Театр — симбіоз почуттів, емоцій, гри, переживання, віддзеркалення суспільних процесів та метаморфоз людської душі. Глядач тут — бог, який споглядає збоку за всіма людськими вадами і чеснотами. Той, хто творить театр, — людина найчуттєвішої душі, яка проймається усім навколо і найважливіше виносить на сцену. Чужі болі й радості актор і режисер сприймають як власні, в театрі наче проживають сотні життів. Особливий вплив на глядача має камерне театральне мистецтво, з яким хмельничан познайомив всеукраїнський фестиваль камерних форм “Face to face”, що відбувся в академічному облмуздрамтеатрі ім. М.Старицького. Серед учасників В’ячеслав Жуков — режисер Львівського національного академічного театру ім. М.Заньковецької. Із ним наша розмова.
— Пане В’ячеславе, розтлумачте, що ж таке театральне мистецтво камерних форм, як воно впливає на глядача?
— Камерна сцена — досить специфічна. Театр — вічний, бо ніщо не замінить живого спілкування глядача й актора, а камерна, мала, сцена їх ще більше зближує. Дуже влучна назва хмельницького фестивалю, в якому я взяв участь, бо камерне театральне мистецтво — саме, коли обличчя до обличчя, очі до очей, душа до душі. Менша сцена, менше героїв постановки — актору нема за чим сховатися: ні за декораціями, ні за світлом… Глядач бачить і відчуває кожну дрібничку, кожну рису, подих чи погляд актора. Тому тут потрібно бути в рази відповідальнішим, як на мене. Зближення глядача й актора камерною сценою вимагає в останнього потужнішої енергетичної віддачі, заряду, інакше глядач не пройметься. Коли актор зблизька бачить глядача, реакція залу також дуже на нього впливає. Гадаю, для будь-якого актора зіграти на камерній сцені — цінний досвід.
— А яка режисерська специфіка під час постановки камерного театрального твору?
— Подібна до акторської. Велика сцена — більше візуальний, масовий ефект, режисер більше переймається певними візуальними ходами, рішеннями. А камерна сцена вимагає кращого розкриття психологічних моментів. Режисеру потрібно звертати більше уваги на міміку актора, яку видно глядачу. Тут не пройде, якщо режисер та актор не пропустять матеріал крізь себе.
— На малій сцені хмельницького театру ви представили комедію за твором хорватського автора Міро Гаврана “Чоловік моєї дружини”. Чим цей твір вас так захопив, адже на тему сімейних стосунків існує так багато постановок?
— Насамперед заінтригувала назва пʼєси. Думав, що це буде якась легка незамислувата комедія, але коли почав вчитуватися, мене повністю поглинув цей твір. Сподобалося, що хорватський автор дуже класно підмітив усі чоловічі страхи. У нього чоловік постає одночасно завойовником і жертвою. Два представники сильної статі, змагаючись за жінку, проявляють свої жорстокість і слабкість. Можуть співпереживати й плакати, а за мить — стати дуелянтами. Цікавий сюжет передає загалом різні аспекти чоловічого завоювання свого місця під сонцем, зокрема боротьбу за жінку. Гадаю, в кожного чоловіка, як і в мене особисто, після вистави виникнуть асоціації з власним життям. Міро Гавран дуже вдало, з гумором показує чоловічу сутність.
…Як багато чоловікові потрібно зробити, щоб дружина полюбила, щоб реалізуватися в професії, щоб повноцінно жити!.. Фінал постановки “Чоловік моєї дружини” — відкритий, кожен може обрати свій вихід із ситуації.
— Вистава тримається лише на двох акторах, був кастинг серед тих, хто може повноцінно втілити головних героїв?
— Було декілька варіантів, але вони якось природно відсіялися. Само собою сталося, що з комедійними ролями відмінно справилися заслужений артист України Олег Сікиринський і актор Дмитро Каршневич.
— У вас є образ ідеального чоловіка, до якого прагнете?
— У період карантину настільки оголилися наші глибинні сутності, здається, живемо одним днем. Карантин збив нас зі звичної рутини, вивів на якісь інші території, зʼявилося більше часу подумати про життя. Раніше вважали, що воно дуже довге, але насправді це не так. От зараз сиджу перед геніями (вказує на портрети відомих театральних діячів, як-от Шекспір, Старицький, Ступка, в фойє театру ім. М.Старицького — прим. авт.) і думаю, що було б дуже добре повноцінно реалізуватися в творчій професії, хочеться кайфувати від того, що робиш. Зараз менше переймаюся, напевно, як і всі, якимись дурничками, що переймався до цього страшного коронавірусу.
