Неділю за тиждень перед Великоднем в різних регіонах України називають Вербною, Шутковою або Квітною.
Неділю за тиждень перед Великоднем в різних регіонах України називають Вербною, Шутковою або Квітною.
За християнським вченням у цей час Спаситель Христос в’їжджав у Єрусалим на ослику, а миряни встеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербові гілки. Це дерево здавна шановане в нашого народу: воно перше сповіщає про прихід весни і має цілющі властивості.
На Вербну неділю в усіх церквах відбувається урочистий обряд посвячення вербних гілочок. На покуті вербова галузка оберігає оселю від блискавок. З гілок чи листочків верби робили настоянку й лікують головні болі, гарячки, шлункові хвороби, заживляли рани, зцілювали домашніх тварин.
У Вербний тиждень, за народним віруванням, не можна сіяти конопель і городини, бо “буде ликовате, як верба”. Не сіяли і буряків, бо “будуть гіркі”.
Зранку на Богослужіння у Вербну неділю сходилися всі — старі й малі, бо “гріх не піти до церкви, як святять вербу”. Коли закінчувалася відправа, діти старалися якнайшвидше проковт-нути кілька вербових котиків, “щоб горло не боліло”.
Колись господарі, повертаючися з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а одразу ж садили на городі по кілька гілок або в полі, “щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток”. Решту несли до хати і ставили на покуті під образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, хто проспав ранкову службу, то били його свяченою вербою:
Не я б’ю — верба б’є,
За тиждень — Великдень,
Недалечке червоне яєчко!
Молоді хлопці й дівчата билися свяченою вербою і біля церкви, і дорогою:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
“Гріх ногами топтати свячену вербу”, а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Вербі приписували магічну силу. Як вперше навесні виганяли худобу на пасовисько, то неодмінно свяченою вербою, “щоб нечисть не чіплялася до тварин”. Викидали свячену вербу надвір під час грози, “щоб град зупинився”.
Проте, незважаючи на пошану верби в народі, існує легенда про козячу вербу. Вона каже, що ця верба проклята Богом, бо з неї робили цвяхи для хреста, на якому розп’яли Спасителя: “за це її черви точать”. За народним віруванням, у сухій вербі сидить чорт, звідси й прислів’я: “Закохався, як чорт у суху вербу!”. Козяча верба часто зустрічається в Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі котики.