Соціум

Актриса щирого мистецтва Галина Чайковська

Нещодавно крила пісень заслуженої артистки Галини Чайковської здійнялися мелодійністю на її славному бенефісі у музично-драматичному театрі імені Михайла Старицького. Під супровід гри театрального оркестру актриса-співачка виконала різножанрові твори з піднесенням і натхненням. Варіації її високого співу ширилися залом, який вдячно аплодував. Досвідчена, позитивна, енергійна Галина Чайковська вкотре довела, що є яскравою зіркою театру. Про стежки сценічні і позасценічні, які злилися в житті Галини Чайковської, наша з нею розмова.

Нещодавно крила пісень заслуженої артистки Галини Чайковської здійнялися мелодійністю на її славному бенефісі у музично-драматичному театрі імені Михайла Старицького. Під супровід гри театрального оркестру актриса-співачка виконала різножанрові твори з піднесенням і натхненням. Варіації її високого співу ширилися залом, який вдячно аплодував. Досвідчена, позитивна, енергійна Галина Чайковська вкотре довела, що є яскравою зіркою театру. Про стежки сценічні і позасценічні, які злилися в житті Галини Чайковської, наша з нею розмова.

— Пані Галино, чому присвятили свій сольний концерт?
— У житті кожної людини є період, коли хочеться підбити підсумки пережитого, зробленого. Напередодні власного ювілею я задумала зібрати для концерту улюблені твори. Музичний матеріал, в якому тонко відчуваю усі слова, ноти, дух і настрій, подарувала хмельничанам.

— Серед репертуару, виконаного на сцені, були твори наших земляків. З ними товаришуєте?
— Так, усі творчі люди єднаються душами. Мені близька творчість Раїси Біберіної, пісні на її вірші виконую легко, з розумінням. Близькі ми і поза сценою. Ця людина варта поваги, вона відкрита і тонка. Спів-працюю, люблю творчість і можу назвати своїм другом подільського композитора Івана Пустового. Дуже хотіла, але, на жаль, через певні обставини, мені не вдалося заспівати його чудову пісню “Незабудки”.

— На бенефісі ви зуміли розчулити, а разом з тим потішити глядача, виступивши з сином — оперним співаком Сергієм Бортником, він вразив і сольним співом. Правду кажуть, що яблуко від яблуні недалеко падає.
— Те, що на празднику моєї творчості була рідна, найдорожча людина — подарунок. Я пишаюся тим, що моя дитина так гарно і професійно співає. Ще змалечку Сергій мав тонкий слух, любов і розуміння музики. Він — дитина театру, адже завжди брала його з собою на роботу. Пам’ятаю випадок, коли йому було приблизно п’ять років, ми разом їхали в автобусі до Кам’янця. Раптом дитина почала виразно, голосисто співати партію мого співочого партнера, я теж підключилася до співу і на весь автобус ми дуетно заспівали нелегкий музичний твір. Решта пасажирів захоплено слухали й аплодували нам, тоді я і син вперше, як кажуть росіяни, “спелись”. Про його розуміння серйозності мистецтва свідчив й інший випадок. Якось за куліси Вінницького театру, де я працювала, зайшов головний режисер Верещагін, відомий на просторах Радянського Союзу. Він голосно обговорював якісь театральні проблеми. Сергій, тоді ще зовсім юний, не побоявшись авторитета, попросив його стишити голос, адже йшла репетиція. Досвідчений режисер у такому дитячому вчинку помітив майбутнього артиста.

— Стати оперним співаком — самостійний вибір Сергія чи ви його до цього підштовхнули?
— Я ніколи не вказувала сину, ким йому бути. Він зростав самостійним і дисциплінованим. Я знала, що син має музичний хист, з шести років він навчався у музичній школі, потім у Хмельницькому музичному училищі ім. В.Заремби. Але про те, що він буде не грати, диригувати, а саме співати, я й не здогадувалася. Та якось син мені заявив, що якщо не вчитися професійному співу, то не вчитися зовсім. Я не сперечалася. Сергій закінчив Київську національну академію імені Петра Чайковського, де його наставником був сам Костянтин Огневий. Рада, що мрії сина здійснилися, за свої професійні старання він щедро нагороджений: неодноразово ставав переможцем міжнародних музичних конкурсів, нині співає у київській опереті.

