Нинішньому молодому поколінню важко осмислити і сприйняти події, що відбувались у роки Великої Вітчизняної війни. Особливо, що відчували тоді їхні діди-фронтовики та батьки — діти війни. Чим далі менше стає свідків того лихоліття. Тільки вони знають, якою великою кров’ю оплачувалася Перемога над фашизмом, які страждання випали на долю тих, хто залишався в окупації, яким щедрим гірким потом були политі нелегкі будні трудового фронту в тилу. Тому розповіді цих свідків сьогодні є великою цінністю, вони зберігають найдорожче, що залишилося нам з минулого, — пам’ять, адже без неї немає майбутнього.
Нинішньому молодому поколінню важко осмислити і сприйняти події, що відбувались у роки Великої Вітчизняної війни. Особливо, що відчували тоді їхні діди-фронтовики та батьки — діти війни. Чим далі менше стає свідків того лихоліття. Тільки вони знають, якою великою кров’ю оплачувалася Перемога над фашизмом, які страждання випали на долю тих, хто залишався в окупації, яким щедрим гірким потом були политі нелегкі будні трудового фронту в тилу. Тому розповіді цих свідків сьогодні є великою цінністю, вони зберігають найдорожче, що залишилося нам з минулого, — пам’ять, адже без неї немає майбутнього.
Ось що згадує про ті роки ветеран праці, дитина війни Віктор Барбалюк.
“У 1941 році, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, мені вже виповнилося сім років і багато що назавжди закарбувалося в пам’яті. Мешкали ми у Проскурові на вулиці Шевченка у ДОС (дім офіцерського складу). Мій батько, Денис Пилипович, у лютому 1939-го склав військову присягу і розпочав службу в розвідувальній роті 295-го Пушечного артилерійського полку. В ньому, до речі, він і зустрів Перемогу в Берліні. Перед війною полк був переведений у Проскурів і на початку літа 1941-го брав участь у військових зборах під Яворовом. Пам’ятається, як одного липневого дня батько заскочив додому, схопив нас з молодшим братом Валентином на руки і сказав мамі, щоб ми негайно збиралися. Мати хотіла що-небудь узяти з собою, але батько крикнув: “Виходьте мерщій, війна!” На вулиці стояла вантажівка-“полуторка” з причепленою гарматою. Біля неї скупчився натовп сусідів. Розгублені, вони намагалися дізнатись у батька та водія, що відбувається. Пригадую, що випадково подивився на небо і побачив, як злетіли високо вгору якісь дошки, цегла, земля, лише після того почув сильний гуркіт від вибуху. Хтось вигукнув: “Це бомблять цукровий завод!”. То був перший наліт німецьких літаків на Проскурів…
Згодом ми з мамою і братиком біженцями дісталися околиці міста Ромни, збирали там у лісі сухе гілля для вогнища. Далі йти було нікуди, всюди стояли німці. Мати вирішила вертатися до батьківської хати на рідну Волочищину в село Маначин. Там проживала вся наша рідня: мої дід з бабусею і тітка Маня. Добиралися додому своїм ходом, братика везли у візочку, а я ходив по хатах, просив щось поїсти. Так дісталися вокзалу в Києві, але тут на нас чекала біда. Як зараз бачу: стоїть перед нами в чорній формі, у хромових блискучих чоботах німецький офіцер, поруч з ним два цивільні хлопці з пов’язками на рукаві. Німець питає: “Юде?” Мати каже: “Ні, ні, ми українці, добираємося додому до батьків”. А німець все своє: “Юде! Юде!” Підійшов ближче один з хлопців з пов’язкою і каже: “Скажіть: кукурудза”. Я сказав, він до брата: “Кажи ти”. А Валентинчику ще не виповнилося й двох років, він злякався і розплакався. Усіх букв ще не вимовляв і в нього вийшло: “Кукуюза”. Німець знову крикнув “Юде!” і махнув рукою. Слава Богу, за нас заступилися люди на вокзалі, стали просити поліцаїв: “Це ж українці, допоможіть їм”. Хлопці з пов’язками змилувалися, щось переказали німцеві, той нас відпустив. Уже згодом ми дізналися, що всіх євреїв німці зганяли у Бабин Яр і там розстрілювали. Ось так нам пощастило залишитися живими…
Як ми дісталися до Маначина вже не пам’ятаю, перед очима лише спалена хата і мати, яка плаче ночами за батьком. Тітку Маню забрали у Німеччину, де вона батрачила на німця-господаря…
Запам’яталася весна 1944-го, коли наші війська звільнили область, і той день, коли батько заскочив до нас на дві-три години. Це було справжнє велике свято для нашої родини. Пам’ятаю, як односельці приходили і розпитували про своїх рідних, чи бува не знає щось про них на фронті. Бажали перемоги, а в очах — сльози…
Батько повернувся додому в листопаді 1945 року після демобілізації з багатьма солдатськими нагородами: медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За оборону Сталінграда”, “За звільнення Варшави”, “За взяття Берліна”. По них видно, якими шляхами він тієї війни пройшов, але розказувати про неї не любив.
