Мистецтво і свобода — нероздільні. Наша незалежність визволила з глибин тоталітарного поневолення незнищенні пласти істинної національної культури. Її новітніми провідниками стали митці патріотичного чину, українського духу. Нині мистецьке життя Хмельницького не уявити без академічного муніципального камерного хору і його беззмінного художнього керівника Ігоря Цмура. Ігор Іванович і його самобутній колектив навчили нас не лише знати, а й любити українське мистецтво, відчувати його націєтворчу ауру, духовну силу. Такі хорові уроки — безцінні: вони об’єднують людей.
У плеяді хмельницьких митців особистість Ігоря Цмура нерозривно пов’язана з розвитком і утвердженням професійної хорової культури. Нинішнього літа, 21 червня, наш маестро відзначив особистий вагомий ювілей – 50-річчя, з чим наша газета його щиро вітає. І дякує за натхненну творчість: адже майже половина його життя віддана нашій, хмельницькій сцені.
За активну творчу діяльність Ігор Цмур, заслужений діяч мистецтв України, композитор, диригент і громадський діяч, відзначений міською премією ім. Б.Хмельницького (2003), обласною премією ім. Т.Г.Шевченка (2004), премією Українського фонду Миру (2007), медаллю “Двадцять років Незалежності України” (2011), орденом Пресвятої Богородиці за заслуги перед Українською церквою (2016), іншими вагомими нагородами.
Доля митця, особливо знакового, успішного, завжди на виду, на сцені, перед сотнями облич із залу. І про відоме подружжя Ігоря і Оксани Цмур — талановитого хормейстера і таку ж талановиту його дружину скрипальку, заслужену артистку України, знає переважна більшість наших містян. Їхня мистецька присутність у Хмельницькому одразу ж стала помітною, яскравою. Що ж, якщо хмельничанці Оксані, як кажуть, рідні стіни допомагали, то Ігорю довелося здобувати наше місто, як у свій час — майбутню дружину. Адже його рідний край — сонячне Закарпаття, мальовничий Ужгород. Ведучи 45 років тому до музичної школи свого молодшого, п’ятирічного синочка, навряд чи думала молода Ігорева мама, що відкриває перед малюком дорогу його життя, таланту і пожиттєвоої любові?
Про життя і улюблену працю — у нашій розмові з Ігорем ЦМУРОМ.
— Пане Ігорю, особистість диригента завжди фокусує увагу глядача. Адже диригування схоже на магію, яка до снаги не багатьом навіть успішним музикантам. Що потрібно для цього, крім, звичайно, ідеального музикального слуху? Як Ви стали хормейстером?
— Любов до хору з’явилася раніше, ніж я приїхав до Хмельницького. У 1986 році вступив до Ужгородського музичного училища імені Дезидерія Задора на хоровий відділ. Як майбутньому хормейстеру, мені багато дала й музична школа, в якій я навчався в класі баяна, і досі можу награвати на цьому інструменті. Власне, баян дає відчуття гармонії, всю палітру звуків і їх відтінків. І це дуже важливий досвід для специфіки керування хором, де головне — чути кожен тембр, володіти кожним голосом і “направлти” його у багатоголоссі. Мені пощастило й з викладачами сольфеджіо, а це професійна основа, ази — і в музшколі, і в училищі. Моя перша учителька з цього предмета — унікальна, я безпомилково писав музичні диктанти, а це дуже непросто. В музичному училищі також була суперова викладачка Тамара Деяк, а ще вчителька гармонії Олена Пруднікова. І, взагалі, мені щастить на унікальних людей. Вже на останніх курсах училища доля звела мене з викладачем, тоді ще молодим хоровим диригентом, Емілом Сокачем, і, власне, він найбільше посприяв моєму становленню як хормейстера-диригента. Ще студентом я був артистом заснованого ним камерного хору “Кантус”, там навчився розуміти і виконувати хорові, зокрема, українські духовні твори, які є базовими для професійного зростання. Співав і в інших колективах.
— Після училища Ви почали навчатися в Львівській консерваторії, тепер національній музичній академії імені М.Лисенка?
— Ні, спочатку була служба в армії. Довелося служити в двох: у 1990 році я приймав присягу в ще радянській, у 1991-ому вже наші воїни присягали Україні. Але армійська школа, попри її тодішню заполітизованість на зламі епох, дала дуже багато: насамперед цілеспрямованість у досягненні мети. У 1993 році вступив до Львівської консерваторії, куди вступила й Оксана Дацун, моя майбутня дружина. У 1995-му ми побралися, у 1998-му, ще будучи студентами, народили нашу доньку, Каролінку, і вирішили, що житимемо у Хмельницькому. А в 1998-му, по закінченню консерваторії, приїхав сюди в серпні остаточно. На той час у квітні-травні тут вже створили муніципальний камерний хор. Його засновники — народний артист України Віталій Газінський і заслужений артист України Олександр Полянський, покійні нині. Цю ідею підтримав тодішній мер Михайло Чекман.
