Сьогоднішній наш співрозмовник — відомий в Україні та за її межами футбольний тренер Михайло Дунець. Корінний хмельничанин, він розпочинав футбольну кар’єру як захисник у місцевому “Динамо”, згодом грав у вітебській “Двині”, калінінградській “Балтиці”, в Казахстані. Отримавши вищу освіту, працював старшим тренером у “Поділлі”, тернопільській “Ниві”, рівненському “Вересі”, чернігівській “Десні”, житомирському “Поліссі”, львівських “Карпатах-2”, у командах Казахстану, Молдавії. Разом з Леонідом Буряком тренував одеський “Чорноморець”. Працюючи за запрошенням у Швеції, зокрема у Крамфорсі, ініціював налагодження побратимських зв’язків цього міста з Хмельницьким. Зрозуміло, що розмова з ним — про футбол, його проблеми у нашому місті.
Сьогоднішній наш співрозмовник — відомий в Україні та за її межами футбольний тренер Михайло Дунець. Корінний хмельничанин, він розпочинав футбольну кар’єру як захисник у місцевому “Динамо”, згодом грав у вітебській “Двині”, калінінградській “Балтиці”, в Казахстані. Отримавши вищу освіту, працював старшим тренером у “Поділлі”, тернопільській “Ниві”, рівненському “Вересі”, чернігівській “Десні”, житомирському “Поліссі”, львівських “Карпатах-2”, у командах Казахстану, Молдавії. Разом з Леонідом Буряком тренував одеський “Чорноморець”. Працюючи за запрошенням у Швеції, зокрема у Крамфорсі, ініціював налагодження побратимських зв’язків цього міста з Хмельницьким. Зрозуміло, що розмова з ним — про футбол, його проблеми у нашому місті.
— Михайле Михайловичу, згадаймо нашу футбольну історію: 1960 рік — у Хмельницькому з’явилася команда майстрів, яка отримала право виступати в тодішньому класі “Б”. Це була потужна ліга, де виступали команди з Одеси, Луганська, Запоріжжя, Львова, Дніпропетровська, майбутня еліта радянського футболу. І наше “Динамо” поступово зайняло серед них своє чільне місце, було другим у першості України. Але практично вже півстоліття так і залишається командою другої ліги. Був, щоправда, короткий час не надто вдалого перебування в першій лізі вже українського футболу. З усіх обласних центрів лише Хмельницький і Житомир так і залишаються у нижчому футбольному дивізіоні. В чому причина такого застою?
— Думаю, не є секретом, що в ті роки мати команду майстрів для керівництва області було справою престижу. Крім того, тодішній секретар обкому Ватченко і міліцейське керівництво по-справжньому любили футбол, були відданими вболівальниками хмельницького “Динамо”, робили для нього все можливе на ті часи. Відповідно були і результати, хоча рівень тодішнього класу “Б”, а згодом другої ліги, був надзвичайно високим. Все вирішували реальні можливості регіону, відомства, до якого належала команда: фінансова і матеріально-технічна база, побутові умови, адміністративний ресурс — навіть у радянський період.
Сьогодні всі ці фактори стали ще вагомішими, я б сказав, вирішальними. Але головним, вважаю, залишається бажання керівництва області й міста. Якщо таке бажання дійсно є, обов’язково знайдеться бізнес-структура, здатна на відповідному рівні утримувати професійний футбольний клуб. Утім, як і будь-який інший спортивний. На превеликий жаль, у пострадянські часи такого бажання не спостерігається. Футбол у нас люблять нібито всі — на словах. Але ніхто не готовий взяти на себе відповідальність за нього. Кажу це без образ до будь-кого — лише як констатація факту.
— Але ж часи нині дійсно інші: бізнес приватний, законодавство ліберальне, можливості широкі. Чомусь всі наші сусіди використали їх сповна: Вінниця, Тернопіль, Чернівці, Рівне. Команди цих міст давно забули, що таке нижча друга ліга.
— В Україні вже практично немає команд, які утримувалися б з місцевого бюджету, були комунальними. Це вчорашній день, всюди цим займаються бізнес-структури. Всюди, але не у нас. Пам’ятаю недавні спроби міської влади детально розібратися з ситуацією після красилівського фіаско, відчувалося бажання зрушити з місця, але справа чомусь не мала належного продовження. Між тим у Хмельницькому вирують такі фінансові потоки, які не сняться нашим сусідам. Чого варті тільки речові ринки, не кажучи про інше. В місті є потужні, порядні бізнесмени, здатні забезпечити нормальний розвиток футболу, насамперед створити професійний футбольний клуб, а не просто команду. Потрібно лише бажання знайти досвідченого, розумного менеджера, якому можна довірити цю справу. В нашому бізнес-середовищі такі люди є — у цьому я впевнений. Все інше: підбір тренера, кваліфікованих, амбітних гравців — справа техніки. В мене був чудовий досвід у Тернополі та Рівному, де це було.
