Шістдесят шосту мирну і сонячну весну зустрічає по війні Іван Федорович Польовий. Він один із тих, хто знає про жахіття Великої Вітчизняної з власного життєвого досвіду, бо пройшов її вогняними дорогами з першого до останнього дня. Інколи, як зізнається, навіть радіє, що час невблаганно стирає гостроту відчуттів тих днів і ночей, які наближали до визвольної весни 1945-го. Але прогнати спогади, які вжились у його дев’яностолітню душу, неможливо. Мимоволі вони раз по раз озиваються в тривожних коротких снах, змушують терпіти біль не тільки душевний, а й фізичний, коли в зраненому тілі починають нити старі осколки…
Шістдесят шосту мирну і сонячну весну зустрічає по війні Іван Федорович Польовий. Він один із тих, хто знає про жахіття Великої Вітчизняної з власного життєвого досвіду, бо пройшов її вогняними дорогами з першого до останнього дня. Інколи, як зізнається, навіть радіє, що час невблаганно стирає гостроту відчуттів тих днів і ночей, які наближали до визвольної весни 1945-го. Але прогнати спогади, які вжились у його дев’яностолітню душу, неможливо. Мимоволі вони раз по раз озиваються в тривожних коротких снах, змушують терпіти біль не тільки душевний, а й фізичний, коли в зраненому тілі починають нити старі осколки…
Доля закинула Івана Польового на строкову службу на Поділля. У військкоматі Дніпродзержинська, після закінчення місцевої десятирічки, його призвали до армії в 1939 році. 348-й артилерійський полк, куди його направили, дислокувався тоді в Шепетівці. Пройшов курси молодших командирів, а за три дні до нападу фашистської Німеччини їх артилерійський полк вирушив у напрямку до Львова в бік кордону. Командир полку, не розголошуючи військової таємниці, сказав, що на старе місце дислокації вони вже не повернуться. Так і сталося. Перший бій їм довелося прийняти під Бродами. Він був жорстоким, адже артилеристів ніхто не підтримував. Відстрілюючись, змушені були відступати. Зустрівшись з ворогом віч-на-віч, зрозуміли, що легкої й швидкої перемоги їм не отримати. Фашисти сунули чорною навалою, добре озброєні, нахабні і жорстокі. Приголомшувало й безкінечне вороже бомбардування, яке наносило непоправні втрати людей і техніки. Відступили аж до Немирова.
Під час одного з нападів Іван Польовий отримав поранення. Вибухом його вкинуло в озеро. Гарячий осколок пройшов через тіло коня, який тягнув гармату, і вразив легені бійця. Юна медсестричка разом з солдатами витягли його з води і надали першу медичну допомогу.
З рани текла кров, в грудях хрипіло. Кожен вдих і видих давалися неймовірними зусиллями. І тоді юне дівча рішуче розірвало сукняну сорочку і заткнуло нею глибоку рану. На диво, йому полегшало. А тоді ще чотирьох таких як він вкинули в кузов вантажівки і повезли подалі від місця бойових дій. До Вінниці живим довезли лише Польового. Інші важкопоранені померли дорогою. Його здали в похідний евакогоспіталь і повезли в місто Енгельс Саратовської області. Тамтешній госпіталь розмістився в колишній школі. Лікування проходило важко. Та й яке то було лікування, якщо рани обробляли лише хініном? Під час перев’язок мало не втрачав свідомість. Але молодість взяла своє — Іван Польовий одужав. Доля закинула його в Тищенські табори, що в Саратовській області. Тут стояли частини радянських військ та польської армії генерала Сікорського. Воїни могли спілкуватися, хоча їх умовно розділяв колючий дріт. Довелося бачити й самого генерала, який приїздив до співвітчизників та приймав їх військовий парад. Згодом поляки повідомили, що їх полководець загинув в Альпах.
У жовтні-листопаді 1942-го польового командирували на Західний фронт під Москву. Стояло завдання зупинити наступ ворога на Тулу, де розміщувались військові заводи, що працювали для фронту. Було холодно й голодно. Літня форма не захищала від осінніх холодів. Від цілодобового перебування в окопах почались обмороження. У нього теж постраждали пальці. Але місто не здали. Йому й досі важко даються спогади про цей період. Адже знову отримав важке порання — автоматна черга прошила його наскрізь, вразивши внутрішні органи. “Не знаю й досі, як я вижив. Чи маминими молитвами, чи тому, що дуже хотів жити…” — зітхає Іван Федорович. Одужував в Алма-Аті, а звідти його направили в Середньоазіатський військовий округ, місто Ташкент. У Самарканді навчався на курсах офіцерського складу. Тут розмістилося військове училище зв’язку, яке евакуювали з Воронежа. Після чотиримісячного навчання отримав звання молодшого лейтенанта і направлення на подальшу службу в 69-й окремий артилерійський дивізіон, що дислокувався в пісках Каракумів. Разом з іншими офіцерами двічі готував бойове поповнення для фронту.
А потім вдруге потрапив у Москву. Тепер на курси вдосконалення кваліфікації — резерву головного командування. Разом з іншими військовими їх кидали в найважчі військові котли, де готувався прорив ворожої оборони. Восени 1943 року разом з частинами Червоної армії Іван Польовий брав участь у Київській наступальній операції, яка тривала понад три місяці. Жорстокі бої точилися вздовж усієї 55-кілометрової узбережної смуги плацдарму. Бійці Червоної армії форсували Дніпро на саморобних плотах та човнах, без понтонних засобів і мостів. 6 листопада після важких кровопролитних боїв радянські війська визволили Київ від окупації.
Після звільнення Києва його командирували в Харківське вище танкове училище, де формувалися нові прикордонні війська. Після звільнення кордону місцем його служби став знаменитий своєю відвагою 90-й Володимир-Волинський прикордонний загін. 10 років прослужив Іван Федорович у прикордонному місті Устилуг. Тут одружився, розпочалось сімейне життя. Дружина Надія працювала суддею. На місце його нової служби в Хабаровському прикордонному окрузі вона не поїхала: там не було для неї роботи. Так і жили якийсь час далеко одне від одного, слали гарячі листи, чекали на зустріч. Три рапорти написав Іван Федорович до керівництва, поки його демобілізували. Було це в 1955 році. Цивільну трудову діяльність розпочав з електрика на цукровому заводі в Наркевичах. Його батько працював там головним енергетиком. А дружину направили в Теофіполь. І знову молоді були не разом. Іван Федорович пішки долав відстань до Теофіполя, аби побути з дружиною. Згодом доля закинула їх у Чорний Острів. Працював інструктором райкому партії, директором Шаровецького цегельного заводу, потім Карповецького консервного заводу. В його трудовій книжці — 46 років стажу!
…Час невблаганний. Він не тільки стирає спогади, а й забирає у вічність дорогих та близьких людей. Немає вже поряд дружини Надії, з якою прожили в парі 50 років. Все менше залишається в строю колишніх фронтовиків. Болять давні рани. Болять давні втрати. На фронтових дорогах війни залишилися два його рідні брати: Федір згорів у танку, артилерист Григорій впав від ворожої кулі на білоруській землі. Не забуваються й мамині довіку гіркі сльози, яка втратила на ненависній війні двох своїх синів. Важко згадувати війну! Але пам’ятати треба все…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК