Вони не схожі на ті, що ми звикли бачити в храмах, на репродукціях, на виставках іконопису. Мистецтвознавець Лариса Чернова назвала українську хатню ікону одним із непересічних явищ в народній культурі. І долю її порівняла з долею України. Часто їх знищували і зневажали. Не приймали ні музеї, ні церкви. І саме так в середині дев’яностих до рук краєзнавця Олександра Чернова випадково потрапила перша народна ікона. Сьогодні колекція пана Олександра налічує вже понад сотню робіт. 90 з них з них були представлені на виставці “Віконниці року” у залі Хмельницької дитячої школи образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва.
Чому називаємо її хатньою? Тому що люди хотіли мати вдома родинний іконостас. Хотіли, щоб у їхніх оселях були ікони, з якими вони могли б порозмовляти. Малювали їх не професійні дорогі художники, а самоучки, богомази. Зазвичай ми не знаємо імен цих майстрів. Але вони писали для людей своїми словами. І, можливо, саме тому ікони беруть за душу одразу. Як щире слово.
Лариса Чернова зауважила, що коли цінуєш свою культуру, з часом вона може неабияк тобі віддячити. Бо якщо подивитися на нашу історію і проаналізувати творчість художників, які зверталися до народного мистецтва, розумієш, звідки брав свій початок український авангард… Я ж на цій виставці одразу згадала талановитого польського художника, іконописця українського походження Юрія Новосельського (1923-2011). Вперше я побачила цей незвичний почерк у французькому місті Люрд, коли зайшла в українську церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Тоді я ще нічого про нього не знала. Просто, коли переступила поріг церкви, яку розписував Новосельський, була вражена, як там були зображені Богородиця та Ісус. І річ навіть не в тім, що тобі це сподобалося. Чи не сподобалося. А в тому, що вони починали говорити. І сталося, підозрюю, це саме тому, що він змінив “мову”, яку ми звикли упродовж років від них очікувати і чути. Розірвав шаблон, що ікона має бути саме така.
Вдруге я побачила розписаний ним іконостас у церкві Воздвиження Чесного Хреста у містечку Гурові-Ілавецькому в Польщі. Настоятель цього храму, отець Іван сказав мені, що, свого часу не всі парафіяни сприйняли такий авангардний іконостас…
Так і ці хатні ікони. Хтось може критикувати їх за брак майстерності, хиби в анатомії. Але як підсумувала мистецтвознавець Людмила Рожко-Павленко, — найголовніше у кожному творі є те, чи здатен він викликати в тебе емоцію і розбудити до діалогу. А всі ці ікони, на її думку, надзвичайно емоційні.
Ця виставка нагадала мені ще й про Пересопницьке Євангеліє. Визначну рукописну пам’ятку староукраїнської літературної мови і мистецтва, чиї творці відважилися адаптувати книжкову церковнослов’янську мову до живої народної. Справді, який сміливий крок!
Наталя Захарчук
ДИВО ХАТНЬОЇ ІКОНИ
