Сумна звістка про те, що 23 березня цього року невблаганний коронавірус забрав життя фундатора Православної Церкви України (ПЦУ) в нашому краї — високопреосвященного митрополита Хмельницького і Кам’янець-Подільського Антонія Махоти, із скорботою сприйняли не лише віряни, а й усі, хто знав і поважав владику як авторитетного церковного будівничого, який розпочав свою фундаторську діяльність в Хмельницькому у 1997 році. Завдяки невтомній і благочестивій праці тодішнього єпископа УПЦ КП Хмельниччина стала регіоном-рекордсменом, де, починаючи з 90-х років, створено понад 600 парафій УПЦ КП, які стали фундаментом нинішньої ПЦУ. Не потрібно й нагадувати, в яких жорстоких протистояннях з владою за часів Кучми, а згодом і Януковича доводилося відстоювати право українців на рідну помісну церкву.
Роль і місце митрополита у духовному житті і утвердженні помісного православ’я цінують і пам’ятають хмельничани. А кафедральний собор Святого Апостола Андрія Первозванного, де протягом двох десятиліть служив митрополит Антоній Махота, давно став місцем єднання духовно-патріотичних сил. Тому увічнення пам’яті відомої духовної особистості нашого краю — це справа честі нашої міської громади.
А в спогадах близьких і тих, хто оточував митрополита в повсякденні, він залишився людиною із відкритою благородною душею, людиною, яка завжди керувалась мудрістю, виваженістю і несхитною вірою у свою справу. Україна стала його духовним і життєвим вибором. Хоча могло бути все інакше. Адже народився на території Курської області Росії, дитинство пройшло в зросійщеному Криму. І в Сімферополі, у 1995 році, став першим настоятелем храму УПЦ КП. У 1996 прийняв чернечий постриг і став першим Кримським єпископом УПЦ КП.
Звідки у нього, корінного східняка, цей впертий ген українства, який визначив його долю? У таких випадках кажуть: Господнє провидіння і благословіння. Втім, випробувань на шляху до української церкви владика Антоній, у миру Владислав Махота, зазнав чимало. Особливо ретельно вороги українського єпископа стежили за його особистим життям. Але компромат на нього знайти було неможливо: не корупціонер, статків, якими себе оточують сановиті отці, не мав, скромний у побуті. І коли на початку 2000-х стало відомо, що владика виховує сина, ця звістка одразу ж “обросла” чутками. От, мовляв, і чернеча обітниця… Та все виявилося до буденного просто. Владислав став батьком ще до прийняття чернецтва. І його серце залишилося відкритим для сина, коли Дмитро, як сам сказав, утік з рідного Криму в 13 років до батька, в Хмельницький. Не тому, що вже в ранньому віці мріяв про церковне служіння: просто батько був і досі залишається його великою, можливо, неосяжною любов’ю.
Син обрав іншу духовну стежину — став військовим священником, капеланом. Революція Гідності, згодом поїздки на схід України — все це стало частиною життя і основною духовною працею отця Дмитра. Йому не раз задавали питання, чому не розпочав духовну кар’єру під безпосереднім батьковим керівництвом, а торує самостійний і складний особистий шлях? У Дмитра відповідь проста: кожен свій шлях проходить самостійно. А як іще можна поважати себе?
“Коли владики не стало (о. Дмитро у публічних розмовах саме так каже — Т.С.), я не міг перші дев’ять днів зібрати себе докупи. Постійно перебирав у пам’яті безліч подій. Владика дуже ретельно ставився до здоров’я. І з першим ковідом восени він впорався. А ось другого не пережив. Думав, що має антитіла до цієї хвороби… Для мене ця втрата стала трагедією. І допомогла вийти із заціпеніння моя п’ятирічна Катруся, коли минула дев’ятина. Дружина Алла привезла в цей день донечку від своїх батьків, там вона була на час похорону. І коли я після розлуки обійняв дитину, відчув, яким рідним теплом повіяло від неї — з моїх пліч наче гора впала, наче янгол на них опустився. І моя пам’ять, мої почуття якось стали світлими, як того і хотів владика: щоб його згадували не із скорботою, коли прийде час, а ось із цим світлом”, — згадує.
Батько попервах не бажав, аби син став священником, бо знав, який принциповий і водночас відкритий до світу Дмитро. До того ж, найменший синів промах буде розглядатися оточуючими, особливо недоброзичливцями, наче крізь збільшуване скло. І, швидше за все, не хотів, аби син пройшов через це. “Але вдача у нас спільна, — розповідає син. — Ми добродушні, але вперті. У сім років я пішов у Сімферополі в українську школу, яка саме відкрилась. А все місто в цей час “гуділо” про внучку президента Кучми, яка також пішла до першого класу, от тільки в елітну російську школу”. Він, швидше за все, ріс “білою вороною”: адже нащадку українського “бандерівського” єпископа в Криму в усі часи жилося нелегко. Хоча й не любить про це згадувати.
