Незалежність завжди асоціювалася у мене з любов’ю, гідністю та свободою вибору. І лише вільна держава здатна забезпечити своїм громадянам батьківську турботу і гідний рівень життя.
Про святкування 30-річчя Незалежності, про шлях, пройдений державою, нашим містом, зокрема, про поступ хмельницької медичної галузі, її здобутки та новітні виклики ведемо нині мову з начальником управління охорони здоров’я Хмельницької міської ради Борисом ТКАЧЕМ.
— Борисе Васильовичу, як, власне, розпочинався Ваш шлях до нашої Незалежності?
— Думаю, усе почало формуватися в дитинстві. Я зростав у сільській сім’ї (мама була вчителькою, батько працював у сільському господарстві).
Я був піонером, комсомольцем, але атмосфера була наскрізь українською, до того ж, час від часу зринали тихі розмови про те, що Україна таки повинна стати вільною. А у 1990-му, я, студент Київського медичного інституту, став свідком Революції на граніті. Так, просто свідком, бо нам пригрозили, що відрахують з інституту, якщо пропускатимемо заняття. Тому ми просто після пар їздили на Майдан і спостерігали за студентами. Мушу сказати, що відчуття солідарності переповнювало нас…
У 2004-му став повноцінним учасником Помаранчевої революції. А у 2014 — Революції гідності. Ми відстоювали нашу гідність і свободу, і це було так природно — наче дихати.
— Усі наші революції і Майдани — це досягнення незалежності чи це все ще боротьба за неї?
— Усі наші революції — це етапи боротьби за незалежність нашої держави. На жаль, під час Революції гідності не вдалося уникнути жертв. А російсько-українська війна, яка, вважаю, й стала продовженням Революції гідності і триває вже восьмий рік, принесла ще більші жертв.
— На Вашу думку, чи сталися зміни у національному самоусвідомленні кожного з нас за тридцять років?
— Менталітет змінюється, звичайно. Бачу це по своїх дітях, які вже народилися під час Незалежності. Вони є патріотами України. І менталітет теперішньої молоді зовсім не такий, як був у нас тридцять років тому. Мені здається, навіть порівняти не можна. От нас, приміром, у 1990-му взяти безпосередню участь у Революції на граніті стримував страх — щоб не відрахували з інституту, приміром. А тепер у молоді страху перед владою нема.
— Ви пишаєтеся нашою молоддю?
— Так. Особливо відчуваєш це, коли приймаєш на роботу лікарів-інтернів. Навіть при тих зарплатах, які нині навіть при реформуванні медицини досить невисокі, бачимо, що у них очі горять. Бачимо той вогник, який прагне жити і працювати.
— Яке основне надбання тридцятирічної незалежності нашої держави?
— Це, все таки, зміна свідомості. Можливо, вона ще не ідеальна, не така, як би хотілося, але цей процес іде.
— Можливо, вона все ще не така, бо багато з нас навіть нині “родом з СРСР”?
— Можливо. Але свідомість змінюється. Та сама остання революція засвідчила, що люди готові боротися за свою гідність, за свою свободу.
— Борисе Васильовичу, Ви очолюєте управління охорони здоров’я в нашому місті, тому закономірним буде питання про зміни й досягнення в медичній галузі за роки нашої незалежності.
— Одне з важливих досягнень, на мою думку, це успішне впровадження сімейної медицини, як у країні в цілому, так і в нашому місті зокрема. Скільки би нарікань і противників у медичної реформи не було, але з часом все більше людей схиляється до того, що наявність сімейного лікаря в мікрорайоні у доступній близькості — це краще, ніж ходити у поліклініку.
Сімейні лікарі постійно вчаться, вдосконалюються. Це, зауважте, вже не ті дільничні лікарі, які, швидше, були диспетчерами, скеровуючи пацієнтів, приміром, до травматолога, кардіолога, ревматолога тощо. Нині теж пацієнтам дають направлення до вузького спеціаліста, але вже в такому випадку, коли це дійсно потрібно. Якщо пацієнт іде до ЛОРа лікувати нежить, то це якраз і є нераціональне використання робочого часу цього ж ЛОРа. Це як колись до мене, нейрохірурга, на прийом в обласній лікарні прийшла жіночка, у якої боліла нога. Талончик у реєстратурі до нейрохірурга вона взяла тому, що до нього …черги не було…
— Отже, сімейним лікарям за роботу можна виставляти високу оцінку?