— У 1998-ому — головний хормейстер, а в 2003 році Ви вже очолили хор. З того він почав набирати буквально стрімку популярність. Через 9 років — звання академічного, і ви були першими у місті, хто отримав таке високе професійне визнання. І в репертуарі з того часу — сотні творів різних жанрів, стилів, епох: від класики, духовної музики — до джазу…
— Ні, не відразу ось так все з’явилося, були спільні пошуки, був порив. Хор зазвучав не відразу, наче його хто “увімкнув”. Він почав звучати вже десь у 2000-му. Тепер у нашому репертуарі понад 500 творів — світова класика, українська музика, сучасні твори. Особлива сторінка — Шевченкіана.
— Це титанічна праця, яку важко й уявити…
— Так, але парадокс мистецтва в тому, що ти постійно прагнеш нового: це, що є, вже пройдене. Треба весь час рухатися далі. Коли відчули успіх? Після перших європейських гастролей, у Бельгії. Ми виконували українську і світову класику, духовні твори. Був просто потрясаючий успіх. І, власне, про духовну музику. Бо, перше, з чого я розпочав, як керівник хору – саме з духовної музики. Адже й сам я сформувався на бароковій класиці. Були й канти — духовні пісні, з якими нас знайомив ще в училищі Еміл Сокач. До речі, кілька років тому він приїздив до нас у Хмельницький на всеукраїнський фестиваль “Співоча асамблея”, який ми організували спільно з управлінням культури. Еміл Сокач відкрив нову сторінку в хоровому мистецтві України і Європи. Власне, в духовному “Кантусі” я також відкрив для себе Бортнянського, Березовського, Веделя. Це геніальні українські композитори. Всі вони й небагато жили, але надзвичайно багато дали хоровій культурі України. Для мене духовна музика особлива й тому, що я віруюча людина, ходжу до храму.
— Чи можна назвати етапом Вашої творчості в осягненні національної духовної спадщини виконання ораторії Віктора Камінського “Іду. Накликую. Взиваю” на вірші Андрея Шептицького — спільний проєкт муніципального хору і обласної філармонії? Це, справді, потрясаюча, надзвичайно емоційна річ. Як оцінюєте цю надскладну роботу?
— Я щасливий, що Бог дав можливість осягати подібні речі. На жаль, ми, українці, досі мало знаємо і особистість, і творчість Шептицького. Це, власне, за допомогою Івана Данькевича, настоятеля Хмельницького катедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ, загалом духовенства УГКЦ, вийшла оця постать у наш публічний простір. Я й сам мало знав про Шептицького, його філософські праці. Тому був дуже вражений. І під цим враженням почав читати, дивитись фільми й про Бандеру, Шухевича, про УПА, наших кобзарів-мучеників, інших провідників, ідеологів української незалежності. Власне, про ораторію “Іду. Накликую. Взиваю” — це дуже талановитий твір і, безсумнівно, надважливий. Україна сьогодні потребує таких масштабних творів, такої музики, таких текстів. Наше молоде покоління має виховуватися саме на таких програмах, фільмах, виставах, на таких викликах, які формують національну свідомість. Це складні, філософські істини і в осмисленні, і в подачі, але вони надихають робити й далі такі програми, так наповнювати культурний національний простір.
— Якщо продовжити розмову про націєтворчі проєкти, то це — кіноробота минулого року, спільний проєкт з міським управлінням культури і Володимиром Смотрителем “Пам’ятники Богдану оживають”. Як з’явилась ідея, фактично, годинного фільму, як втілювалась? Адже розпал зйомок припав на час карантину? Камерний хор став беззмінним і головним виконавцем картини.
— Так, власне, завдяки хору все й відбулося. Працювали дуже багато. Зйомки часто розпочинались на світанку. Музику до фільму написав артист нашого хору Станіслав Ярецький, дуже талановита особистість, режисура — Юлії Алексеєвої.
Це також наша артистка і, за сумісництвом, адміністраторка. Навчається зараз в Києві на режисера. Бачите, так, очевидно, сходяться зорі: є хор, є керівник, режисер, композитор, і є відео- і фотооператор. От ця наша дружна команда працює днями й ночами.
— Це Ви такий вимогливий?
— Ні. Я “витискаю” лише з хору, а творча режисерська група працює у нас самостійно. А ідей у них стільки, що й сам іноді дивуюсь, захоплююсь, і, звісно, включаюсь.
