В один зі сліпучо яскравих днів липня я завітала до особливого місця — справжнього вмістилища муз… І мені не довелось навіть їхати кудись за місто — адже воно знаходиться у самісінькому серці Хмельницького. Навколо нього звично вирують літні будні: шум коліс вічно поспішних автомобілів, дзвінкий сміх дітвори, котра плюскочеться у водограях парку імені Шевченка, музика й уривки розмов зморених спекою відвіду-вачів літніх кав’ярень… Тільки ошатний одноповерховий будиночок з табличкою “Хмельницький обласний літературний музей”, скромно причаївшись між розкішної зелені на вулиці Грушевського, на тлі усього цього ніби завмер. Чи це так лиш здається? Може, усередині вирує таке ж бурхливе життя, як ззовні навколо нього?.. “Вхід збоку” — слухняно повертаю за стрілочкою. І після недовгих коридорних лабіринтів мене зустрічають тиша й прохолода виставкових залів (ось чому сюди злітаються музи)… Зазираю до невеличкого кабінету — звідки чути клацання комп’ютерної клавіатури і шум принтера. Ага, ось тут я й натрапляю на Василя Горбатюка, директора цього музею і за сумісництвом — голову обласної організації Національної спілки письменників України.
В один зі сліпучо яскравих днів липня я завітала до особливого місця — справжнього вмістилища муз… І мені не довелось навіть їхати кудись за місто — адже воно знаходиться у самісінькому серці Хмельницького. Навколо нього звично вирують літні будні: шум коліс вічно поспішних автомобілів, дзвінкий сміх дітвори, котра плюскочеться у водограях парку імені Шевченка, музика й уривки розмов зморених спекою відвіду-вачів літніх кав’ярень… Тільки ошатний одноповерховий будиночок з табличкою “Хмельницький обласний літературний музей”, скромно причаївшись між розкішної зелені на вулиці Грушевського, на тлі усього цього ніби завмер. Чи це так лиш здається? Може, усередині вирує таке ж бурхливе життя, як ззовні навколо нього?.. “Вхід збоку” — слухняно повертаю за стрілочкою. І після недовгих коридорних лабіринтів мене зустрічають тиша й прохолода виставкових залів (ось чому сюди злітаються музи)… Зазираю до невеличкого кабінету — звідки чути клацання комп’ютерної клавіатури і шум принтера. Ага, ось тут я й натрапляю на Василя Горбатюка, директора цього музею і за сумісництвом — голову обласної організації Національної спілки письменників України.
— Василю Івановичу, доброго дня!
Відірвавши погляд від паперів, він довго дивиться на мене крізь окуляри, ніяк не впізнаючи. Адже знає мене ще студенткою, а тут я вже виступаю в ролі журналіста. Врешті, запрошує мене до однієї з кімнат музею, що править водночас і за залу зустрічей. Під поглядом подільських письменників минулого, які звідусіль дивились на нас зі світлин на стендах, і розпочалась наша з Василем Івановичем розмова про справи спілчанські і письменництво взагалі.
— Василю Івановичу, чим зараз живе спілка письменників? Взяла літнє інтермеццо чи продовжує роботу?
— Кожного дня щось робимо! Ось бачиш цю коробку (вказує на ящик з паперами)? Це все маємо з Оленкою Ткачук перечитати, бо це твори юних літераторів, що надійшли на конкурс до Дня Незалежності України “Ми молодість — майбутнє України”. Його наша організація проводить спільно з обласною бібліотекою для дітей та юнацтва. 24 серпня маємо оголосити імена переможців цього відбору, кращі твори за фінансування бібліотеки плануємо видати окремою збіркою.
— Спілка традиційно приділяє багато уваги початківцям…
— Так, при обласній організації НСПУ працює обласне молодіжне літературне об’єднання. Щомісяця відбуваються засідання тут, у приміщенні літературного музею, під керівництвом молодої, але вже досвідченої письменниці Олени Ткачук. На жаль, немає головного результату цих зустрічей — публікацій у збірниках, альманахах…
Утім, з публікаціями, виданням книжок скрутно не тільки молоді, але й усім членам організації — на це немає грошей. Відсутність можливостей вийти до читача з книжками хоч трохи компенсуємо безпосередніми зустрічами. До того ж нерідко виїжджаємо в райони, у села. У цьому допомагає співпраця з закладами культури, особливо бібліотеками. Скажімо, на День рідної мови у лютому ми з групою літераторів — Ніною Шмуриковою, Миколою Мачківським, Петром Савчуком побували у Пирогівцях Хмельницького району. Однією з неординарних подій у житті спілки й поціновувачів художнього слова став літературно-музичний захід “Дволистя”, який ми провели до Міжнародного дня поезії у березні. Що ж це за два листочки? Це дві наші талановиті поетеси: Олена Ткачук і Оксана Радушинська. Під супровід виконавців з музичного училища імені Владислава Заремби вони читали свої прекрасні поезії… Несподіванкою для нас стало запрошення взяти участь у відкритті меморіальної кімнати-музею Анатолія Гарматюка у Мигалівецькій школі Барського району Вінницької області — виявляється, цей письменник тісно пов’язаний з Хмельниччиною. А нещодавно, у травні, відбувся творчий звіт Петра Савчука перед земляками. Ми, група літераторів у складі Миколи Мачківського, Анатолія Ненцінського, поїхали до нього на батьківщину: він родом з села Іванівка Новоушицького району — подивитися на той край, звідки він родом. У теплій атмосфері Новоушицької районної бібліотеки цікаво відбулася зустріч письменника з читачами, а ми нашого колегу підтримали своїми виступами.