— Рівненський “Верес” під вашим керівництвом успішно розправлявся з усіма вітчизняними грандами: київським “Динамо”, “Шахтарем”, “Дніпром”, “Чорноморцем”… Гучні перемоги мала і тернопільська “Нива” у вищій лізі. За рахунок чого: класу гравців, кваліфікації тренера, фінансових ресурсів?..
— Коли командою нормально опікуються, вболівають за неї, завжди буде результат. Мені щастило на керівників-фанатів, які створювали для команди всі умови. Таким президентом клубу в Рівному був Коротков. Досить лише сказати, що у нашого “Вереса” був автобус, якого не мала жодна команда в СНД. З одного боку, зовні задіювалися стимули, які сприяли підвищенню класу гри, з іншого боку, в середині команди утворилася гарна атмосфера, склався міцний амбітний колектив, який не хотів пасти задніх.
— Останнє не тому, що вас вважають жорстким тренером — а ля Лобановський?
— Це не зовсім так, хоча колись, на початку тренерської кар’єри я дійсно хотів бути Лобановським, щоб мої гравці були, як солдатики і на полі, й у побуті. Але згодом зрозумів, що це неможливо. Щодо жорсткості, то такий я завжди був лише з керівництвом, колегами, доводив, що на першому плані мають бути інтере-си футболістів, адже це вони, а не ми, б’ються на полі, наражаючись на травми.
У тих успіхах був й інший аспект. Працюючи і на сході України, і на заході, зробив для себе висновок: “західняки” більш дисципліновані, організовані й патріотичніше налаштовані до свого краю, міста, команди. Тернопільська “Нива” тоді була практично збірною області: Прядун, Венгринович, Яворський, Мацюпа, Біскуп викладалися у кожній грі, відчували за кого і за які кольори вони виступають.
— Сьогодні практично всі наші команди ставку роблять на легіонерів, це ознака практицизму, мода чи недовіра до кваліфікації вітчизняних футболістів?
— Все вирішує той, хто платить гроші. Як правило, власник команди хоче мати швидкий результат і обов’язково успішний. З готовим уже майстром це зробити значно легше, а виховання свого гравця — процес тривалий. Підхід у цьому зараз однаковий: що у Донецьку, що у Хмельницькому.
— Чи не тому в нас так і не розвинувся футбол дитячий та юнацький? У Хмельницькому за це півстоліття не утворилася потужна футбольна школа, яка була б опорою команди майстрів, як це є у наших сусідів…
— На жаль, це так, хоча окремими вихованцями можна гордитись. Але системи так і не вийшло. Декілька років тому я практично самотужки створив дитячу футбольну школу “Динамо”, згодом “Колос”, її групи були у Красилові, Полонному, Старокостянтинові. Наша команда виграла престижний всеукраїнський турнір “Шкіряний м’яч”, зі школи вийшло декілька спортсменів, які грають у професійних командах. Але, не маючи належної фінансової бази, вона через три роки перестала існувати. Щоб у місті була своя футбольна школа, потрібен повноцінний футбольний клуб. Те, що є зараз, футбольним клубом лише називається. У нього немає ні свого стадіону, ні тренувальної бази, ні навіть власного автобуса.
Чотири роки я працював у Швеції. Можете собі уявити: містечко рівня Ярмолинець має сім (!) футбольних полів, басейн, сучасний спортзал — фантастичний для нас, тенісні корти… І все це для дітей. Такої уваги до них, як там, у нас не було навіть у найкращі роки СРСР. Називайте це як хочете: націоналізм, патріотизм, але у Швеції він викристалізований у таких ось реальних справах, а не на словах, як у нас. Сьогодні у Хмельницькому дітям просто немає де грати у футбол. Два-три майданчики на все місто. Звідки ж візьметься своя школа?
— Не будемо більше про сумне. Чим займається нині досвідчений тренер і футбольний менеджер Михайло Дунець?
— Мажору тут теж немає. Сьогодні я людина без роботи. Так склалося, що нині в Україні команд стало менше, а кваліфікованих, досвідчених тренерів більше, ніж хороших футболістів. Ситуації не сприяє і реорганізація вітчизняного футбольного господарства з розмежуванням ПФЛ і прем’єр-ліги. Для існування професійних команд, особливо у вищих лігах, умови надто завищені.
— Але ж без футболу, найулюбленішої гри у народі, жити не можна…
— Отож-то. Хмельницький — унікальне місто: яке б місце в будь-якій лізі наша команда не займала, на стадіоні завжди є 5-7 тисяч відданих уболівальників. Такого немає більше ніде в Україні. Отже, житимемо футболом і плекатимемо надії на краще.
Підготував Володимир Разуваєв