За кілька днів — літо. Воно знову, як уже кілька десятиліть
поспіль, розпочнеться святом — Міжнародним днем захисту дітей.
Як ставимося до цього свята? По-різному. Одні радіють, що для багатьох дітей, здебільшого соціально незахищених, це приємна можливість розважитися, отримати подарунки, просто поласувати солодощами. Інші й не згадують про нього, взагалі не вважаючи святом. Бо навіщо, мовляв, святкувати, ліпше забезпечити дітям нормальне життя. Ще інші обурюються, бо раз у рік згадають про дітей, влаштують урочисті засідання, опісля роздадуть їм по пакунку цукерок. Влаштують масові ігри, безкоштовне катання на каруселях.
А ще — обов’язково — намалюють разом з дітками на асфальті центрального майдану міста чи селища сонце — та й по святі. Живіть далі, дітки!
Так от, день захисту дітей, думаю, необхідно розглядати як привід до роздумів: справді, як же ростуть-виростають діти у нашій державі? Чи щасливе у них дитинство?
Конвенція про права дитини, ухвалена Генеральною асамблеєю ООН ще у1959 році, проголосила принцип пріоритетності інтересів дітей перед інтересами батьків та вихователів. Дитина має право на багатогранне життя, повноцінний розвиток особистості. Зокрема, право на освіту, повноцінне харчування тощо. Жодна дитина не може бути скривджена і зневажена…
Ось, приміром, право на повноцінне харчування. Що їдять ваші діти щодня? Варенички з картоплею? Смажені пиріжки? Макарони по-флотськи? Сосиски з тими ж макаронами?
У кращому випадку, котлети? А овочів і фруктів скільки з’їдають? Рибних продуктів? Між тим, дитина шкільного віку щодня повинна споживати по 50 грамів м’яса, 80 грамів риби і 55 грамів масла вершкового.
Ваша дитина так харчується?
Чи таку кількість продуктів вам доводиться ділити мало не на всіх членів сім’ї? Бо тато отримує зарплатні 10 тисяч гривень (до речі, це ще не найгірший варіант, бо середня зарплата за березень 2021року в нашій області складає 11892 гривні). Мама працює на півставки і має 3 тисячі гривень. Син навчається у четвертому класі, донька — у восьмому.
Розділивши 13 тисяч на чотири, отримуємо 3250 гривень доходу на одну особу. Сказати, що це мало — значить, нічого не сказати. Вирахувавши плату за комунальні послуги, мобільний зв’язок, транспорт та інші обов’язкові витрати, отримаємо взагалі мізер. Мінімальний прожитковий мінімум на дитину від шести до вісімнадцяти років нині становить 2395 гривень. Тобто, у нашому випадку ми маємо навіть трішечки більше. Але ж справа в тому, що це — мінімум, який визначається за складними (незрозумілими нам, простим смертним) розрахунками, так би мовити, для того, аби не впасти з ніг з голоду, мати на собі сяку-таку одежину та ще, можливо, тюбик чи пів тюбика зубної пасти, мило й ще щось з найнеобхіднішого.
А спробуйте ростити дитину на 3 тисячі гривень в місяць! Годувати, взувати, вчити її в школі, оздоровлювати чи й лікувати Про гуртки й говорити годі, а про лікування взагалі мова окрема. Не дай Боже, щоб дитина захворіла серйозно! Тоді грошей потрібно — не злічити!
Загалом статистика свідчить, що кількість захворювань серед дітей щоразу зростає. 70 відсотків випускників школи уже мають ті чи інші відхилення у своєму здоров’ї. Даються взнаки великі психоемоційні навантаження, нераціональне харчування і таке інше.
Що стосується оздоровлення, то спробуйте придбати нині дитині путівку до літнього табору. Тут теж ціни добряче кусаються. А настане час — дитина захоче здобувати вищу освіту. Тут уже гривні треба десятками тисяч рахувати. Особливо, якщо навчання платне.
Тому батьки часто-густо не бачать іншого виходу, як їхати на заробітки. Як правило, вирушають за кордон, бо там за короткий термін можна більше грошей заробити. Так, на жаль, заробітки за останні тридцять років у нас ніхто не відміняв: у власній країні важко заробити гроші, аби забезпечити своїм дітям гідне життя. Ось і їдуть батьки. На півроку, рік. Добре, коли вдома з дітьми залишається мама. Набагато гірше, коли і мама, і тато вирушають у заробітчанські мандри, довіряючи дітей бабусям і дідусям.
Втрачається духовний зв’язок у спілкуванні батьків з дітьми. Саме він, за твердженням психологів, є найважливішим: щира розмова часом здатна замінити усі багатства світу. Однак, обурено заперечать мені батьки, окрім розмови, треба і про майбутнє дитини дбати. І вони теж мають рацію.
Тому болить, рветься на шматки душа, бо не вистачає і дітям, і батькам тієї самої розмови, бо що по телефону скажеш?..
Цю проблему якраз і могла б вирішити держава, якби забезпечила своїм громадянам відповідні умови. Аби батьки, не виїжджаючи у далекі світи, змогли дати своїй дитині усе необхідне. Бо то велика кривда, коли діти не можуть жити зі своїми батьками. А дитинство не повинно бути сумним. Воно на все життя має залишитися радісним спомином про найбезтурботніший період, коли все по вінця наповнене батьківською любов’ю і дитячим щастям. Саме з такого дитинства людина виросте незакомплексованою, вільною і гідною. Стане особистістю, яка здатна принести своїй Батьківщині максимальну користь. Чому, власне, та сама Батьківщина не думає про це?
Де її плече, міцне і надійне?
Зауважу, що ми ведемо мову лише про відповідальне батьківство. Тобто, коли, приймаючи рішення про народження дитини, батьки уже свідомо готуються до ролі вихователів. Саме тато й мама повинні дбати про своїх синів і доньок.
Тому ми не ведемо нині мову ні про тих, хто відмовляється від своїх дітей, прирікаючи їх на соціальне сирітство. Ні про тих, хто народжує дітей (по три, п’ять і більше) лише для того, аби отримувати державну соціальну допомогу, теж прирікаючи їх по суті на злиденне життя без належної батьківської турботи. Повторюю, ми говоримо нині про відповідальних батьків, які дбають про повноцінний розвиток власних синів і доньок. І готові для того максимально використовувати свої руки і розум, на жаль не в Україні, забираючи згодом туди й своїх дітей.
А народжуваність, між тим, стрімко знижується. Так, у 2020 році у нашій області народилося 9 тисяч 694 немовляти, водночас покинули цей світ 20 тисяч 823 особи. Загалом у міській місцевості області (у тому числі, Хмельницькому), до прикладу, ще у 2010 році народилося 8365 малюків. А вже у 2019-му — 5884.
Втім, є позитивний момент: сам обласний центр нині є таким, я б сказала, острівцем надійності і безпечності. Адже саме в ньому поки що зберігається стала тенденція природного приросту населення. Зрештою, і середній вік населення у місті становить 35-36 років. То ж кому народжувати, як не молодим?
Саме тому дуже важливо зберегти і надалі цю тенденцію хоча б у нашому місті.
Щоб хмельничани не шукали кращої долі по світах. Щоб жили разом з дітьми у рідному місті. Бо, знаєте, коли діти найщасливіші? Як відповіла мені моя знайома восьмирічна дівчинка: коли разом з нею мама й тато.
Мені не відомо, скільки дітей знають про свої права. Але поняття щастя, погодьтеся, вони трактують дуже правильно.
Тетяна Сіфкорська