Минула неділя у нашому церковному календарі названа неділею мироносиць на честь тих жінок з найближчого оточення Спасителя, які після Його розп’яття за давнім звичаєм прийшли рано-вранці у неділю до Його гробу з пахощами і миром. Саме їм першим і було дано дізнатися про воскресіння Христове…
Власне, цій євангельській “темі” і були присвячені традиційні проповіді наших священиків на недільних відправах. Своя ж символіка того святошного дня була і в тому, що неділя мироносиць цьогоріч співпала з Днем матері, який поступово таки входить і в наш календар. Його ж в Україні, а точніше на Галичині, відзначають ще з кінця 1920-х років. Як відомо, у 1939 році це свято там заборонила радянська влада, а відновили його спершу зусиллями громадських організацій у 1990-ому і лише 1999-го указом Президента України День матері став офіційним святом в нашій країні. Має це свято і свою цікаву історію ще з ХІХ століття, хоч офіційно починає відзначатися з 1914 року у США. Нині День матері пошановують десятки країн і є воно насамперед виявом нашої пошани до материнської самопожертви.
Здавалося б, така прелюдія мала б сприяти умиротворенню всіх політичних пристрастей навколо Дня Перемоги, що відзначався в країні у понеділок. Але, як бачимо, так не сталося, і якраз у Львові, звідки пішла в Україні традиція відзначення Дня матері, відбулися 9 травня досить таки неоднозначні події, які нині штучно розігріваються у багатьох підконтрольних владі медіа. Дійшло вже до того, що офіційний Кремль та його Держдума істерично закликають до міжнародного осуду, по суті, тієї провокації, яку було задіяно не без їх сприяння, якщо не безпосередньо, то вочевидь за моральної підтримки. Зрозуміло, що невдовзі правоохоронні органи дадуть свою оцінку всьому, що там відбувалося. Але мене особисто більше насторожує, що ці події сталися на двадцятому році нашої незалежності, коли ми вже давно мали б перегорнути більшість дражливих сторінок історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, і на тому ж святі Дня Перемоги зосередитися на щирому синівському пошануванні тих небагатьох справжніх фронтовиків, які, на щастя, ще є поміж нами, а пам’ять про загиблих воїнів та тих, кого вже нема, згадувати у щирій молитві, якою вимолювали їм життя та вічну пам’ять їх матері, дружини, яким, на моє переконання, у тій війні випали найстрашніші випробування.
Зрозуміло, що тема ця є дуже складною, але, як на мене, і напрочуд захоплюючою якраз на вияви материнської і жіночої самопожертви в екстремальних умовах війни — на фронті, в тилу, під час окупації, у непрості часи повоєння та й у наші часи також. Тому багатьом розгарячілим політикам загальноукраїнського чи місцевого розливу, якщо, звичайно, у них все гаразд з сумлінням і почуттям обов’язку перед власним народом, я настійно рекомендував би прислухатися у такі дні до молитов їх матерів, дружин, коханих. Адже це їм історією всіх воєн відведена місія зберігати мир у рідних домівках, як і віддавати останню шану загиблим на тих війнах. Тож не дивуймося, чому саме жінкам-мироносицям було відкрито першим місію воскресіння нашого Спасителя…