Так називається книга хмельничанина, архітектора за професією та освітою Анатолія Брильова. Це розповідь про батька та його бойових побратимів. Вона не є звичайною біографією неординарної особистості, глави цієї книги відкривають маловідомі сторінки минулої війни, іноді напівлегендарні та неймовірні. Але і такою була правда про ті жорстокі та героїчні роки. Правда, яка поступово розкривається у цих розповідях.
Так називається книга хмельничанина, архітектора за професією та освітою Анатолія Брильова. Це розповідь про батька та його бойових побратимів. Вона не є звичайною біографією неординарної особистості, глави цієї книги відкривають маловідомі сторінки минулої війни, іноді напівлегендарні та неймовірні. Але і такою була правда про ті жорстокі та героїчні роки. Правда, яка поступово розкривається у цих розповідях.
Серпень 1938 року. Станція Насосна поблизу Баку. Два молодих офіцери познайомились у військовій частині, куди прибули після закінчення авіаційних училищ.
Багато у чому вони були дуже схожі. Обидва пройшли професійну підготовку льотчиків-винищувачів, обидва були у військовому званні лейтенанта — молодшого льотчика, обидва отримали призначення у другу окрему винищувальну авіаескадрилью ЗакВО (Закавказького військового округу).
Відмінностей між ними було небагато. Перша — у тому, що один був старшим на чотири роки, друга — старший закінчив Харківське військове авіаційне училище, а молодший — Борисоглєбську військову авіаційну школу льотчиків, третя — старший був жонатий і мав дворічного сина, а молодший парубкував. І ще одна, остання, старший був родом з України — рудник Прохорівка, Донбас, а молодший з Росії — село Тепловка, Саратовської області.
Невдовзі вони заприятелювали. Старшого, мого батька, звали Петро, молодшого — Віктор. Деякою мірою вони були товаришами по нещастю та близькими по духу людьми. Їх вибір піти у військову авіацію був не випадковим, але стати льотчиками було не єдиною мрією їхнього життя.
Петро Брильов з дитинства мріяв стати художником, його дід по матері (Іван Альохін) був, як тоді називали, “церковним богомазом” — розписував стіни церков біблейськими сюжетами. У 1931 році Петро вступає до Київського державного художнього інституту (нині Академія образо-творчого мистецтва і архітектури) на факультет монументального живопису. Але довго вчитись йому не довелося. Вже у 1932 році — в апогей Голодомору, засьорбавшись досхочу у студентській столовій баландою з незрозумілими компонентами, що за смаком нагадувала переварений кавовий осад, 18-річний студент ІІ курсу з багатьма іногородніми студентами, які жили у гуртожитку, що був розташований на третьому поверсі інституту, уночі, зв’язавши простирадла, втекли через вікно. У 1954 році, коли ми з батьком і мамою перебували у Києві, батько водив нас до будинку нинішньої художньої академії, до того східного фасаду, з вікна третього поверху якого він тікав від Голодoмору зв’язаними простирадлами.
Адміністрація інституту забороняла випускати студентів з речами за межі будинку, боячись, що, не витримавши голоду, вони повтікають додому. Так воно, врешті, і вийшло, навчатись у цей період залишились майже самі кияни.
Як би там не було, але втеча була не тільки вдалою, а головне, вчасною, бо саме в той день, коли Петро постукав у двері рідної домівки, мати Параска Іванівна з його молодшою сестрою Клавдією пакували йому посилку з харчами у Київ, напередодні вимінявши на базарі за грамофон, що виграли колись при НЕП у лотерею, шматок сала. Можна собі уявити, яким міг бути розпач, коли б вони встигли занести посилку на пошту до приїзду Петра, “коштовний вантаж” явно б розминувся з адресатом, а про те, щоб повернувся за зворотною адресою, годі було й думати.
Майже у той самий час періоду колективізації сім’я Віктора залишає село Тепловку і переїздить спочатку до міста Вольська, а потім до Москви, де його батько Василь Іванович стає штукатуром. У цей період багато сімей кидали господарство у селах, продавали або різали худобу і виїжджали до міста. Перспектива колективного ведення господарства відштовхувала від землі багатьох справжніх господарів.
У Москві, навчаючись у ФЗУ, Віктор проявляє бажання стати актором. Він записується у драмгурток, і починає грати на його сцені. Першою значною роллю, яку йому доручили грати, була роль старого лікаря у п’єсі Олександра Корнійчука “Платон Кречет”. 16-річний юнак настільки талановито перевтілювався в образ старої людини, що глядачі і гадки не мали, що цього старого грає хлопчисько, щирими аплодисментами оцінюючи його здібності.
Та честолюбним мріям талановитих юнаків не судилося збутися, “епоха великих перемін” розпорядилась інакше. Після того, як Петро змушений був кинути навчання у художньому інституті, він, у період призову до армії, подав заяву на вступ у льотне військове училище, принаймні, у військовому училищі не дадуть померти голодною смертю.
Майже з тих самих міркувань, а також через те, що старші брати Віктора вже служили в авіації та зі свого боку проводили агітаційну роботу, і він пішов до авіаційної школи.
