У повсякденному житті ми постійно контактуємо з людьми. Та чи правильно ми до них звертаємося? Насправді зі звертанням у нас, українців, проблем є багато. Почнемо з того, що рідко хто сьогодні ставить іменник у форму кличного відмінка. Все через вплив російської, під яким українська мова так довго перебувала. У російській мові кличного відмінка немає. Тому вони кажуть: Аня, возьми… Сергей, принеси… А в українській мові він є і передбачений саме для тих ситуацій, коли нам треба до когось звернутися, живого чи неживого: мамо, Галю, тату, хмелю, голубе, державо… Натомість, у повсякденному мовленні переважно звертаємося один до одного у називному: Леся, ти не знаєш?… Іван, ти зробив?…. Петро, принеси… Люба, ти зрозуміла?…
Ми настільки не почуваємося з ним природно і вільно, на ти, що й на письмі не завжди можемо дати собі з ним раду. Мабуть, ви бачили по місту білборди від патрульної поліції? На одному з них читаємо: “Славко, чуєш сирену, пропусти”. На перший погляд, все правильно. Але лише на перший. Насправді, кличний відмінок для імені Славко має бути таким: Славку.
А от в іншому білборді з тієї ж серії вже маємо: “Насте, на перехресті обганяти не можна”. І тут все написано правильно. Тому що в українській мові форма кличного відмінка імені Настя має закінчення -е: На́сте. Таку саме флексію мають подібні імена: Хри́стя, У́стя та ін.: Хри́сте, У́сте тощо.
Отже, поговоримо про кличний відмінок. Звертатися можна за іменем, іменем по батькові, за прізвищем, науковим, військовим та іншим званням, за назвою посади, професії тощо, використовуючи водночас і слова українського етикету на зразок чоловіче, жінко, свате, свахо, дідусю, хлопче, дитино, й под.
Іменники — власні та загальні назви — можуть мати в кличному відмінку однини закінчення -о, -е, -є, -у, -ю. І оскільки інформація щодо вибору закінчення іменника у кличному відмінку доволі об’ємна, гадаю, доцільно буде зупинитися на тих випадках, де помиляємося найчастіше.
Отже, закінчення -е буде у жіночих імен Катре, Мотре, Христе, Насте, чоловічого — Ілле. А ось у пестливих іменах жіночого і чоловічого роду і в загальних назвах жіночого роду із значенням пестливості, які закінчуються на -я, у кличному відмінку матимемо закінчення -ю: Ганнуся — Ганнусю, Таня — Таню, Маруся — Марусю, матуся — матусю, доня — доню. Але зверніть увагу: у розмовному стилі в коротких формах імен — закінчення -о: Даша — Дашо, Паша — Пашо, Маша — Машо.
В іменниках чоловічого роду із нульовим закінченням або закінченням о, перед яким знаходиться твердий приголосний основи слова, пишемо закінчення е: Мирон — Мироне, Іван — Іване, козак — козаче, Дмитро — Дмитре, Павло — Павле.
Ви запитаєте: а чому тоді правильно буде писати у кличному відмінку Славку, якщо воно теж у називному, як і Дмитро, закінчується на о? А тому що зменшені форми іменників чоловічого роду — власні й загальні назви — із суфіксами -ик, -ок, -к набувають у кличному відмінку закінчення -у: Василько –—Васильку, Іванко — Іванку, синок — синку. Також зверніть увагу: тато — тату.
Закінчення у в кличному відмінку буде також у чоловічих іменах, що закінчуються на х та г: Генріх — Генріху, Олег — Олегу (Олеже) Людвіг — Людвігу. А от чоловічі імена з м’яким приголосним основи наприкінці у кличному відмінку матимуть закінчення ю: Андрій — Андрію, Анатолій — Анатолію, Юрій — Юрію, Василь — Василю.
Також правильно буде писати: Ігорю, лікарю.
Я щиро переконана, що незвичним кличний відмінок досі видається лише тому, що роками під впливом російської звикали один до одного звертатися у називному. І тому тепер нам муляє, коли треба було б сказати: Лесю, Галю, Вадиме, Ігорю, Олеже.
Я не впала з неба і прекрасно розумію, що не всі можуть за одним махом заговорити правильно. Але змогли б з часом, якби, знаєте, що? Коли б ми чули таке звертання щодня: в садочку, в школі, із засобів інформації. Тоді б’юсь об заклад, за років п’ять ми б самі не помітили, як би органічно і без болю перейшли на кличну форму звертання, але, повторюсь, за умови, що кожна вихователька, кожна вчителька початкових класів, кожен вчитель української мови зверталися б до дитини: Андрійку, Максимку, Галю, Марто.
Тоді б за ними мимохіть повторювали б ці форми звертання як діти, так і їхні батьки. Вони б стали для всіх звичними і органічними.
Мовний етикет