Але, повертаючись до проєкту про великих українців, то зазначу, що з початку року ми розпочали хоровий флешмоб: щомісяця розповідати про талановитих українців, зокрема композиторів, хто народився у цей календарний час, але в різні епохи. І відомих, і несправедливо забутих за радянських часів. Розпочали з Філарета Колесси. Ми розучили й заспівали онлайн (карантин же!) твори композиторів-ювілярів “Коломийка”, “Ой зацвіли фіялочки” (музика Романа Сімовича, слова Юрія Шкрумеляка), “Зацвіла в долині” (музика Олександра Стеблянки, вірш Тараса Шевченка). Потім — Леся Українка.
— До речі, ваш весняний відеокліп, який зібрав сотні відгуків у соцмережах — джазова хорова обробка лірики Лесі Українки “На зеленому горбочку” (музика Станіслава Ярецького) — також ваша хорова ідея. А ще згадаймо один з ваших перших флешмобів, у 2015 році, який буквально “підірвав” мережу. В ТРЦ “Оазис” академічний хор на сходинах ескалатора, на інших майданчиках виконав композицію Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна) “Мовчати”, після його трагічної загибелі, на сороковини… Ви були першими в Україні, хто таке зробив у відкритому мистецькому просторі.
— У нас була допомога. В той час у ТРК “Поділля-Центр” працював талановитий ведучий Андрій Довлатов. Це його була ідея. І вона мене й хор захопила. І дуже швидко все вийшло. Бо йшло від серця, від неймовірного бажання. А новаторство, нові форми потрібні, бо це — життя, новий рух. І ми намагаємося бути постійно різними, гнучкими, тобто реалізовувати нові ідеї. Наша нинішня робота, яку ми присвячуємо 30-річчю незалежності України — відеофільм “Марево гір”. Музику і слова написав Станіслав Ярецький. Це наче відголосок, марево стародавніх легенд, вірувань, пов’язаних з духами природи, з мольфарською магією. А вже наші дівчата-хористки придумали неймовірні якісь костюми, для яких полотно фарбували і крохмалили так, що ця одіж, наче шкіряна, первісна… Фантастичні зачіски, рунічні знаки на обличчях…Ось такі древні чи доньки, чи царівни лісу, гір, водоспадів… Ми й знімали все це в мальовничому карпатському краю, в горах, біля Манявського водоспаду. Це камінь Довбуша, Говерла. Тобто, серце Карпат. Це дійство нас усіх надзвичайно захопило. Давня, автентична Україна, дуже багатоголоса, багатобарвна…
— Коли це знімалося? За чий кошт?
— Це ми знімали з 12 до 14 липня, їхали за власний кошт, були в Карпатах три неймовірних дні. Усе, що встигли зробити, змонтувати, вже є в Ютубі, на сторінці нашого хору. Після Карпат розпочали зйомки на нашій подільській природі. Ось так об’єднуємо нашу Україну — красиву, древню, вічну. І я вдячний за цю роботу своєму колективу.
— Ви нещодавно повернулись з Кам’янця-Подільського, з міжнародного оперного фестивалю. Які враження?
— Враження чудові, це подія, справді, міжнародного масштабу. А Кам’янець з його мистецькими традиціями надихає: там прекрасна хорова школа, знаюча публіка, чудові концертні майданчики, особливо “Мистецький дворик”. Це був серйозний вокальний конкурс. Ми вдячні за допомогу нашому управлінню культури, а також управлінню транспорту і зв’язку за наданий автобус для поїздки на фестиваль. Отримали дуже багато схвальних відгуків і від публіки, і від професійних музикантів. Це надихає.
— Які з втілених проєктів для Вас найважливіші?
— Важливі всі, бо це вкладена частина життя, любові. А найважливіші, напевно, попереду. А взагалі, чим більше я займаюсь хоровим мистецтвом, тим більше воно мене поглинає, тим більше я його пізнаю. І це природно: або ти любиш все це, або воно тебе “викидає”.
— Ваш репертуар наскрізь український. Це мистецький вибір чи принцип, політика колективу?
— Все разом. Ще до 2014 року ми іноді виконували твори російською мовою, зокрема духовну класику. А після 2014-го просто поставили на цьому велику крапку. Бо це вже політика: ми всі маємо захищати своє. Хлопці на фронті, ми тут — кожен на своєму місці. До речі, у Кам’янці-Подільському весь концерт хору був винятково з українських народних пісень. Чи вистачить у колективу сил продовжувати цю працю? Звісно, бо ми усвідомлюємо свою місію. Ми маємо нести у українське мистецтво в світ, маємо його таким чином захищати. А любов — це найпотужніший захист.
Розмовляла
Тетяна Слободянюк