Без цього девізу вона — директорка приватного підприємства “Аспект” Ніна Софіян навряд чи зуміла відбутися як успішна бізнес-леді. На перший погляд, у цій тендітній та милій жінці важко впізнати суворого керівника, який уже багато років незмінно стоїть біля стерна свого корабля. Але з перших хвилин розмови розумієш, наскільки Ніна Макарівна любить і знає свою справу. Про неї, зачепивши деякі особисті теми, вона залюбки погодилася розповісти й нашим читачам.
Без цього девізу вона — директорка приватного підприємства “Аспект” Ніна Софіян навряд чи зуміла відбутися як успішна бізнес-леді. На перший погляд, у цій тендітній та милій жінці важко впізнати суворого керівника, який уже багато років незмінно стоїть біля стерна свого корабля. Але з перших хвилин розмови розумієш, наскільки Ніна Макарівна любить і знає свою справу. Про неї, зачепивши деякі особисті теми, вона залюбки погодилася розповісти й нашим читачам.
— Ніно Макарівно, “Аспект” працює на ринку вже 17 років. Коли підприємництво тільки-но зароджувалося, починати власний бізнес було дуже ризиковано. Тим не менше, вам вдалося не просто міцно стати на ноги, але й закріпитись у сферах поліграфії та канцелярських товарів як одне з провідних підприємств краю.
— Я завжди мріяла мати свій, хоча б маленький, але бізнес, тому й фах обирала відповідний: закінчила економічний факультет тепер уже Хмельницького національного університету. Перш ніж заснувати фірму, розробила не один бізнес-план для інших, тоді як мої ідеї припадали пилом у шухляді, бо бракувало стартового капіталу. Пам’ятаю, що спочатку загорілася ідеєю відкрити хлібопекарню, потім — дитячий садочок, однак доля закинула в поліграфію. Починали ми з поставок поліграфічних матеріалів на друкарні області та за її межі. Потім попутно підключилися до продажу канцтоварів, шкільного приладдя, художніх товарів. Налагодили виробництво з переробки паперу, закупили станки, тепер отримуємо сировину і видаємо готову продукцію.
— Як швидко втягнулися в інтенсивне ділове життя, яке доводилося поєднувати з сімейними, домашніми, зрештою, жіночими клопотами?
— Статус та обов’язки бізнес-леді мене ніколи не обтяжували. Скривлю душею, коли скажу, що завжди все вдавалося легко: проблем і неприємних сюрпризів вистачало. Але я навчилася давати їм раду. У період становлення бізнесу навіть спала з калькулятором (усміхається — прим. авт.). Часто просиналася серед ночі і, аби впевнитися, що все в нормі, вчергове сідала за перевірку документів та рахунків. Донька до цих пір згадує, що стукіт клавіш мого великого, як за сучасними мірками, електричного калькулятора заважав її відпочивати. Тепер цей раритетний апарат висить на дачі на видному місці, як нагадування про минулі часи.
— Не шкодуєте, що дочка не пішла вашими стопами, а стала журналісткою? В цьому деяка заслуга й “Проскурова”, адже свої перші статті та свій перший професійний досвід Іра отримала в нашому колективі.
— З дитинства Іринка хотіла бути біологом або санітарним лікарем. Тому я трохи здивувалася, коли вона дістала зі столу талмуд статей і сказала, що понесе їх у редакцію газети на друк. Як мама, похвалила і підтримала її починання, але й гадки не мала, яке продовження матиме історія. Однак Іра вже тоді розставила для себе пріоритети. В 20 років, під час навчання на журналістському факультеті Львівського національного університету ім. І.Франка, вона виграла місяць стажування в американських газетах “Вашингтон пост” і “Голос Америки”. В 22 роки почала працювати на “Інтері”. Тепер вона власний кореспондент телеканалу на Балканах і живе в Сербії.
—Що відчуваєте, коли бачите доньку на екрані телевізора?
— Мене розпирає від материнської гордості (усміхається — прим. авт.). Відтоді, як Іра переїхала за кордон, зустрічаємося з нею лише двічі на рік. Кожен день відстань у тисячі кілометрів вдається скороти завдяки благам цивілізації: мобільному телефону, Інтернету, скайпу, а також телевізійним сюжетам. У них вона дуже часто залишається за кадром, тому материнському серцю доводиться тішитися лише знайомими нотками рідненького голосу.
— Після важкого трудового будня кожен по-своєму відновлює фізичну та духовну гармонію. Як її поповнюєте ви?
— Іноді діти, робота, сім’я, побутові проблеми поглинають нас із головою. В такій ситуації важливо вчасно сказати “Стоп!” і навчитися виділяти час для себе. Проводити його на канапі перед телевізором я не стану й іншим не раджу. Можна знайти сотні різних занять, які зроблять життя яскравішим, подарують нові емоції, враження, допоможуть відволіктися. Я полюбляю активний відпочинок: ходжу в тренажерний зал, басейн, на танці, катаюся на велосипеді, моржую, відвідую курси англійської мови. Зрештою, можу просто посидіти годину-дві за цікавою книгою. Іноді мене тягне на екстрим…
— Як же ви полюєте за гострими відчуттями?
— Моїм останнім адреналіновим вчинком став стрибок із парашутом. Класифікую його не інакше як шалений, бо панічно боюся висоти. Щоб побороти фобію, вирішила заглянути їй у вічі. До польоту з 1200 метрів морально готувалася рік. Звісно, страх не пройшов, але знаю: мені під силу з ним упоратися. Тому як тільки ноги торкнулися землі, пообіцяла, що це перший, але не останній спуск з неба. Спокуса ще раз поширяти в повітрі, наче птах, точно переможе всі внутрішні боязні.
— Тепер розумію, в чому секрет вашого чудового вигляду: він у вашій непосидючості та енергійності, якої вистачить ще на кількох людей!
— Друзі та знайомі дивуються, як я встигаю упоратися зі своїм, на їх думку, перенасиченим графіком. Але ж у цьому всьому я знаходжу самовираження, стаю самодостатньою, це мій стиль життя. Воно ні хвилини не стоїть на місці і я завжди прагнула та намагалася йти з ним у ногу.
— Кажуть, що добрий той директор, без якого виробництво працює. У розпалі сезон відпусток. Чи дозволите собі на тиждень-два забути про роботу і поїхати на відпочинок?
— На щастя, бізнес уже налагоджений і я, як справжній хороший керівник (сміється — прим. авт.), можу відлучитися від справ на деякий час та поїхати в гості до доньки. В нас із нею домовленість: за будь-яких обставин проводити відпустки разом. Цього року ми вирішили побувати на морському узбережжі Хорватії. Вже не можу дочекатися довгоочікуваної зустрічі з Іринкою, аби обійнятися, наговоритися, просто побути поруч із нею. Для мене, як для матері, ці дні будуть справжнім раєм.
Ольга Цимбалюк
На фото: пані Ніна після приземлення з парашутом; з донькою Іриною; Ірина з сербським чоловіком Міо
Фото з архіву Ніни Софіян