Отець Дмитро пригадує, як на початку його хмельницького життя був оточений турботою багатьох людей. З особливою теплотою розповідає про голову Хмельницької “Просвіти” Зою Діденко, яка почала опікуватись освітою підлітка, допомагала. Дмитро не почувався самотнім на Поділлі, і в цьому, звісно, заслуга і батька, і тих людей, які оточували митрополита. Але найдорожчі спогади про спільні поїздки до Києва. “У владики завжди було мало часу на наше домашнє життя. І щоб більше проводити часу разом, він часто брав мене з собою у поїздки до Києва. За час дороги ми дуже багато спілкувались. Владика був світлою і дуже доброю людиною, ніколи мене не принижував, не давив авторитетом. Моя перша вища освіта — педагогічна — учитель трудового навчання і комп’ютерної грамотності. Але найбільше мені подобалося прислужувати у храмі. А з часом я вже на відмінно знав всю процедуру митрополичого облачення, знав, як готувати кожну службу. І після армії твердо вирішив, що навчатимусь у семінарії. І нарешті отримав згоду. Закінчив Луцьку семінарію. У 2011 році отримав хіротонію, тобто посвяту в священники”.
А вже через рік молодий парафіяльний священник проводив церковні служби для громади української діаспори у Феніксі, в штаті Арізона. За 9 місяців життя в США відчув, як скучив за Україною. “Що найбільше запам’яталося? Спека у 48 градусів і дві жахливі пилові бурі. Коли приїхав додому — наче потрапив у рай”.
У 2013 році Дмитро став студентом Київської духовної академії, разом з братією (студентами) мешкав у гуртожитку Святомихайлівського собору. І в той же рік його життя змінилося кардинально.
…Ми пам’ятаємо історичний день 11 грудня 2013 року, коли чотири години без перерви лунали набатом дзвони Михайлівського собору, піднімаючи весь Київ, коли міліція починала зачистку Майдану, і скривавленi, скалiченi люди шукали захисту i порятунку в соборi, втікаючи від оскаженілого “беркуту”. Мовчала дзвiниця довгих 744 роки…У соборі, в келіях з студентами жив і Дмитро. “Ми доглядали поранених і здійснювали всенощне погодинне моління. Моя зміна — від 3 до 4 ранку”, — згадує мій співрозмовник.
Майдан змінив всю Україну і життя тих, хто ставав добровольцями, волонтерами, капеланами. Покликання військового священника стало для отця Дмитра Махоти життєвим і духовним вибором.
Починаючи з 2016 року, в Збройних Силах, Прикордонній службі і Національній поліції почали служити капелани. І в тому ж році отець Дмитро отримав запрошення від керівництва Національної академії державної прикордонної служби стати капеланом академії. Цю місію він виконує з особливою гордістю, і вдячний за підтримку керівництву навчального закладу, особливо полковнику прикордонної служби Якову Атаманчуку, який став для військового священника добрим порадником і ідеологічним наставником. Адже поєдання духовної праці і військового укладу молодому капелану попервах давалося нелегко. Але витримав цей іспит з честю, отримав необхідний досвід. І вже у 2017 році Синодальне правління військового духовенства УПЦ КП призначило отця Дмитра Махоту на посаду головного військового священника в поліції Хмельниччини. А нині продовжує капеланську службу в національній прикордонній академії.
У капеланському служінні для отця Дмитра поєднались його головні риси вдачі: бути захисником і духівником, продовжувати справу батька, докладати зусиль для розбудови України і помісної церкви. Для нього нині важливе й інше: зберегти добру пам’ять про митрополита Антонія. “У владики було багато друзів серед священників. Особливо цінними для нього були зв’язки із сходом і півднем України, де українізація церковного життя просувається нелегко, а храми і священники потребують допомоги. Головне облачення владики я віддав до єпархіального музею. А решту подарував єпископам у Донецькій, інших областях, бо митрополичий одяг — річ дорога, а наша церква на сході не має достатніх ресурсів”, — розповідає священник.
І нині його місія — це продовжувати справу батька: служити Богу й Україні, утверджувати помісне православ’я, особливо в тій частині Вітчизни, яка потерпає від московської окупації, і де наше слово, наша віра потребують любові і підтримки.
Тетяна Слободянюк