Пишаємось тим, що за півроку чотири члени нашої організації стали лауреатами різних премій. У березні, під час Шевченківських свят, Ніна Шмурикова отримала обласну літературну премію імені Тараса Шевченка. Член спілки з Кам’янця-Подільського Мар’ян Красуцький став лауреатом Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Оксана Почапська-Красуцька, теж кам’янчанка, була відзначена регіональною премією “Скарби землі Болохівської”. А зовсім нещодавно, у червні, премію всеукраїнського значення імені поета-воїна Володимира Булаєнка, нашого земляка, отримав письменник Афанасій Коляновський, учасник Великої Вітчизняної війни.
— Якими ж книгами цього року все ж таки порадували читачів письменники краю?
— Тут, на жаль, нічим особливо не можемо похвалитись. Упродовж кількох останніх років обласний бюджет зовсім не виділяє коштів на видання книг письменників Хмельниччини. І це в той час, коли в сусідніх областях ситуація зовсім інша. Він-ничина, Волинь, Закарпаття, Тернопілля, Кіровоградщина — там гроші виділяють не тільки на книги, але й на літературні журнали обласної спілки. Нам же обіцяли до 30-річчя нашої організації у 2010 році виділити кошти на альманах, так і не виділили. Хоч обіцяють і досі… Тому якщо письменники і видають книги, то все за рахунок спонсорів і меценатів. Саме завдяки благодійникам видав свою книгу-роман “Коріятовичі” Микола Мачківський. В обласному літературному музеї ми влаштували виставку-продаж книг “Історія Поділля у нових виданнях”, де і презентували цю книгу.
Микола Мачківський відзначився ще й тим, що разом з журналістом Володимиром Рубашевським, знову ж таки завдяки спонсорам, підготував і видав книгу нашого земляка, на жаль, уже покійного, Івана Рибицького “Стодоля”, який у 50-60 роках минулого століття досить активно працював на письменницькій і журналістській нивах Хмельниччини. Книга вийшла цікавою, глибокою, вона ніби по-новому повертає ім’я талановитого письменника Поділля в український літературний процес. Презентація видання відбулась у селі Кунча Теофіпольського району — саме там минула юність Івана Рибицького.
— Отже, спілка живе досить активним і насиченим життям, хай і непомітним для широких кіл громадськості…
— Так, на жаль, події спілчанського життя нечасто знаходять відображення у місцевих ЗМІ. Матеріали про нашу діяльність, які ми подаємо до обласних газет, часом місяцями лежать у шухлядах, доки не втратять актуальності. А потім кажуть: що та спілка робить?.. Далеко не всі місцеві газети готові надати свою площу під творчість наших письменників. Особливо потребує публікацій молодь — і це зрозуміло. Телебачення до нас на заходи теж не допросишся. Тільки радіо ще підтримує нас своєю увагою.
— А що дає членство у спілці письменників України?
— Якщо колись, за радянських часів, це давало чимало привілеїв — можливість друкуватися, виходили книги, були творчі відрядження, оплачувались виступи, гонорари за публікації, путівки у будинки творчості, квартири… Зараз цього всього нема. Тому тримаємось лише на спільних творчих, життєвих, побутових інтересах… Така ціна за свободу думки і слова. Бо ті всі привілеї радянських часів треба було відробляти вислужуванням перед владою. Тепер же держава настільки від’єднала себе від літератури, від духовного розвитку суспільства, що взагалі зникли не тільки будь-які заохочення, але й увага до письменництва, книговидання і книгорозповсюдження.
Бо навіть якщо письменник і спроможеться видати книжку — за власні кошти чи спонсорські — виникає проблема: куди її подіти? Якщо раніше книги централізовано закуповувались бібліотеками, то тепер цим займається кожна бібліотека окремо: від обласної до найменшої у віддаленому селі. Тож спробуй достукайся до тієї книгозбірні над Дністром чи в славутських лісах. Тим більше, що фінансувати ці закупівлі має місцева влада. А сільські голови часто відкидають питання про книги на останнє місце. А ми ще дивуємось, чому занепадає культура, зокрема, на селі…
— Окрім Національної спілки письменників України, у нашій країні існують ще об’єднання і літературні організації?
— На початку 1990-х років деякі письменники, здебільшого молоді, так би мовити, у революційному пориві оголосили про свій вихід зі спілки, мовляв, у минулому вона була на службі в комуністичного режиму, і почали організовуватись у різні об’єднання. Але чи принесли ці об’єднання щось нове, свіже у літературу? На жаль, ні. Творчу розкутість вони значною мірою спрямували в натуралізм, нецензурщину тощо. Національна спілка письменників України, попри свої визначні та справді гіркі сторінки історії, завжди ставила високу планку художнього слова. І такою ж буде залишатися надалі. Чимало людей, які називають себе письменниками, не змогли вступити до спілчанських лав через недостатній рівень володіння художнім словом. І от вони починають звинувачувати у чомусь спілку. У той же час відсутність членського квитка аж ніяк не заважає їм видавати одну за одною свої книжки — були б тільки гроші, видавництва готові друкувати усе підряд.
— А тут випливає на поверхню питання літературної критики, а точніше фактичної її відсутності.
— Так, і це ще одне болюче питання сучасної української літератури. Нема фахового аналізу, зрізу тенденцій. Одних безмірно захвалюють, інших зовсім не помічають… Інша справа, що письменник може й не сприймати хвалебної патоки, до критичних зауважень не дослухатись, але реалістична й об’єктивна аналітика необхідна — це ж дороговказ у літературному процесі…
— Василю Івановичу, мусимо залишити ще цілий пласт тем для розмови, коли будемо говорити з вами як з директором обласного літературного музею. Думаю, для читачів “Проскурова” вона стане не менш цікавою.
Розмовляла Анастасія Сімашова
Фотографія з особистого архіву Василя Горбатюка