Минулої суботи ми відзначали День Європи з особливим розмахом не лише в столиці. Свято, як зазначає преса, вдалося на славу. І у відеозверненні до народу Президент України Віктор Янукович знову авторитетно заявив, що рухаємося ми до Євросоюзу, говорив про демократичні європейські цінності. Та того ж дня він також підписав закон, який дозволяє вивішувати 9 травня поруч з державним стягом і червоний прапор Перемоги, до якого, як відомо, неоднозначним є ставлення не лише в Україні, але і в Європі, насамперед в країнах колишнього так званого соціалістичного табору, які, власне, і потрапили до цього “табору” у результаті перемоги над фашистською Німеччиною. І якщо на відкритті свята у Києві керівник нашого зовнішньополітичного відомства Костянтин Грищенко заявляв, що в Україні є спільність ідеалів та цілей з Європою, то, аналізуючи подібні кроки нашого політичного керівництва, мимоволі себе запитуєш: а в чому ця спільність, якщо, до прикладу, у Євросоюзі однаково засуджують і нацистську, і комуністичну ідеології? Зрештою, хто і кому в незалежній Україні на День Перемоги забороняв іти на свято з червоним прапором, навіть у Львові? Варто нагадати принагідно, що після Перемоги над нацистами вже наша тодішня держава окупувала мало не пів’Європи й штучно накинула цим країнам соціалістичну модель суспільного укладу, яка почала давати тріщини вже через декілька років після травня сорок п’ятого і розвалилася, як картковий дім, наприкінці минулого століття. Чи слід нагадувати тут, що голод в Україні 1947 року був штучно створений комуністичним режимом якраз через кремлівську політику творення соцтабору в Європі, коли зі зруйнованої війною української землі викачували останнє, аби годувати нових “друзів” СРСР? То чи маємо дивуватися тій обструкції, з якою зустріли присутні на поминальних заходах у Каневі на Тарасовій горі 22 травня керівництво країни, яке досі не може усвідомити, що ідеали європейської демократії не сумісні з нехтуванням уроків історії власного народу?
От і виходить, що воно нібито цілком серйозно заявляє про свої європейські устремління, запевняє, що твердо стало на шлях “національного прагматизму” у захисті інтересів своєї держави, а водночас в країні культивує ідеологічні релікти комуністичної пори. До речі, і це на фоні того, що у дружній нам Грузії парламент розглядає законопроект про люстрацію колишньої компартійної номенклатури, де йдеться і про заборону радянської символіки, тобто грузини йдуть тим шляхом, яким уже пройшли практично всі країни колишнього соцтабору та “наші” прибалти. Дивує те, що і самого Віктора Януковича, і його найближчу команду важко назвати вихідцями з того елітного компартійного середовища, на відміну від його попередників Леоніда Кучми та Леоніда Кравчука. звичайно, ці кроки з підтримки комуністичних стереотипів в країні можна розглядати як політичний піар нової влади та загравання зі своїми союзниками, тими ж комуністами, проте цим самим вона явно заганяє себе у глухий політичний кут, з якого дуже важко буде переконувати Європу у своїх щирих намірах йти до неї. Словом, роблячи певні кроки вперед у деяких напрямках внутрішньої та зовнішньої політики, цим самим офіційний Київ ще більше у такий спосіб відкидає себе назад і не лише в гуманітарній сфері, якщо згадати про нинішній градус соціально-політичної напруги в Україні.