…11 квітня 1945 року о 15.15 зупинився годинник у Бухенвальді. Цей день невдовзі у світі стали відзначати як Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Наш земляк Степан Баць запам’ятав на все життя цей концтабір, у якому поневірявся під час війни.
…11 квітня 1945 року о 15.15 зупинився годинник у Бухенвальді. Цей день невдовзі у світі стали відзначати як Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Наш земляк Степан Баць запам’ятав на все життя цей концтабір, у якому поневірявся під час війни.
— Як і коли вас забирали? — почав я з ним розмову.
— Коли почалася війна, мені виповнилося 14 років, — пригадує той час наш земляк із Миколаївки Степан Григорович. — У 1942 році нас, молодих, ловили і забирали на роботу в Німеччину. Ніде можна не було сховатися, ходили поліцаї, староста… Не заберуть тебе, то брата, сестру, племінницю… Привезли нас у товарняку в містечко Галлє, а вже звідти забрали у місто Группе-Вольф. Десь до восьми тижнів там працював, а уже з розподільного пункту забирали, хто куди кого вибере. Поставили мене там до токарного верстата, але ж я ніколи на ньому не працював. Одне свердло зламав, інше скосив… Робота була важкою, вирішили тікати. Але куди ж ти з Німеччини втечеш, коли я зі своєї Миколаївки ніколи не виїздив? Та все ж таки ми втекли, незважаючи на те, що скрізь була охорона. А як нас зловили, то одразу відправили в Бухенвальд. Там у лазні нас помили, провели дезінфекцію, від якої шкіра геть уся облазила, розподілили в бараки. Я потрапив у восьмий, в якому були малолітні діти. Нам лунала страшна команда: “Хто підійде до загорожі — смерть!”, “Хто не працює — смерть!”, “Хто курить — смерть!”. Десятки разів — смерть, смерть, смерть… Щоранку вибігали з бараків на перекличку. Страшно і моторошно стає, коли пригадую, як працював у таборі на меблевій фабриці. Поставили біля одного німця, який був таким же в’язнем, але за політичні переконання: він був комуністом. Виготовляли на фабриці якісь деталі, які потім ще десь вдосконалювали або доробляли, бо робили їх в’язні неякісно, навіть не навмисно. Сировиною для їх виготовлення була сталь, а зі сталі виготовити деталі не так просто. Тому я раз зробив з браком, вдруге — і мене за комір та на допит. А там фашисти жорстоко допитуються: “Хто тобі казав так робити?”. Але звідки ж я знаю, як робити ці деталі? Токарний верстат побачив у таборі вперше! Два тижні сидів у табірній в’язниці, німці хотіли дізнатися про підпільну антифашистську організацію, яка діяла в умовах табору, проте від мене так вони нічого й не добилися. Отож мене конвоєм забрали у 46-й барак. Пізніше довідався, що у цьому бараці були в’язні, над якими робили досліди, а в 50-ому бараці проводили подібні досліди на морських свинках і кролях. Мене туди привели, дали їсти дуже смачно, а тоді — на тачку. Коли прокинувся і прийшов до свідомості, частини руки уже не було. Потім просто викинули у підвал, бо думали, що я вже мертвий. Але я був живий, за мною слідкували німецькі антифашисти і вночі забрали в табірну лікарню, в якій чеський лікар Мирослав Матушек зробив мені операцію, потім я весь час був під опікою німецького антифашиста Фріца Унгера, який називав мене сином. Він дуже хотів, щоб я залишився в Німеччині. І я йому це пообіцяв. Перебував весь час у Бухенвальді біля Фріца Унгера, який працював на складі, де проводили дезінфекцію одягу. Той склад німці обминали, бо боялися, що одяг заражений тифом й іншими хворобами. Там я був з Унгером аж до визволення нашими військами Бухенвальда. Фріц Унгер поїхав додому, а через день-два повернувся за мною, але я сказав, що хочу їхати на рідну Старосинявщину.
Згодом він кілька разів приїжджав до мене в Миколаївку.
— Ви також неодноразово відвідували Німеччину?
— Так, щороку 11 квітня — у день визволення Бухенвальда, збираються його в’язні. Цього року приїхали тисячі людей: з Голландії, Норвегії, Німеччини, Франції, Естонії, Литви, багатьох колишніх республік Радянського Союзу. Був і один американець, не в’язень, а вже внук, він познайомився з моїм онуком Анатолієм, який їздив цього року зі мною.
— Якими заходами було насичене ваше перебування в Німеччині?
— Переважно, зустрічами. Дві-три зустрічі організовували щоденно з учнями у школах. Якось під час екскурсії у Бухенвальді я почав розказувати про свої поневіряння, то всі покинули тамтешнього екскурсовода і слухали мою розповідь, йдучи за мною.
— Як теперішнє покоління ставиться до подій у роки війни?
— Нинішня німецька молодь зовсім по-іншому оцінює ту війну: вони її просто ненавидять.
— Які думки виникають у вас через стільки років у Бухенвальді?
— У Бухенвальді не все так, як було у роки війни, немає вже багато бараків, залишилося їх лише декілька. Збереглися огорожа, вишки… А зайдеш до крематорію, то здається, що тут не проводили дезінфекції, до цих пір відчувається запах згорілих тіл. Знаю, ці приміщення дезінфікували неодноразово, але запах залишається — чи то насправді, чи то у свідомості…
То було страшне горе. Спочатку спалювання проводили в ямах, а коли розпочали будувати табір у 1937 році, то першими жертвами були поляки з єврейським корінням… Дітей брали за ноги і кидали просто в піч. Чи можна про таке забути?..
— Якою була дорога додому?
— Американці перевезли нас у місце, де розташувалися наші війська. Кордону тоді ще не було, але допити проводили уже в радянській зоні. Щоправда, тих, хто сидів у концтаборі, не допитували, а всіх інших — так. Добиралися додому хто як міг. В основному, верхи на потягах. Такою дорога була і в мене. Приїхав так аж до Пасічної, а звідти пішки до Миколаївки.
— А як склалася доля у Фріца Унгера?
— Він з десяток разів приїжджав у Миколаївку з дружиною, дітьми. Зв’язки підтримуємо і донині, хоча мого рятівника Фріца Унгера вже немає серед живих. Його дочка працює лікарем, її чоловік — слюсар. Влітку знову приїдуть у Миколаївку.
Про колишнього в’язня Бухенвальда розповідають книги “Таємниця гори Еттерсберх”, “Людина залишається людиною”, що вийшли у Німеччині. На екранах демонструвався документальний кінофільм “Мій любий син Степан”.
Іван Козельський