12 жовтня “Просвіта” відзначатиме 30-річчя діяльності в Народному Домі. І уявити український Хмельницький без “Просвіти” і її Народного Дому нині неможливо. Власне, феномен “Просвіти” вже в тім, що, на відміну від багатьох громадських організацій, які зародились на наших теренях також три десятиліття тому, і про більшість з них уже й не пам’ятаємо, до Народного Дому торує стежину вже третє покоління юних хмельничан.
Беззмінна господиня Народного Дому — голова міського Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка “Просвіта” — Зоя Діденко, і її багаторічна, енергійна, безкомпромісна українська праця стала культурним надбанням, яким пишається місто, а Народний Дім — це не просто красивий старовинний будинок із народознавчою світлицею, музеями старожитностей, поріднених міст, виставковою залою, бібліотекою,читальнею… Це — лабораторія, координаційний центр національно-патріотичного виховання дітей та молоді, просвіти юних українців. За 30 років у Народному Дому побували тисячі школярів і студентів, літератори, політики, відбувалися пам’ятні зустрічі з українцями з різних куточків світу. Як народилася, власне, в місті “Просвіта”, яка 30 років живе в Народному Домі і також незабаром, 14 жовтня, на Покрову, відзначатиме день народження? Про це в розмові з головою Товариства Зоєю ДІДЕНКО.
— Як у Хмельницькому утверджувалися “Просвіта”, її Народний Дім, Зоє Олександрівно?
— Як ми утверджувались? Дякуючи світлій пам’яті міського голови Михайла Чекмана і всім, які стали друзями Товариства і тут, і за кордоном. Із вдячністю згадую також, як нас віддано підтримували брати Китасті, всесвітньо відомі бандуристи із США, засновники бандурної школи. У Хмельницькому — художник і меценат Анатолій Мельник та Віталій Олуйко, на той час, у 1991 році, секретар обласної організації ЛКСМУ, відомий письменник Микола Магера. На адресу місцевої влади надійшли листи про відкриття Народного Дому як центру українства в Хмельницькому від відомих діячів культури — Дмитра Павличка, Івана Драча, Михайла Слабошпицького та інших справжніх патріотів України.Це було нам дуже потрібно, адже на початку 1990-их українізація потребувала захисту.
— Стільки, як у Народному Домі перебуло світочів українських, у нас не було в жодній громадській організації. Тут справді, були незабутні, історичні зустрічі. Пригадайте, будь ласка.
— Якщо говорити про людей, які творили образ України в світі, то розпочну із світлої пам’яті засновника УАПЦ, патріарха Мстислава. Вже будучи дуже кволим, на візочку, він під’їжджав сюди, до нашого будинку, а малюки з 20-го садочка, з квітами, його вітали, буквально обліпили, як пташенята. Патріарх просльозився, він дуже відчував щирість. Провів тоді пресконференцію, кілька зустрічей. Це українська легенда…Наступник патріарха Мстислава, патріарх Димитрій, також не одноразово був у нас. Дуже добрий наш друг — патріарх Філарет, якого я глибоко поважаю за відданість,за величезний внесок у сучасну історію Української церкви. Він сказав дослівно: “Якби в Україні хоч десь ще були такі “Просвіти”, то це була б справжня Україна”. Далі, світлої пам’яті кардинал Любомир Гузар, який неодноразово проводив тут зустрічі з молоддю. Дуже пам’ятна зустріч з архієпископом Всеволодом із Чикаго (США). Правдиві духовні отці з усього українського світу, усі були в Народному Домі, і тому недаремно ще один наш щирий друг, народний артист України Василь Зінкевич, часто буваючи в нас, назвав Народний Дім храмом української душі. І це правдиві слова. Адже Народний Дім це не клуб за інтересами, це середовище інтелектуалів, енергійних, ерудованих людей, де немає місця шароварщині, побутовізму, якщо ми говоримо про суть національного виховання. “В Народнім Домі твориться народ” — це ж не просто поетична метафора Івана Драча… Це означає, що тут живе справжній український дух.
— А як Народний Дім заприязнився з Іваном Драчем? Як з’явився його вірш-присвята Народному Дому?
— Ми його запросили, бо він якось в Києві жартома дорікнув, що досі не був у Народному Домі, а багато про нього чув. І одразу ж приїхав, дійсно. Це був 1995 рік. Він тут багато зустрічався з молоддю, я зробила з ним телепрограму. Він був щиро подивований, сказав, що нічого подібного в Україні не бачив. І тоді й написав оцей вірш, тепер просвітянський гімн. І відтоді й приїздив часто, щороку. Не хочу нікого образити, бо тих, для яких українство — це якесь заняття етнографічне, Народний Дім не приймає. Тобто, ми приймаємо всіх, але ось таким, про яких я сказала, у нас стає якось самотньо, не цікаво, їх це не “чіпляє”. Хоча випадкових людей, яким потрібно десь “засвітитись” у патріотичному середовищі, тут перебуло не мало. Але, повторюю, ненадовго.
— Читальня Народного Дому — унікальна. Тут вперше в Хмельницькому почали з’являтися раритетні видання, з якими працювали науковці, студенти, бо подібного не було в інших бібліотеках. Як вона формувалась?
