17 лютого цього року парламент ухвалив Постанову про Заяву Верховної Ради України у зв’язку з шостою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності – під тиском громадськості і згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справах майданівців. Чи стане це крапкою в історичній справедливості , якої вимагає українське суспільство і міжнародна спільнота, залежить від того, як громадськість надалі контролюватиме дії і наміри влади.
У 2014-ому влада писала історію кулями, народ — власною кров’ю. Історію нашого Майдану, нашої гідності, іменем якої й назвали українці революцію 2014-го, вороги України нині намагаються “переписати” і пошматувати. Але часова відстань не робить нашу пам’ять короткою. І ми пам’ятаємо як своїх героїв, так і своїх ворогів. Тому так важливо для усіх шанувати нашу історію, написану кров’ю народу у пекельні дні лютого 2014-го.
Для хмельничан Майдан став не лише найпам’ятнішою сторінкою сучасної історії, а й виховав нове покоління активних патріотів, які не лише загартувались у тодішньому жорсткому протистоянні злочинній владі, а й нині мають той же високий ступінь довіри хмельничан, як і в дні Майдану. Фактично, нинішня команда Олександра Симчишина — це команда майданівців. Один із них Віталій Діденко, нині секретар міської ради, у дні Майдану — один з організаторів самооборони, яка фактично була і “мозковим штабом”, і реальним штабом революції. Які уроки Майдану актуальні для нас нині?
Про це у розмові з хмельницьким майданівцем, Віталієм ДІДЕНКОМ.
— Віталію Васильовичу, Революція Гідності змінила свідомість українців? Які події, які люди стали для Вас суттю Майдану? Як він спроектувався на наше сучасне хмельницьке життя?
— Майдан розпочався із народного спротиву свавіллю тогочасної влади. Так званий “донецький” режим довів народ до ручки, довів до відкритого спротиву, і це – закономірний результат реакції суспільства на зневагу до його законних прав. Активна фаза революції розпочалась Автомайданом по багатьох містах України, і Хмельницький також приєднався до цих акцій. Взагалі наше місто особливе своїм менталітетом: у нас задовго до цих подій сформувався досить потужний середній клас, тобто люди, яким було що захищати від свавілля корупційної влади. Це-по-перше. По-друге, патріотичні організації, які діяли на той час в місті, зокрема “Свобода”, справді, активно і принципово відстоювали право на закон і справедливість, захищали людей. Пригадаймо, як ще до Майдану нам вдалося зупинити корупційне свавілля влади щодо будівництва і відкриття так званого “китайського” ринку поблизу Ружичної, махінацій керівництва тодішньої ОДА з водними ресурсами, організовували податковий майдан, вирішували інші питання. Ми були з народом в усі проблемні і переломні моменти життя громади.
Коли розпочався київський Майдан, переважна більшість наших активістів з перших днів перебувала у столиці і брала участь у всіх подіях . До речі, 56 наших побратимів повернулися з Майдану пораненими і скаліченими, деякі з них , на жаль, померли, інші так і не відновили здоров’я.
— Дістатись тоді до Києва було майже неможливо…
— Так, не їздили потяги, відмінені рейси великогабаритних автобусів. Більшість перевізників під тиском правоохоронців боялись мати справу з майданівськими пасажирами. І тоді хмельничани почали об’єднуватись, допомагати головному Майдану. Трафік забезпечували ті, хто добровільно підставляв плече, перевозили людей на Київ, а також доставляли туди все необхідне: речі, продукти, засоби гігієни, ліки. Кажуть, Майдан утримували та проплачували олігархи, і цю “ідею” всіляко поширюють антиукраїнські сили. Український Майдан підтримував народ. Пам’ятаю, як наші підприємці, які шили на місцевих фабриках оці так звані “дутики”, тепле взуття, сотнями відправляли ті хмельницькі “дутики” на Київ. Вони – олігархи? А наші друзі з діаспори по всіх країнах світу? До речі, деякі з хмельничан залишали заробітки в Європі і їхали прямо на Київ. Покинули “теплі” місця, щоб захищати українську свободу. В Україні особливо активними, пам’ятаємо, були західні регіони. На Майдан їхали цілими селами, залишаючи на місцях кількох людей, аби за господарством пильнували. Які олігархи здатні “купити” любов, самопожертву, людську гідність у такому масштабі?