Збереглися документи, які розповідають про бойові заслуги інструктора санітарного медпункту 295-го Гвардійського Пушечного артилерійського Гомельського Червонопрапорного, ордена Суворова, ордена Олександра Невського полку РГК.
“Діюча армія, 11 травня 1945 року. Наказ №95.
У наступальних боях, при прориві глибоко ешелованої оборони німців на західному березі р. Одер в районі м. Кюстрин (Берлінський напрямок) — з 16 квітня 1945 року санінструктор медпункту полку гвардії старшина Барбалюк, відряджений на обслуговування передового спостережного пункту, впродовж усіх боїв до взяття Берліна незмінно знаходився в бойових порядках піхоти і під сильним вогнем противника мужньо надавав допомогу пораненим. У складні хвилини бою показав свої мужність і самопожертву.
В ніч з 17 на 18 квітня в бою за залізничну станцію Дольгелин тов. Барбалюк під кулеметним вогнем надав першу допомогу червоноармійцям 79 гв. СП. У вуличних боях в місті Берлін тов. Барбалюк у складних умовах бою мужньо здійснював перев’язки пораненим та евакуйовував їх до укриття. 30.04.1945 р. тов. Барбалюк, будучи в бойових порядках 112 гв. СП 39 гв. СД, витяг з танка, підбитого німецьким снарядом, двох танкістів, надав їм першу допомогу від опіків та евакуював до укриття, врятувавши їхнє життя. Усього за період боїв за Берлін тов. Барбалюк надав першу медичну допомогу 13 пораненим червоноармійцям, сержантам і офіцерам. Крім своєї основної роботи, тов. Барбалюк у цих боях виконував бойові накази по зв’язку з піхотними командирами при втраті проводового зв’язку. Пересуваючись між будинками і будівлями, тов. Барбалюк під вогнем з рушниць та кулеметів мужньо виконував ці завдання.
Наказую: За зразкове виконання своїх обов’язків з надання першої допомоги пораненим і виявлену при цьому мужність санінструктора медпункту полку гвардії старшину Барбалюка Дениса Пилиповича представити до нагородження орденом “Вітчизняної війни” 2 ступеня.
п.п. Командир 295 Гв. ПАП РГК, гвардії підполковник Каревський”.
У повоєнне життя батько-орденоносець почав працювати заступником директора Війтівецького маслосирзаводу, вчився. У липні 1947 року його призначили директором Славутського маслозаводу. На цій посаді він працював 25 років і віддався роботі сповна, виховавши чимало знаних на Поділлі майстрів молочної справи. На Славутському кладовищі він і був похований з великими почестями. Донині згадують його люди добрими словами”.
Записав Володимир Разуваєв
На фото: старшина Денис Барбалюк (1944 р.); Денис Пилипович з сином Віктором і правнуком Славком (1989 р.)