— Скажімо, так, сімейна медицина — це прогрес. Я не ідеалізую, нам ще багато треба вдосконалювати, вчитися, впроваджувати і надалі нові підходи на первинці. Однак, бачимо уже позитивні результати.
З успіхів хочу відзначити також комп’ютеризацію. Якщо ще п’ять років тому практично неможливо було уявити робоче місце сімейного лікаря з комп’ютером, то нині це абсолютна реальність. Більше того, комп’ютеризовано і робоче місце медсестри.
— Як працюють електронні сервіси?
— Їхню роботу відповідно налагоджено. Без проблем нині — отримати електронне скерування на консультацію до вузького спеціаліста. Працює електронний запис на прийом до лікаря. Можливі лише періоди, коли треба трохи зачекати. До прикладу, навіть зараз, у кінці серпня, коли діти записуються на медичні огляди перед новим навчальним роком.
Так само працює електронний рецепт. І вже перейшли до електронних лікарняних. Це значно полегшує життя і пацієнтам, і медикам.
Не можу не згадати і про телемедицину. Спочатку думали, що в місті консультації через Інтернет, з допомогою скайпу тощо не будуть потрібні, але вони виявилися якраз незамінними для консультацій з медичними центрами Львова, Києва, Одеси, Туреччини, Ізраїлю.
— Певно, великим досягненням є створення відділення гемодіалізу в нашому місті?
— Безперечно. А до кінця цього року хочемо завершити другу чергу відділення, встановивши ще десять машин для гемодіалізу. Приміщення ми вже відремонтували, але ще потрібно зробити нову систему очищення води, бо потужності теперішньої не вистачить. Роботи тривають, усе іде за планом.
Окрім цього, зроблено перші кроки з розвитку паліативної допомоги у місті. Працює виїзна бригада. Про її роботу отримуємо дуже гарні відгуки від пацієнтів. Комусь допомагають зробити перев’язку, комусь надають потрібну консультацію.
У складі бригади є соціальний працівник, який консультує, приміром, з питань отримання електронного рецепта, субсидії тощо.
— У планах було відкриття хоспісу у Хмельницькому. Чи працює він, Борисе Васильовичу?
— Питання хоспісу у нас стоїть постійно, але й постійно щось стає на перешкоді. Для хоспісу передбачено п’ятий корпус (на вулиці Житецького), але нині він обладнаний для хворих на COVID-19. До кожного ліжка там підведено кисень. Чекаємо нової хвилі епідемії. Тому відкриття хоспісу знову відтерміновується. Але він на часі, і ми його обов’язково відкриємо.
— Медична реформа і далі продовжується?
— Авжеж. Це процес тривалий, і не лише в нас, а й в інших країнах. Потрібні терпіння і наполегливість. Хто б там що не казав, а Уляна Супрун почала робити велику справу. Але реформування — це завжди болісно. Тому це треба витерпіти і зробити все правильно.
— Особливо ж болісною та жертовною завжди була і є боротьба за нашу незалежність. Лиш велика любов і наполегливість допоможе нам відстояти свою свободу і рідну землю. Україна для Вас — це…
— Усе дуже просто, Україна — це ми. Це родина, друзі, рідна хата, батьківський сад, улюблена робота… Це — наше з вами життя. Це — найдорожче, що є у кожного з нас. Хіба ж її можна не любити?!
— На одному з біг-бордів, які встановлені в місті до святкування ювілею, “Команда Симчишина” стверджує, що 30 років Незалежності — це, зокрема, згуртованість нації. Ми уже згуртувалися?
— Гуртуємося. Усі наші революції свідчать, що ми гуртуємося, однак повної згуртованості ще немає. Ми на шляху до неї.
— Як ставитеся до ідеї грандіозного святкування Дня Незалежності?
— Святкувати однозначно треба, бо це і є одним з чинників тієї самої згуртованості і формування національної свідомості. Але варто, мабуть, обирати святкування з оптимальними витратами. І військовий парад потрібен, адже якраз він засвідчує нашу силу і міць. Дивлячись його, відчуваєш велику гордість за рідну державу. Одне слово, святкуймо. І згуртовуймося, як нація, ще більше. Міцніймо! Вітаймо Україну!
— Дякую за розмову. З Днем Незалежності!
Розмовляла
Тетяна Сікорська