Наше місто має непогану когорту молодих і талановитих веслувальників, яких позаочі суперники називають “хмельницькою бандою”, звісно, в гарному значенні. Героїня нашого матеріалу — багаторазова чемпіонка країни, одна з лідерок національної молодіжної команди з веслування у командних змаганнях Світлана Фальшовник, яка радо поділилася враженнями від нещодавніх чемпіонатів України та Європи, а також повідала плани на найближче майбутнє.
Наше місто має непогану когорту молодих і талановитих веслувальників, яких позаочі суперники називають “хмельницькою бандою”, звісно, в гарному значенні. Героїня нашого матеріалу — багаторазова чемпіонка країни, одна з лідерок національної молодіжної команди з веслування у командних змаганнях Світлана Фальшовник, яка радо поділилася враженнями від нещодавніх чемпіонатів України та Європи, а також повідала плани на найближче майбутнє.
— Світлано, якщо не помиляюся, то у веслуванні ви вже більше 10 років?
— 11! Перед тим, як потрапити до числа вихованців заслуженого тренера Сергія Жиляєва, рік займалася фехтуванням. У принципі, цей “мушкетерський” вид спорту мені імпонував, але коли ДЮСШ закрили на літні канікули, я не знаходила собі місця від неробства. Тому бажання запов-нити вільний час привело мене ще в одну секцію — веслування. Через два тижні нас, новачків від школи, завезли відпочивати в табір на Дністрі. Там відбулися й мої перші неофіційні змагання, які, на свій подив, ще й пощастило виграти. Звичайно, така круговерть подій мене заінтригувала та зацікавила, але не настільки, щоб одразу фанатично вдаритися в тренування.
— Коли ж прокинувся справжній спортивний азарт?
— До цього дійшла десь через півтора року. Відхідною точкою стала знову ж таки неочікувана для мене і тренера перемога на престижному міжнародному турнірі в Києві. Після нього Сергій Леонтійович почав до мене більше придивлятися, та й я посерйознішала: захоплення почало переростати у більш значиме.
— …Перетворившись у не що інше, як спосіб життя?
— Я навіть уявити себе без веслування не хочу, не кажу вже про те, щоб справді взяти і зав’язати з тренуваннями. Просто наразі життя змушує трохи інакше розставити акценти. З серпня в мене додасться клопотів у зв’язку з працевлаштуванням. Оскільки це професійний дебют, тому трохи хвилююся. Але бентежить не стільки чималий багаж нових обов’язків, скільки те, що через них доведеться зробити спортивний графік менш насиченим. Покидати улюблене заняття не стану: в мене ще достатньо пороху в порохівницях (усміхається — прим. авт.), просто, до прикладу, доведеться відмовитися від зимових зборів, рідше виїжджати на змагання…
— Наважитися на таке рішення було нелегко?
— Рано чи пізно всі спортсмени постають перед подібним вибором, зважуючи всі “за” і “проти”. Однією з причин стала фінансова ситуація. За останні два роки мені, як збірниці, не заплатили жодної гривні. Думаю, зараз мене розуміє більшість наших спортсменів, які з подібних обставин викручуються самотужки.
—Наразі розпал сезону. Позаду залишилися чемпіонати країни, а також континентальна першість серед молоді до 23 років. Які враження та результати подарував європейський турнір?
— Імена щасливих власників путівок на нього визначив чемпіонат України. Тоді я завоювала золоту, срібну та бронзову медалі. На європейську першість мене делегували змагатися в улюблених командних змаганнях. Разом зі мною в четвірці цю почесну місію розділили ще одна хмельничанка — Маша Алтухова, а також представниці з Вінниці та Полтавщини. І хоча наш результат був не надто високим — 11 місце, зате отримали хороший досвід.
Коли повернулися з-за кордону, то одразу ж вирушили на ще один чемпіонат України, але вже серед дорослих. Тут, звісно, зовсім інший рівень конкуренції, але нам незмінно вдалося прорватися в “призи” знову ж таки серед командних екіпажів.
— Після цих серйозних стартів отримали кілька днів відпочинку?
— У нас той вид спорту, коли за три дні без занять спортсмен уже втрачає “відчуття води”. Підготовка справді була виснажливою — по десять тренувань на тиждень. Оскільки наступні змагання лише через півтора місяця, тому тренер відправив мене у відпустку на тиждень. Але наразі не до канікул, бо готуюся до виходу на роботу, знайомлюся з її нюансами, дещо підучую. Сподіваюся, в цьому вікні між турнірами ще встигну хоча б на кілька днів з’їздити на море, позасмагати, покупатися.
Ольга ЦимбАлюк