— Які хмельницькі події для Вас стали поворотними у дні Майдану? Адже на кожному кроці, у всіх акціях була небезпека провокацій, відвертих злочинів, проплачуваних “тітушок”?
— Так, ми чітко усвідомлювали, що за кожну акцію, за безпеку кожної людини , за збереження майна від погромів доводиться нести персональну відповідальність. Особливо небезпечними були ночі: загони самооборони патрулювали в місті постійно. Але була й трагічна сторінка: події, що відбулись біля тодішнього будинку СБУ 19 лютого 2014 року. Люди прийшли під стіни служби безпеки з мирним протестом проти побиття і вбивств мирних мітингувальників в Києві в Маріїнському парку 18 лютого кримінальними елементами, під керівництвом міліції. На жаль, мітинг завершився трагічно, коли з приміщення відкрили вогонь по людях. От тоді й народні загони самооборони почали діяти ще більш згуртовано і активно. Коли майданівці штурмували приміщення обласної ради, не було жодної жертви, жодних потрощених дверей чи меблів, мародерства. Чому тоді ми, фактично, команда з молодих людей, взяли на себе відповідальність за події Майдану? Тому що влада почала просто розбігатись: опустіли кабінети начальників — хтось втік з міста , хтось “заліг” на лікарняний, як-от тодішній мер Хмельницького. Ось у цьому владному “вакуумі” і народжувалось хмельницьке народовладдя: і ті, хто пройшов екзамен майданівською владою, отримав людську довіру і підтримку.
— Чому не відбулося перезавантаження всієї української влади?
— Люди вірили, що після Майдану все буде по-іншому, і ця віра була надзвичайно потужною. Але розпочалась війна, і “внутрішня” чиновницька люстрація наче відійшла на другий план, потрібно було “люструвати” зовнішнього ворога і його посіпак. Коли ворог захоплює твою державу, ти думаєш, хто в якому кріслі ось тут зараз? Коли розпочалися воєнні дії, військкомати не встигали реєструвати усіх добровольців, які рвалися на фронт. А в той час перевертні тихо перевдягались у вишиванки, хтось яким чином ставав “учасником АТО”, хтось пересиджував за кордоном…
— З кожним роком у нас збільшується кількість ветеранів російсько-української війни, переважна більшість їх потребують лікування і реабілітації. Як місто допомагає нашим воїнам, ветеранам, сім’ям, які втратили годувальників?
— У місті діє реально програма підтримки і діючих військових частин, і ветеранів війни. На жаль, такої ж активної допомоги з боку центральної влади не відчуваємо, тому діємо так, як велить нам совість. Намагаємося робити все можливе для їх підтримки: у лікуванні і реабілітації, забезпеченні житлом та пільгами. Працює міський реабілітаційний центр на базі пансіонату “Чайка”, у лікувальних закладах для ветеранів діють спеціальні програми оздоровлення. Ми могли б робити для наших захисників набагато більше, якби держава не урізала б фінансування відповідних соціальних програм. Тому хмельницькі депутати прийняли відповідне звернення до Верховної Ради з тим, щоб привернути увагу до військових госпіталів на території міста, які нині в занедбаному стані, але не є власністю територіальної громади, а військове відомство не спроможне їх утримувати і використовувати для лікування і соціальної адаптації воїнів, яких з кожним роком стає все більше. Чимало хмельничан лікуються по різних містах, але це не вихід: місто здатне опікуватись нашими героями земляками, потрібні лише відповідні рішення центральної влади.
Але наша команда, перевірена Майданом, і надалі захищатиме хмельничан, відповідально працюватиме на користь громади.
Ми — команда державників, і нам не байдуже, що буде завтра. Наша мета — гідне місто, гідна область, гідна Україна. З цим гаслом ми виходили на Майдан, з ним працюємо і нині.
Розмовляла Тетяна
СЛОБОДЯНЮК