Ця дискусія виникла нещодавно в мене з моїм добрим знайомим, коли зайшла у нас мова про проблему сучасного українського заробітчанства за кордоном. Мій співрозмовник був тут набагато категоричнішим від мене, коли стверджував, що всі ці мільйони наших співвітчизників, які опинилися там у роки незалежності у пошуках заробітку, інфіковані вірусом наймитства і, мовляв, ніколи не будуть здатними відчути сенс праці на рідну країну, не знати-муть, що то є вільна, розкріпачена праця у “своїй хаті”, де, як відомо, “своя правда і воля”. Ця дискусія виникла нещодавно в мене з моїм добрим знайомим, коли зайшла у нас мова про проблему сучасного українського заробітчанства за кордоном. Мій співрозмовник був тут набагато категоричнішим від мене, коли стверджував, що всі ці мільйони наших співвітчизників, які опинилися там у роки незалежності у пошуках заробітку, інфіковані вірусом наймитства і, мовляв, ніколи не будуть здатними відчути сенс праці на рідну країну, не знати-муть, що то є вільна, розкріпачена праця у “своїй хаті”, де, як відомо, “своя правда і воля”.
Погодьтеся, що досить конт-раверсійною є саме така “патріотична” потрактовка проблеми трудової міграції з України. Зрозуміло, не можемо ми ідеалізувати усіх тих наших співвітчизників, адже величезний їх відсоток таки прагне усіма правдами і неправдами закріпитись у більш цивілізованих європейських державах, у тій же Америці. Зрештою, процеси, які відбуваються нині там у нашій заробітчанській діаспорі останньої хвилі еміграції з України, потребують вже серйозних соціологічних досліджень, проте щодо ін’єкції наймитства у їх світогляді з моїм опонентом таки можна і треба сперечатися. Адже основну масу цих заробітчан становить загалом покоління українців кінця 1960-1970-х років народження, яке психологічно досі не готове, навіть тривалий час живучи за кордоном, “вмирати” там, що пов’язано з багатьма соціальними факторами і насамперед проблемами їх адаптації у тих суспільствах. Щодо молодшого покоління наших остарбайтерів, то воно більше піддається подібним світоглядним установкам і легше покидає рідну землю назавжди.
І все ж, наскільки психологія наймитства близька всім їм і чим, скажімо, нині відрізняється найманий працівник у нас, у рідній ненці-Україні, від них, коли йому також доводиться, по суті, наймитувати, і до усвідомленої праці заради рідної держави йому у більшості своїй також далеко? Чому пробую звернути вашу увагу якраз на цю проблему? Та тому, що сьогодні, на тлі розгортання так званих реформ, які пропонує нова влада, цей соціальний зміст мотивації будь-якої праці в нашому суспільстві не проглядається. Як у цих умовах багаті стануть багатшими — видно, як влада підпорядковує своїм інтересам, а не навпаки, наш народ — також видно, як вибудовується більш жорстка модель авторитарної влади в країні радянського зразка — бачимо, як корупція ще більше всмоктується у всі пори державного організму — відчуваємо. Тож чи варто нині гостро судити наших співвітчизників, які шукають кращого життя не лише для себе, а у більшості випадків заради своїх рідних, які залишилися тут, в Україні? Думаю і переконаний, що ні. Зрештою, авторству того ж нашого класика належать не менш крилаті слова про те, що треба нам “і свого не цуратися, і чужого научатися”. Словом, усі ми вчимося — і тут, вдома, і там, за кордоном, а от щодо бацил рабства, наймитства, то їх, як сказав інший мудрий чоловік, таки треба витискати з себе крапля за краплею. І не обов’язково це повинен робити тільки наш співвітчизник-заробітчанин за кордоном, який його вчить жити у демократичному суспільстві. Це питання, на мій погляд, більше до нас, тих, хто живе в Україні…