Але, як кажуть, талант — він скрізь талант. Замінивши свої мистецькі захоплення на штурвали винищувачів, молоді люди довели, що як в одного, так і в іншого показники професійної підготовки були високими не тільки у залікових документах, вони засвідчили це своєю службою.
Літати починали на передовій техніці того часу. В основному, то були машини провідного конструктора винищувачів Миколи Полікарпова, яким дав путівку в небо легендарний Валерій Чкалов.
Дружба Петра і Віктора не закінчувалася спілкуванням у робочий час при підготовці до виконання польотних завдань. Віктор був частим гостем біля домашнього вогнища родини Брильових. Приходив, щоб посидіти у сімейному затишку за чашкою чаю чи повозитися з балакучим трирічним Владиславом.
Наприкінці 1939-го шляхи двох молодших лейтенантів розійшлися. Петра, як людину сімейну, залишили в ЗакВО, а Віктора направили служити на кордон під Ленінград, де він, беручи участь у Фінській кампанії (1939-1940 роки), отримав свої перші бойові нагороди.
Більше друзі-пілоти ніколи не зустрічалися, їх шляхи розійшлися назавжди. Востаннє Петро бачив свого друга у кінохроніці 1941 року про оборону Москви, де “всесоюзний староста” Михайло Калінін вручав Віктору золоту Зірку Героя за перший нічний таран німецького бомбардирувальника, який прямував до столиці СРСР. Восени цього ж року молодший лейтенант Віктор Талаліхін загинув у повітряному бою…
У січні 1940 року Петро Брильов був направлений на нове місце служби в Ленінакан (Вірменія), де отримав звання лейтенанта старшого льотчика 11-ї окремої винищувальної авіаескадрильї.
Прослужив він там недовго. Вже у серпні того ж 1940-го був направлений у 269-й винищувальний авіаполк (с. Горелоє Грузинської РСР) вже командиром ланки винищувачів (три літаки).
На початку 1941-го його переводять у 101-й полк винищувальної авіації, що був дислокований у м. Ахалкалакі (Грузинська РСР).
Тут і застало його 22 червня 1941 року. Відтоді почалися вильоти з патрулювання кордону з Іраном. Завдання, які ставилися командуванням, стосувалися розвідки та патрулювання. Як пояснювали, йшлося про німецьку експансію в Ірані з метою ввести війська у цю країну для організації наступу з півдня на Азербайджан, щоб відрізати поставку бакиньських нафтопродуктів на фронт.
За завданням командування, патрульним ланкам винищувачів необхідно було відслідковувати у прикордонній смузі скупчення груп людей (більше трьох) і відкривати по них вогонь з кулеметів. Вважалося це знищенням диверсійних груп противника.
У льотній книжці батька за цей період так і значиться — польоти з патрулювання кордону.
Ці патрулювання скінчилися після введення радянських військ у Іран.
Авіації була відведена роль супроводу транспорту. Ланка винищувачів Петра Брильова брала участь у цих операціях. 26 та 27 серпня ланка “Чайок” лейтенанта Брильова відзначилася першими двома майже півторагодинними бойовими вильотами. По закінченню операції полк кидають на прикриття військ у Керчі та у Керченській протоці. На початку 1942 року німці розпочали бої з витиснення радянських військ з Керченського півострова.
Завдання авіації полягало у прикритті армії, яка відступала, при переправі через Керченську протоку в портах Керч та Камиш-Бурун.
На рахунку старшого лейтенанта Петра Брильова на той час було вже 14 бойових вильотів.
За іранський похід та за оборону Керчі старший лейтенант Брильов був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки (наказ №229 ВАД ІУ 03/н 15.04.1943 р.).
Але сили були нерівними. Малошвидкісні, хоч і маневрені біплани не могли впоратися з потужнішими силами винищувачів противника. Розбиті і пошматовані полки були переформовані, а залишки льотного складу були направлені на освоєння нової техніки у Саратов.
На перенавчання й освоєння нової техніки потрапив у Саратов і Петро Брильов. Якраз під час навчань старшого лейтенанта, бойового командира ланки винищувачів, замкомандира ескадрильї відкликають і після недовгої розмови в особливому відділі переводять у безпосереднє підпорядкування тоді ще майора Василя Йосиповича Сталіна як командира-адьютанта. Подальше просування по службі як льотчика-винищувача йому було заказане. Сперечатися з командуванням було марною справою, тим паче, що накази не обговорюються. Звичайно, були й інші кандидатури на це “почесне” місце, але не пощастило саме Петру Брильову. По суті, йому, як досвідченому льотчику, доручили відповідати за життя і безпеку сина “Великого вождя” при спільних перельотах на літаку У-2 з бортовим №1950, що належав особисто Василю Сталіну. У 1936 році таким самим У-2 був нагороджений Валерій Чкалов за переліт з СРСР в Америку (Ванкувер) через Північний полюс.
Офіційно для товаришів по службі Петро Брильов був знятий з освоєння нових швидкісних машин “за станом здоров’я” і переведений на службу “з експлуатації нешвидкісних літаків”. Але це вже інша історія.
Анатолій Брильов