Поезія народжується за життя автора, але живе вічно. Чиясь — у серцях цілого світу, а чиясь ― у спогадах дітей, онуків, правнуків… Зібрати у книжечку вірші своєї улюбленої матері, свекрухи, бабусі вирішили рідні Наталії Боб.
Проста селянка-трудівниця взялася за перо у зрілому віці. Її вірші — не вершина римованого професіоналіму, але у них є те, що робить поезією поезію — душа. Щире, добре, незіпсоване сучасною вседозволеністю слово змогла увіковічнити літня жінка на сотні аркушах. “Чи то справді так судилось — на старість писати? Треба долі запитати. Їй бо краще знати. Доля моя, скупувата, не дала освіти. Як мені тепер писати, де слова глядіти?” — запитує у віршах поетеса-аматорка. Родичі Наталі Парфентіївни кажуть, що старенька часто поривалася вір-шувати, але завжди боялася, що її творіння невмілі, безграмотні, адже її освіта — лише сім класів школи. “Серце, душа, бажання творити — важливіше, а пунктуації можна навчитися навіть на схилі літ”, — заспокоювали стареньку близькі. І вона знову охоче писала про найдорожче. Діти — це головний скарб Наталі Парфентіївни, їм і найсолодші присвяти: “Діти мої — син, три дочки, мов налиті ягідочки. Понесли у світ вас крила, себе на вас поділила”. Тішиться у поезії Наталя Парфентіївна й онуками: “…А тепер мої внучата на подвір’ї, як курчата. Всі для мене однакові — і біленькі, й чорноброві”.
Народилася Наталя Боб 1924 року у селі Миколаїв Хмельницького району. Куди б не заносила її доля-життя, завжди поверталася до рідного села, хати. “Недалеко моя хата від тихого ставу, що пускає від місточка річечку ласкаву…” — так з любов’ю, просто і поетично описала пейзажі села Миколаїв Наталя Парфентіївна. Саме пейзажна лірика, зрозуміла кожному і близька тим, хто хоч раз милувався красою ненамарафеченої сільської природи, найчастіше зустрічається у творчому доробку поетеси. Оптимізмом гартують читача вірші, наївністю і щирістю. Але є у жіночих римах і сльози. “Кажуть люди — гріє сонце, а мене — минає, Через долю недобрую сльоза обмиває”. Нелегкою була доля пані Наталі з дитинства. Коли їй виповнилося дев’ять, помер батько — головний годувальник сім’ї, отож доводилося сутужно. Особливо важко було у роки війни: з сестрою переїздили до Ростова, в дорозі тоді ще молоду Наталю контузило. Майже злиденне життя, неспокій і страхи зіпсували здоров’я Наталі Парфентіївни змолоду. Був період, коли жінці діагностували саркому. Але весела вдача, бадьорий дух, оптимізм допомогли їй перетерпіти всі негаразди. Після війни одружилася з коханим чоловіком, йому присвячувала найпалкіші рядки, надиктовані серцем. Чоловік вчителював, спонукав дружину до науки. Разом вони виплекали чотирьох дітей, шестеро онуків і восьмеро правнуків — рід міцний і великий.
У 1985 році, коли помер дорогий чоловік, Наталя Парфентіївна доживала віка у дітей в Хмельницькому, саме тут написала найбільше, тут і сподіваються рідні видати її посмертну ластівку — збірку поезії, багатої добрим словом.
Не здивує читача грядуща збірка Наталі Боб хитромудрими римами, символами, алегоріями, але змусить задуматися про справжні цінності життя, навчить жити правильно, радісно, довго…
Ірина САЛІЙ