріпартійну боротьбу, її нещадно руйнували численні зради ревнивих і амбітних вождів. Щоправда, заради справедливості треба визнати, що чимала вина в усьому, що спіткало соціалістів, лягає на її незмінного лідера і засновника — Олександра Мороза.
Мабуть, увесь тягар майбутніх проблем і власного внутрішнього лихоліття розпочався з акції “Україна без Кучми”, ініціатива якої належала соціалістам, але, схоже, більше спричинена була особистими взаємостосунками тодішніх президента і голови парламенту. Ця акція неминуче ставила в один ряд СПУ з її затятими противниками з Народного Руху і союз цей, нехай віртуальний і тимчасовий, так само неминуче викликав негативну реакцію у її численних прихильників. Сумнівною виглядала й історія з плівками Мельниценка, яку фактично розпочав лідер СПУ. Згодом це позиціювання призвело Олександра Мороза до помаранчевого Майдану, де він став чужим серед “своїх” і “своїм” серед чужих. Відповідно саме після цього авторитет партії та її голови стрімко покотився донизу. Багаторічні виборці СПУ цих незрозумілих для себе її рухів не пробачили і партія практично опинилася на узбіччі політичного життя країни. Олександр Мороз змушений був змінити посаду керівника партії на титул почесного, але безвладного її голови, а за його відставлене крісло розгорнулася справжня боротьба — як кулуарна, так і публічно відверта. Внутріпартійним проблемам нових негараздів додали зміни у статуті, за якими фактично встановлювалося двовладдя: голови та першого секретаря. Якщо перший портфель якось мляво і невпевнено перетягували Валентина Самсоненко-Семенюк та Василь Цушко (як тут не згадати молодого, енергійного та харизматичного Юрія Луценка, який вийшов з СПУ, не маючи перспектив для себе, чи то був виключений з неї через ті ж перспективи!), то у другий міцно вчепився Микола Рудьковський. Показово, що навіть у середовищі СПУ останнього справжнім соціалістом не вважали, але він мав, на відміну від усіх інших фігурантів, неабиякий фінансовий ресурс. А це після втрати партією своїх позицій і відповідно коштів політінвесторів мало неабияке значення.
Натомість майбутню неминучу загрозу в керуванні партією чернігівським олігархом-псевдосоціалістом відчули регіональні організації, хоча й не всі. Свою непримиренну позицію практично одразу зайняли соціалісти Хмельниччини — давня опора СПУ. В обкомі організації миттєво розібралися зі справжніми намірами Рудьковського “використати партійну етикетку для особистих цілей”. Подоляни, проаналізувавши задекларовану позицію першого секретаря і фактичного керівника СПУ, “чітко розпізнали його справжнє обличчя і наміри, які протирічать засадам партії”. Так стверджує перший секретар обкому Геннадій Савосін. За виснов-ками хмельничан, Рудьковський не має власної позиції щодо, наприклад, адміністративної, пенсійної, житлово-комунальної та податкової реформ, засади яких активно критикують СПУ і особисто Олександр Мороз, а щодо продажу землі, змін виборчої системи він повністю на стороні діючої влади, до якої соціалісти знаходяться в опозиції. Більше того, хмельницька обласна організація вдалася до публічної та відвертої критики Рудьковського, “який сам себе зробив на біду СПУ”. Подоляни у цьому йшли до кінця, розуміючи однак неминучі наслідки. І вони не забарилися: організація була усунена від фінансування, районні офіси змушені були закритися, апарат обкому позбувся свого штату, розпочаті програми зависли у повітрі.
Кульмінацією цього протистояння стала липнева конференція обласної організації, яка передувала ХVII з’їзду СПУ — вирішальному у виборі керівника партії. Рудьковський, несподівано для всіх, особисто з’явився на це зібрання, сподіваючись власним авторитетом вплинути на зміну голови організації. Але неочікувано для себе отримав справжнього “ляпаса” від місцевих однопартійців. Вони відкрито звинуватили його в брехливих обіцянках “золотих гір”, псевдореформаторстві, доведенні СПУ до межі розколу, бездіяльності та внутріпартійному безладі. Всі спроби “вождя” позбутися непокірного і зухвалого подільського ватажка виявилися марними, конференція знову обрала Савосіна першим секретарем обкому. Більше того, делегати проголосували нищівну для гостя резолюцію, з якою і відправили своїх посланців на з’їзд.
Цей з’їзд, який проходив у два етапи, неодмінно займе особливе місце в історії СПУ. Як висловився Геннадій Савосін, “він був надзвичайно гарячим і в кулуарах, і у виступах в залі”. Як і очікувалося, з’їзд висвітлив усі наявні проблеми і протиріччя в партії. Водночас з найгострішими з них він і покінчив. Так, рішенням делегатів закінчився період двовладдя: посада першого секретаря ліквідована, замість неї в СПУ запроваджується посада заступника голови, який не матиме вагомих владних повноважень. Щоправда, одразу визначитися з першою особою з’їзд не зміг, оскільки тенденції розколу зайшли надто далеко. З двох висунутих кандидатур — Олександра Мороза і Миколи Рудьковського, жодна не набрала необхідної кількості голосів. Отож усе остаточно вирішувалося за два тижні на другому етапі.
За чутками, голос “за” Рудьковського важив дві тисячі доларів, отож на це коштів олігарх не пошкодував. Але очікуваної підтримки не дочекався. Не допомогла і свічка, котру він поставив у храмі, йдучи, за його словами, на з’їзд. Серед делегатів перемогла позиція хмельничан, яку вони рішуче заявили. Відтак Мороз отримав необхідні 175 голосів, а його суперник лише — 160.
Геннадій Савосін: “Цей з’їзд, нехай і переможний для партії, залишив гірке відчуття від тієї межі, до якої ми дійшли. Вкотре впевнився, що великою помилкою було поєднання бізнесу з партійними інтересами. Це урок для всіх інших партій. З іншого боку, стало яскраво видно хто є справжнім партійцем, а хто — прилипалою до партійної каси та кишені олігарха. Головне, що вдалося зупинити розпад СПУ, партія відновлюється, отож попереду в усіх нас багато роботи. Насамперед необхідно значно зміцнити ідеологічний блок, на часі й кадрове питання, на місцях до якого треба підходити обережно й помірковано. В обласній організації вже є розроблена програма щодо цього, напрацьовані й інші пропозиції, які ми представлятимемо оновленому керівництву партії. СПУ невдовзі відзначатиме своє 20-ліття, маємо зустріти цей ювілей належним чином. Упевнений, що соціалісти повернуть собі імідж відданого захисника інтересів народу, а наше гасло “За правду, за народ, за Україну!” знову повернеться на своє місце. Люди його розуміють і сприйматимуть. Наступні вибори обов’язково це доведуть”.
Володимир Разуваєв