— Син перейняв талант від вас, у кого голосистістю вдалися ви?
— Гарно, щоправда, непрофесійно, співала мама, батько теж був творчий — грав на фортепіано. Тож у нас весь рід знає толк у музиці.

— Про свою професію мріяли з дитинства?
— Так. Ще до школи я танцювала на сцені гопачок, вже тоді раділа, коли мені аплодує глядач. У маленькому селі на Вінниччині, звідки я родом, телевізор був дивиною. Коли він з’явився у нас, я не могла натішитися цим загадковим для мене предметом. Якось я побачила момент радянського кіно: тонув корабель, люди метушилися, панікували, мене тоді настільки вразили емоції акторів, що я відразу зрозуміла — хочу бути тільки актрисою. Грала у шкільних виставах, співала, танцювала. Коли мої ровесники писали твір на тему: “Моя майбутня професія”, завжди експериментували, мріяли про різне ремесло, я ж своїй мрії не зраджувала. За всі шкільні роки я вже так багатогранно описала професію акторства, що якось не витримала. Мій твір про майбутню професію написала двома реченнями. Вчителі одразу зрозуміли, що більше питати про мої мрії щодо майбутнього марно, адже воно визначене на сто відсотків. Директор школи дав мені направлення до Київської студії оперети, там я стала професійною акторкою музичної комедії.

— Як пішли на вільні хліби?
— Після закінчення студії мене запросили грати у Чернівецький театр імені Ольги Кобилянської, де пропрацювала два роки. Тоді підкорювала ролі своєю молодістю, наївним сприйняттям світу. Дебютною стала роль Софії у виставі “Безталанна”. Як навчали мене вчителі, грала серцем, так, як відчувала, старалася показати на сцені своє бачення ролі. Пізніше п’ять років працювала у Він-ницькому театрі, а найріднішим став для мене театр у Хмельницькому — це моя велика сім’я.

— Яка роль із зіграних вами стала улюбленою?
— Певно, Софія, хоч мені подобається все, що граю. Коли перевтілювалась у дебютну роль, зі мною на сцені були геніальні актори. Свекруху грала знана акторка Янушкевич. Пам’ятаю, як вона справжньо дивилася мені у вічі на сцені, я одразу відповідала її живими, реальними емоціями — щиро плакала, що й було потрібно за сценарієм. Живості, справжньості я навчилася тоді найбільше. Донині не сприймаю фальші на сцені.

— Який матеріал ще б хотілося зіграти, може, є такий, від якого б категорично відмовилися?
— Зіграла б ще багато, хочеться освоїти різні сценічні амплуа. А щодо того, від чого б відмовилася, то це, безперечно, вистава, у якій є надмір насилля, соромітських мотивів.

— Розкажіть, будь ласка, про себе поза театром.
— В житті я оптиміст. Намагаюся бути справедливою, толерантною. Саме ці риси ціную й в інших. Часто стаю на бік того, кого цькує, не розуміє більшість. Не люблю ґоноровості, тому намагаюся не виділятися, хоч не втрачаю оригінальності. Особливо хочеться бути однаковою з рештою, простою, коли приїжджаю у рідне батьківське село на Вінниччині.

— Від чого довелося відмовитися заради театру?
— Певно, менше, ніж хотілося, бачилася з сином, коли він був дитиною. Але у години спілкування з ним я намагалася вкласти більше моралі, ніж дехто з батьків, які спілкуються з дітьми цілодобово. Син ріс самостійним, умів поратися по господарству, дисципліна — його головний козир.

— Чого бажаєте нині рідному театру?
— Я люблю його надзвичайно, нині у нас прекрасний колектив, де старших бадьорить молоде акторство та режисери. Тішить щедрий репертуар вистав. Мрію, щоб наш театр став академічним.

— Дякую за розмову.

Ірина САЛІЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *