Футбол — видовищна гра, від якої фанатіють мільйони людей в усіх куточках світу. Більшість спостерігає за нею з глядацької трибуни або з екранів телевізорів. Але навіть найзатятіший уболівальник не зможе розповісти про свого футбольного кумира більше, ніж його тренер. Особливо перший, який зумів розгледіти та відкрити талант, а потім скромно залишається в тіні. Сьогодні нашим співрозмовником став знаний та шанований у спортивних колах фахівець дитячого футболу Юрій Черенков, із яким ми зустрілися після його дня народження. Своє 47-річчя тренер ДЮФК “Поділля” відсвяткував 2 квітня.
Футбол — видовищна гра, від якої фанатіють мільйони людей в усіх куточках світу. Більшість спостерігає за нею з глядацької трибуни або з екранів телевізорів. Але навіть найзатятіший уболівальник не зможе розповісти про свого футбольного кумира більше, ніж його тренер. Особливо перший, який зумів розгледіти та відкрити талант, а потім скромно залишається в тіні. Сьогодні нашим співрозмовником став знаний та шанований у спортивних колах фахівець дитячого футболу Юрій Черенков, із яким ми зустрілися після його дня народження. Своє 47-річчя тренер ДЮФК “Поділля” відсвяткував 2 квітня.
— Юрію Вікторовичу, цього року у вас професійний ювілей — десять років відтоді, як працюєте дитячим футбольним тренером. З чого починався цей шлях?
— Коли в 2001 році створили дитячий футбольний клуб “Динамо”, мені запропонували спробувати тренерського хліба. Звичайно, що виходило не все і не одразу. Доводилося читати багато літератури, їздити на курси підвищення кваліфікації. Через три роки я отримав тренерську ліцензію УЄФА категорії “В”, ще через три закінчив курси тренерів професійних команд та отримав ліцензію УЄФА категорії “А”.
— Пристрасть до футбольної гри відчули ще хлопчаком?
— Дитинство і юність були нерозривно пов’язані з цим видом спорту. Тоді — у 1970-х більшість моїх ровесників захоплювалася дворовим футболом і я не виняток. Коли наша команда виграла чемпіонат міста серед школярів, тренер Володимир Сендель запросив мене та ще кількох товаришів у свій колектив. Ось так у 14 років ми потрапили в дитячо-юнацький футбольний клуб, де займалися до закінчення школи, виступаючи на чемпіонатах області, всесоюзній лізі дитячого футболу та інших турнірах.
— Ваші вихованці ставали переможцями юнацького чемпіонату України, чотири рази вигравали обласну юнацьку першість, посідали п’яте місце на молодіжних іграх України. Ви відчинили двері у футбольний світ багатьом хмельницьким спортсменам: Олександру Воловику, Максиму Горобцю, Василеві Жуку, Олександру Грищуку, Ігорю Ябморці, братам Шляховим, Андрію Лемішевському та іншим. Зараз у клубі “Поділля”, де працюєте останні роки, ви ведете дві групи: молодшу і старшу. Зізнайтеся, з ким подобається працювати більше?
— Це дві антагоністичні команди 7-8 років і 16-17 років, які вимагають різного підходу до навчального процесу. Робота з початківцями для мене — віддушина. Діти — чистий аркуш паперу: що на ньому намалюєш, те й буде. Зі своїми маленькими вихованцями ми виїжджали вже на сім турнірів. Нещодавно нас запросили на змагання у Польщу та Угорщину. На одне з них точно погодимося. Безмежно вдячний батьківському комітету за підтримку всіх моїх починань, особливо його голові Олександру Вейцеру. Співпраця з батьками і розуміння лише сприяють розвитку здібностей і талантів учнів.
Заняття зі старшими вихованцями — це вже більш професійна робота. В цьому віці відбувається їх становлення у професійному плані. Якщо юнак вирішив всерйоз займатися футболом, завдання тренера: йому допомогти. Адже любительська і професійна гра відрізняються рівнями підготовки, навантаження, віддачі, збільшується ризик травм. Одні можуть пройти цей шлях легко, іншим це не вдається.
— Знаю, що в молодшій групі займається ваш син Артем. Ви якось впливали на його вибір, бо дуже часто в такому віці рідні примусово записують своє чадо в ту чи іншу секцію. Як тренер і тато підтримуєте такий метод?
— Дітям головне — пояснювати і показувати. Одразу ж згадую свого батька, який за руку водив мене по гуртках і пропонував обирати. Зі своїм сином я пішов тією ж стежкою. Спочатку Артемко займався танцями. Потім я запропонував йому спробувати футбол і перш ніж визначитися, він десь півроку поєднував одне з іншим.
— Робота дитячого тренера подекуди не зовсім вдячна… У першу чергу натякаю на матеріальне заохочення…
— Деякою мірою ви праві, але чого-чого, а альтруїзму та фанатизму мені й усім моїм колегам точно не бракує. Подумайте, скількох дітей ми направили в потрібне русло, відбили в них охоту до шкідливих звичок, привчили до здорового способу життя. І, певно, не так важливо чи буде він висококласним футболістом, чи обере якусь іншу спеціальність, головне, що це буде здоровий член суспільства.
— У перервах між тренуваннями дитячих команд ви встигли попрацювати з професійним клубом. Чи хотілося б повторити цей досвід?
— У сезоні 2005-2006 років я був головним наставником друголігівської команди “Житомир”.
Але через фінансову скруту вона розпалась і я повернувся в Хмельницький. На своєму поприщі я досяг достатньо і мені було б цікаво розширити свою спеціалізацію та поринути в світ професійного футболу. Коли така нагода трапиться, то не відмовлюся.
— У схожій ситуації опинилася й єдина професійна команда нашого міста. Динамівський колектив ще тримається на плаву, але чи надовго?
— Гадаю, що один із виходів з цієї кризи — це залучення спонсорських коштів, завдяки яким живе більшість українських клубів. Але ні міській, ні обласній владі не годиться кидати команду напризволяще. Пригадую, раніше на центральному стадіоні міста щоразу збиралося більше десяти тисяч уболівальників. Тепер про заповнені вщент трибуни залишається лише мріяти. Зрозуміло, що зараз хмельницький професійний футбол розвинений не на тому рівні, як хотілося б. Але це не привід відмовляти команді у підтримці, особливо в скрутний для неї час. Відчувати її буде приємно і футболістам, і тренерам.
— За який клуб вболіваєте ви?
— З дитинства підтримую “Динамо” — київське і хмельницьке.
— А як же світові футбольні кумири?
— У них я вчуся. Матчі команд світового рівня — це найкращий навчальний посібник як для тренерів, так і для юних спортсменів.
— Не можу не запитати про день народження, який відсвяткували кілька днів тому.
— За традицією, зібралися за святковим столом найближчі родичі. Звичайно, не бракувало вітань від колег, вихованців, друзів та знайомих.
— Наша газета також приєднується до побажань і зичить вам професійного та сімейного благополуччя.
Ольга Цимбалюк