Ювілейні дати — як життєві віхи. Вони, наче сходинки у часовому вимірі, спресовують у собі кроки людини по життю, її печалі та радощі, великі події та зовні незначні рухи, які згодом дозволяють робити самооцінку і визначають ставлення до неї інших людей. Ці кроки вгору до тієї незнаної кожному, але відомої всім вершини, завжди різні за вагомістю, а тому щоразу дорожчі: 25 років, 40, 50, 60, 75… Не всім щастить перетнути межу 80-ліття, а вже вікову сходинку подужують лише одиниці. Ці люди — золотий генофонд будь-якої нації, вони уособлюють історію своєї країни, є обличчям цілої епохи, своєрідною естафетою пам’яті, котра поєднує у собі одразу декілька поколінь.
Ювілейні дати — як життєві віхи. Вони, наче сходинки у часовому вимірі, спресовують у собі кроки людини по життю, її печалі та радощі, великі події та зовні незначні рухи, які згодом дозволяють робити самооцінку і визначають ставлення до неї інших людей. Ці кроки вгору до тієї незнаної кожному, але відомої всім вершини, завжди різні за вагомістю, а тому щоразу дорожчі: 25 років, 40, 50, 60, 75… Не всім щастить перетнути межу 80-ліття, а вже вікову сходинку подужують лише одиниці. Ці люди — золотий генофонд будь-якої нації, вони уособлюють історію своєї країни, є обличчям цілої епохи, своєрідною естафетою пам’яті, котра поєднує у собі одразу декілька поколінь.
Такою людиною у Хмельницькому є Василь Харитонович Клименчук, свідок революцій, трьох воєн, ветеран праці і військової служби, сучасник двох століть. Цього тижня він відзначив свій 100-літній ювілей.
Народився Василь Клименчук 22 березня 1911 року на Київщині. Мальовничому селу Слобода Тетіївського району разом з селянською сім’єю хлопця довелося найближчими роками відчути і пережити жорстокі перипетії Першої світової війни, революції, лихоліття громадянської війни, нашестя банд, частих змін влади. Відтак з дитинства Василь Харитонович пізнав гірку ціну шматка хліба, важкої праці на землі, вагомість сторонньої допомоги і вартості людського життя. Але душею не очерствів, навіть коли копав могили загиблим у ті криваві роки односельцям, які опинилися сам на сам між червоними, білими, зеленими…
Страхіття для Василя Клименчука закінчилися з перемогою перших у тому кольоровому вихорі. Закінчивши сільську школу, він влаштувався помічником майстра-швеця, а 16-ліття відзначив у Маріуполі в залізничній ремонтній бригаді на металургійному заводі. Довелося попрацювати і пожежником. Ці перші самостійні трудові навички згодом добре прислужилися у дорослому житті.
Роки юнацтва збігли швидко, настав час іти до війська. І хоча хлопець марив морем, мріяв потрапити у морфлот, доля розпорядилась інакше. Військкомат направив Клименчука служити на… конях: “Мы красные кавалеристы и про нас былинники речистые ведут рассказ…”. А коли в 70-ому кавполку легендарної 25-ї дивізії здійснювали набір до швейної майстерні, він попросився туди. Роботи вистачало, хоча й не надто вишуканої, головним чином ремонтувати солдатську білизну після прання. Але здобуті колись навички пригодилися. Начальнику штабу полку знадобилися нові галіфе. В майстерні виконати цю роботу наважився лише Клименчук і після того одразу став її завідувачем. Служба подобалася, отож вирішив продовжити військове життя поза строком. А далі почався процес навчання, молода Червона армія потребувала командирів нової формації — з робітників та селян. Школа комсомолу, партшкола, школа політруків — для Василя Клименчука командування обрало стезю командира-політпрацівника.
У першій для себе війні — Фінській Клименчуку довелося змінити коня на… лижі, він був призначений політруком роти “лижної” дивізії. Воювали у снігу, в тріскучі морози. Викопуючи землянки, знаходили заморожені трупи фінських солдатів. Від куль снайперів, влучних “зозуль” на деревах гинуло багато своїх. На все життя запам’ятав політрук Клименчук жорстокі слова командира роти: “Війна — це виробництво, а трупи — його продукція!”. Цей безжальний висновок випробував на собі. Під час наступу дивізії на станцію Піткоранта його поранило, куля влучила у задню частину голови і там застрягла. Санітари винесли політрука на ношах як мерця. В хаті, де його поклали, офіцери з сумом згадували про загиблого товариша, його чуйне серце і добрі вчинки. Але в теплі “мрець” відійшов і закліпав очима — ура, живий! У Вологді у військовому госпіталі ніхто з медперсоналу не сподівався, що людина з кулею в голові витримає трепанацію черепа без наркозу. Однак Василь Клименчук через декілька місяців повернувся до армії, а та фінська куля, наче талісман, зберігатиметься в його гімнастерці всю Велику Вітчизняну війну…
Вже як заступник командира полку у складі транспортної дивізії він отримав ще один свинцевий “подарунок” і теж у голову. В одному з боїв на 2-ому Ленінградському фронті Клименчук прикрив собою командира, куля, яка призначалася тому, влучила в нього. На щастя, це поранення не було таким важким, мабуть, фінський талісман врятував…
Після перемоги підполковник Клименчук служив у Білорусії та Вірменії, а в 1956 році за станом здоров’я демобілізувався і переїхав з сім’єю до Хмельницького. Тут, на Поділлі, його життєвий шлях зробив ще один крутий поворот. Колишній швець, залізничник, пожежник, політрук став працювати у… театрі імені Г.Петровського. Спочатку відповідав за розповсюдження квитків на гастролях, а згодом за весь автотранспорт театру. В гастрольних поїздках зайвих людей не буває, отож довелося Василю Харитоновичу в зрілому вже віці дебютувати на сцені. На гастролях у Норильську він зіграв роль Тимоша у “Сватанні на Гончарівці”. Кажуть, що дебют вдався, принаймні, театральної “каші” не зіпсував, у літописі театру та згадках акторів свій слід залишив. Театру Василь Клименчук віддав найбільшу частину трудового життя — 35 років сумлінної праці.
Кавалер шести бойових орденів і 25 медалей Василь Клименчук разом з дружиною виростив двох дітей і донині допомагає доброю порадою та власним прикладом виховувати двох онучок, двох правнучок і прапра-внука. У цьому дружному сімейному колі він і зустрів свою чергову життєву сходинку — столітній ювілей. А ще численні привітання: від голови ОДА Василя Ядухи і міського голови Сергія Мельника, обласної ради, ветеранських організацій, громадськості, духовенства, колективу театру ім.М.Старицького, земляків… Побажаймо ж йому подальшої впевненої ходи до нових знаменних дат.
Володимир Разуваєв
На фото: ювіляра вітають колеги — працівники театру ім. М. Старицького