— Ви ставили різножанрові постановки для дітей і дорослих, які роботи вам більше до душі?
— У мене унікальне поєднання жанрів, бо працював у театрах різного спрямування. Раніше — у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса, який тяжіє до ритуалу. Тут навчався в театральній студії. Нині працюю в театрі ім. М.Заньковецької, де більше драми. І це настільки різнонаправлені теми!
Взагалі-то освоїв режисерську й акторську освіту. Першу — в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого. Другу — в Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Дякуючи долі, взяв найкраще з усього. Намагаюся для постановок знайти якусь золоту середину, щоб не впадати у пафос, і також не хочеться розважати сміхом заради сміху. Приміром, коли працював над тією ж виставою “Чоловік моєї дружини”, хотілося, щоб глядачу було легко сприймати комедію, але при цьому, щоб він отримав якийсь урок, задумався, хто ми є в цьому світі, чого прагнуть чоловіки…
— Маєте улюблених акторів, тобто тих, з якими вам найкраще співпрацювати, чи кожна робота — це новий пошук?
— Між актором і режисером так само, як і в будь-яких стосунках, має відбутися якась хімія. Але не думаю, що це може бути від вистави до вистави. Якщо берешся за якусь тему, працюєш над нею, мимоволі заражаєш нею певних акторів, які часто за власним бажанням доєднуються до проєкту. Буває по-різному, але в мене нема такого, що можу працювати лише з одним актором і все, хоч мають бути актори, з якими дивишся в одному напрямку.
— Чи вдається поєднувати режисерську й акторську професії?
— Як актор починав із Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Там у виставі режисера Володимира Кучинського “Вишневий сад” (за А.Чеховим) зіграв Семьонова-Пищикова.
Нині більше працюю як режисер, але акторство в собі не закопав, ця професія також дуже подобається. Добре, що вмію синтезувати ці два творчі ремесла. Зрозумівши їх специфіку, тепер знаю, що режисер не повинен бути начальником, який каже: “Стань тут, стань там”. Завдання режисера — дати поштовх, а уява актора мусить його розвинути.
— Львівський національний театр ім. М.Заньковецької нині позиціонує себе як театр європейського спрямування. Що це означає?
— Більше відкрилися для західних драматургів. Наприклад, дуже хорошу виставу “Cатисфакція” за шекспірівським “Венеціанським купцем” у нашому театрі поставив заслужений діяч мистецтв, народний артист України столичний режисер Станіслав Мойсеєв. Усі актори були дуже задоволені, класно попрацювали. До слова, у цій постановці я граю принца марокканського.
— А яка вона — європейська театральна школа і з яких джерел формується сучасний український театр?
— Почну з того, що тривалий час ми навчалися і, напевно, й нині у вітчизняних театральних школах жива система російського театрального діяча Костянтина Станіславського. У ній більше тяжіємо до людського духу, це більше театр переживань. Наша нація — емоційна, любимо постраждати, поплакатися, така театральна манера нам ближча. А, наприклад, німецька театральна школа — раціональніша, більше спрямована на візуальний ефект. Мені здається, що українці мають унікальну можливість синтезувати й поєднувати західні та східні театральні школи. І при цьому знайти свою дорогу.
Є українські режисери, які успішно ставлять вистави на Заході. Наприклад, Андрій Жолдак нині працює над постановкою в Німеччині. Наших режисерів часто запрошують у Литву, це також дуже театральна країна. Хотілося б зламати стереотипи, що українці вміють ставити й грати лише якісь побутові комедії. Нам довго нав’язували, що українець — хитрий хохол, який на сцені може лише посмішити. Насправді в нас дуже талановиті актори й режисери, можемо ставити світову класику й сучасну драматургію. Ми — мистецька нація і не маємо цього соромитися.
— За яку режисерську роботу мрієте взятися?
— Що поставити — для мене найбільший виклик. Пандемія коронавірусу дуже збила з пантелику театральних діячів. У залах немає глядача, це також погано на нас впливає, думаємо, як донести йому нашу творчість. Особливо потребує глядацької віддачі комедія. Але мусимо працювати. Нині замислююся більше над тим, що мені, як режисеру, ближче до душі, а не над тим, що мушу поставити.
Дуже радий, що випала нагода в такий непростий час показати свою виставу в Хмельницькому. У вашому місті побував уперше, хоч наші театри давно співпрацюють.
— Дякую за розмову.
Розмовляла
Ірина Салій