Ще однією поширеною і прикрою помилкою, яка забирає в української мови її українськість на фонетичному (звуковому рівні), є наше ігнорування тим, що називається правилом дев’ятки. Правило це вимагає у словах іншомовного походження після д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р (де ти з’їси цю чашу жиру) писати і вимовляти (!) и. Погодьтеся: є різниця, коли я скажу директор, а не дірєктор. Холдинг, а не холдінг. Бо коли ми забираємо зі свого мовлення цей український звуковий колорит, тим самим знебарвлюємо і вихолощуємо свою мову, і на виході маємо вже щось таке середньоарифметичне. Чи то українська, чи то російська. Не розбереш. Одне слово — суржик. Тому, давайте все-таки дбати про те, аби ці слова ми не лише писали, але й вимовляли правильно: капучино, американо, чипси, гриль, сироп, ризото. Головне, почати так говорити. Дивіться, адже у слові “маринад” нам це “и” вже не стоїть поперек горла, то чому маємо його жахатися у таких словах, як рислінг, тортилья, пудинг?
Пригадую, як дітьми, ми, сміючись, декламували цей віршик: “Сонце свєтіт пряма в очі, нємогу дивіцца. Дайтє мнє кусок папєру, штоби затуліцца”. Звучить смішно, і всі ми одразу розуміємо, що мову там добряче покаввєркано (йду за стилістикою куплету). Зрозуміло, що в такому от пародійному віршику, де кількість помилок на квадратний сантиметр зашкалює, не нормативність такої вимови одразу стає очевидною і ріже слух. Але коли ми схожі кавєркання будемо додавати навіть по чайній ложці, то мові від цього легше не стане. Бо всі ці слова, на зразок: прянік, котлєта, смородіна, желє, сємєчкі, амерікано, — всі вони неминуче забиратимуть у неї ту українську нотку, яка, власне, і вирізняє її з-поміж інших. Не забуваймо, українським буває не лише написання, але й звучання. Тобто вимова.
“Дайте мнє кусок папеєру”