— Всі ці унікальні видання ми отримали дякуючи нашим друзям з діаспори. Причому це ті діаспоряни українські — перші, може, й найпряміші нащадки українців, які понад сто років тому стали емігрантами. Власними руками, розумом зробили статки собі і не ховали їх десь в кишеню, а почали допомагати Україні. Як-от, Петро Яцик, котрий також побував у нас. У кінці 1980-х українська діаспора, особливо США і Німеччини, потім Канади, почала друкувати книги з правдивої української історії, художню літературу, заборонену і не знану за часів СРСР. Ми перші одержали “Тигроловів” Багряного, “Мадонну” Маланюка, роботи професорів Українського наукового інституту Гарвардського університету та інші унікальні видання. Ще років десять тому у нас було близько 15 тисяч видань, і їх просто вже не було де розміщувати. І п’ять років тому ми більшість роздарували нашим бібліотекам — обласній науковій, публічній міській, іншим. А в Народному Домі залишили перлину нашої колекції, десь майже чотири тисячі книг.
— Як розпочалося власне просвітянське видавництво?
— У 1990 році ми надрукували першу книжку, це — “Історія України”, і вона стала такою похідною, доступною у сприйнятті, зрозумілою, що її передруковували інші. І Тернопіль, і Полтава… Другою була книга “Із Подільського кореня” Миколи Кульбовського. Книговидання – це, передусім, заслуга наших благодійників, таких же щирих українців, які допомагають коштом для друку. І всі книги, які видаємо, роздаровуємо безкоштовно, не торгуємо ними. Це наш принцип. Потім у нас розпочалась плідна співпраця зі світлої пам’яті Володимиром Козубняком, начальником управління освіти. Тоді освіта, яка стрімко українізувалася в місті, дуже потребувала відповідної літератури, посібників для вчителів. Як формувати українця, коли немає чим? Та й вчителі на той час були інші, для значної частини українізація була не прийнятна, чужа… І ось так вийшли перші книги “Десь тут була подоляночка” для дитсадків, і “Історія української культури” для шкіл…Тепер у нас понад 30 найменувань книг і за це особлива вдячність нашому постійному меценату, генеральному директору корпорації “Оболонь”, нашому земляку Олександру Слободяну.
— Народний Дім — це сучасний і спрямований у глобальний світ український простір, і водночас це місце, де живе одвічний національний високий дух. Як це досягається?
— Я не можу сказати, що вже закостеніла в минулому, але сказати, що ми біжимо в ногу з часом, чи його випереджуємо, я не можу. Тому що сучасний світ уже не білий-чорний. Він сірий, з чорними плямами, і йде така спрямована дебілізація суспільства, що коли перекреслимо все, що ми напрацювали за 30 років, ми дуже багато втратимо. Ми давно співпрацюємо не лише зі дитсадочками і школами, а й з вишами, особливо плідно, системно майже 30 років — з Національною академією Державної прикордонної служби України ім. Б.Хмельницького. Уже п’ять років співпрацюємо також з обласним управлінням Національної поліції. Всі наші проєкти завжди підтримує начальник управління, полковник Роман Герасимчук.
— Наймасштабніші і найтривалішіваші стосунки — це, звісно, з освітою. Уже третє покоління хмельницьких дітей — просвітяни.
— Так, зараз у нас бувають діти тих, які приходили до нас на початку 1990-х. У нас багато форм і методів співпраці. Ми щорічно замислюємо і реалізовуємо потужні проєкти національного спрямування, в якому задіяні фактично всі навчальні заклади. Минулорічний — “Кобзар” — це слово на кожний день”. Які твори писали діти, які ілюстрації до творів Шевченка робили!
А на цей навчальний рік ми запланували з освітою новий проєкт “Українські перемоги”. Це про військову Україну і лицарство, про битви, які вигравали українці. Не можна ж весь час плакати над поразками! А про перемоги знаємо мало: Конотоп, Жовті Води, Пилява… І все? Учасники проєкту — школярі, студенти, всі бажаючі — будуть робити власні дослідження, обиратимуть власні форми подачі матеріалу.
У нас зараз нове правління — молоді дівчата, освічені, мотивовані, мислять по-сучасному. І я тішусь, що виросли, змужніли ті діти, які до нас ходили 10, 20 років тому. І їм розвивати нашу справу далі. У нас багато напрямів, адже українознавство — це не лише наша основна місія, це виклик часу в глобальному сенсі. І для нас важливо, що діяльність Товариства української мови відома далеко за межами України. Світ дізнається про нас, дивиться фільми про нас з нашою участю, створені міським та обласним телебаченням.
— Чи маєте підтримку нинішньої міської влади?
— Нам дуже пощастило з Олександром Симчишиним. Він, як людина націєтворчо, ідеологічно спрямована, підтримує всі наші проєкти, напрацювання. Я цим дуже пишаюсь, бо така увага — це свідчення того, що “Просвіта” Народний Дім потрібні місту, потрібна оця духовна спадкоємність українська.. Тому працюємо далі…
Розмовляла
Тетяна Слободянюк