Не стало Олени Боннер, вдови академіка Андрія Сахарова, знакового діяча правозахисного руху на теренах колишнього СРСР та вже незалежної Росії. Померла вона у Бостоні в США, куди виїхала, по суті, у знак протесту проти переродження її країни в тоталітарну державу. І недарма у ці дні з гірким сарказмом ті, хто знав її, зауважують, що, видно, Олені Боннер треба було вмерти, щоб у Росії знову про неї згадали, у тій Росії, де вона стала також дисидентом, бо і тут її за нищівну критику імперських потуг Кремля на Кавказі відразу назвали зрадницею Батьківщини…
Не стало Олени Боннер, вдови академіка Андрія Сахарова, знакового діяча правозахисного руху на теренах колишнього СРСР та вже незалежної Росії. Померла вона у Бостоні в США, куди виїхала, по суті, у знак протесту проти переродження її країни в тоталітарну державу. І недарма у ці дні з гірким сарказмом ті, хто знав її, зауважують, що, видно, Олені Боннер треба було вмерти, щоб у Росії знову про неї згадали, у тій Росії, де вона стала також дисидентом, бо і тут її за нищівну критику імперських потуг Кремля на Кавказі відразу назвали зрадницею Батьківщини…
Демократична Україна в особі Олени Боннер втратила свого великого друга, захисника наших національних прав, яких, на жаль, у новітній демократичній історії Росії дуже мало. Ми повинні пам’ятати, що була вона соратницею генерала Петра Григоренка, разом зі своїм чоловіком Андрієм Сахаровим стояла біля витоків Гельсинського руху в СРСР і зокрема в радянській Україні. Загальновідомі, на жаль, здається, нині тільки в середовищі наших демократичних сил факти її виступів на захист багатьох українських дисидентів, а коли за часів горбачовської перебудови вона разом з академіком Сахаровим тріумфально повернулась у Москву, у їх квартирі знаходили елементарну моральну й матеріальну допомогу в’язні комуністичних концтаборів, зокрема, і з України.
Мимоволі нині задумуюсь над тим, чому в незалежній Україні ми не вміємо й не навчилися ще цінувати пам’ять таких своїх друзів, як ті ж Андрій Сахаров та Олена Боннер, яких, і це правда, у нас у тій же Росії таки небагато було як у її новітній історії, так і в минулі часи. Чому б у найбільших наших містах не з’явитися вулицям, які носили б їх імена, не кажучи вже про інші вияви уваги? Але це так, до слова, бо треба давати собі звіт і в тому, що Україна — це таки єдина країна в Європі, у якій комуністи і далі знаходяться при владі, де загроза реваншу прокомуністичної ідеології залишається цілком реальною.
Тож з цього приводу, мабуть, доречно буде згадати ще один урок від Олени Боннер, яка у перші роки незалежної Росії пробувала примирити російських демократів і заявила через журнал “Огоньок”: “Якщо наші хлопчики-демократи не перестануть грати один з одним у дитячу гру “Зірниця”, то вони знищать і себе, і країну”. Вам нічого не нагадує цей діагноз мудрої правозахисниці, якщо його накласти на суспільно-політичні реалії України? Адже наші псевдодержавники “зірницями” між собою вже довели мало не до маразму ситуацію у націонал-демократичному русі нашої країни, посіявши до нього велику недовіру в української суспільності. У Росії у свій час не дослухалися до голосу Олени Боннер і таких, як вона, і нині маємо там реальне відродження тоталітарного режиму імперського ґатунку, в якому “банкують” люди, проти яких, власне, усе життя боролася і ця харизматична жінка. Не менш гірка іронія є і в тому, що саме ці людці по її смерті дозволили своїй пресі нагадати про правозахисницю Олену Боннер.
Ми ж, українці, яким болить честь і гідність людини і власного народу, маємо поклонитися її пам’яті її, не кривлячи душею, бо вона насправді це заслужила…