Життя прекрасне, коли відчуваєш його повноцінно: смак улюблених страв, запах квітів, шум вітру, барвисті кольори навколо… Інколи, в миті щастя й насолоди, людина заплющує очі, але спробуйте продовжити цю мить і посидіти в повному мороку довше — стає млосно. Важко навіть уявити життя тих, хто ніколи не побачить світло в кінці тунелю. В сучасному суспільстві незрячих дуже багато, в останні роки чимало людей втрачають зір на війні. Вони живуть поруч, але, на жаль, нерідко залишаються самотніми у своїй темряві.
Практично з народження втратив зір хмельничанин Анатолій Нікіфорук. Йому діагностували сліпоту через глаукому ще з народження у 1966 році. Звісно, люблячі батьки не втрачали надію на одужання сина. Консультувалися і у відомому інституті ім. В.Філатова в Одесі. Пізніше, коли синові виповнився рік, без направлень і документів подалися в Московську клініку ім. Гельмгольца. Один із тамтешніх провідних фахівців, обстеживши незрячого хлопчика, сказав, що глаукоми в нього не виявлено, натомість на рогівці ока помітив рубці, наче від опіків.
“Зʼясовувати обставини на той час уже було важко. Одна з версій, що через халатність медики в пологовому будинку випадково закапали мені очі розчином з великим вмістом спирту. Колись, за радянських часів, усі медичні препарати були в однакових пляшечках і сплутати їх було легко”, — припускає Анатолій Михайлович.
З тих пір збігло багато води й шукати винних запізно, жертві обставин довелося призвичаюватися до життя без світла.
Про дитинство згадує, що йому пощастило жити на гамірній вулиці, де було багато сусідів-ровесників. До товариша, який не бачить, діти звикли, тому ніколи хлопець не страждав від насмішок. Ріс товариською дитиною, хоча з обмеженими можливостями. Звичайно, потребував допомоги й опіки батьків. Але прийшов час відпустити їхню турботливу руку й почати вчитися йти по життю самостійно. В шість років Анатолія Нікіфорука віддали до Київської школи-інтернату. Там зрозумів, що не один на світі з такою бідою. Це, звісно, не заспокоїло, але розрадило. Проте після інтернату важко адаптувався до реального світу, не все було так, як розповідали педагоги й вихователі.
“Запроваджена нині інклюзивна освіта значно краща. Коли діти з обмеженими можливостями відділяються від інших, у звичайних людей формується неправильне ставлення до них. Так само й нам після інтернатів було непросто потрапляти в звичайне середовище. Коли їздив до Львова на концерт мистецького проєкту “Відчинилося життя”, в рамках якого виступають незрячі музиканти під супровід симфонічного оркестру, випала нагода поспілкуватися з прибалтами. Кажуть, що в них узагалі шкіл-інтернатів немає. Діти з особливими потребами навчаються в звичайних школах. У нас щодо цього досі сперечаються. Переконаний, що інклюзивна освіта — це освіта майбутнього: легше пристосуватися, більше можна навчитися щось робити”, — вважає Анатолій Нікіфорук.
Ще в дитинстві талановитий хлопчик захопився музикою. Почав займатися нею паралельно навчанню в інтернаті. Недарма ж кажуть, коли Бог відбирає одне, дає з надміром іншого. У хлопчика розвинулись ідеальний слух та моторика рук. Після закінчення школи вступив до Хмельницького музичного училища, де професійно освоїв гру на баяні та акордеоні. Згодом вступив до Львівської державної консерваторії. Вчився на відмінно, навіть отримував іменну стипендію ім. М.Лисенка.
Музику Анатолій Нікіфорук сприймає не тільки на слух. Розповідає, що існує спеціальна нотна система Брайля, яка дає змогу розпізнавати і вивчати ноти. Бідкається, що багато сучасних друкарень, зокрема київська, які друкують шрифтом Брайля, нині зачиняються через недостатнє фінансування. Потрібні книги замовити нині важко.
“Є, звичайно, незрячі, які навіть закінчили вищі музичні заклади, не знаючи нотної системи. Але, як на мене, це дорога в нікуди. Коли просто повторюєш за кимось мелодії, сприймаючи на слух, можна завчити і його помилки. Не завжди правильно вловиш різні музичні штрихи та відтінки”, — каже професійний музикант.
Інколи колеги та друзі Анатолія Нікіфорука забувають про його незрячість, адже ще змалечку намагався робити все, як звичайні люди. Не так просто і студентам незрячого підманути. “Я добре запамʼятовую тембри голосів (двох абсолютно однакових не буває), чую манеру крокування, дихання…”, — з усмішкою розповідає про своїх учнів вчитель. Нині у класі Анатолія Нікіфорука їх вісім. Така специфіка предмета, який викладає.
Любов до музики Анатолія Нікіфорука допомогла йому не лише здобути професію до душі (нині він викладає в музичному коледжі ім. В.Заремби), а й знайти вірну подругу життя. З дружиною Світланою познайомилися ще в музичному училищі. Якось викладач запропонував студентові організувати концерт і знайти ведучу — розумну, з гарним тембром голосу. Кастинг пройшла чарівна Світлана, в яку згодом закохався. Каже, інтуїція підказала, що саме ця жінка з м’яким характером і добрим серцем — його. А вже потім, на дотик, розпізнав її привабливі риси.
Так, разом після музичного училища провчилися в консерваторії і за направленням знову потрапили в Хмельницький на роботу. Нині подружжя Нікіфоруків разом грають в оркестрі народних інструментів коледжу, співають у хорі, виступають на різноманітних концертах.
Бути дружиною сліпого — не просто, але справжня любов долає будь-які випробування. З чоловіком пані Світлана майже нерозлучні. Для нього вона й кохана, й турботлива дружина, й вірна подруга.
Не лише втіхи, а й відпочинку Анатолій Нікіфорук шукає вдома. Коли з однокімнатної квартири переїхали в приватний будинок у Ружичній, почав більше поратися по господарству. В період відряджень дружини навіть сам готує й прибирає. Не один рік добивається Анатолій Михайлович, щоб на вулиці Смотрицького, де мешкає, від його будинку до асфальтованої дороги зробили хоч тротуар. Нині там бруківка, на якій незрячій людині й забитися можна.
Бідкається чоловік і про ремонт у будинку, каже, не знає, на кого й сподіватися в цьому. Наймати працівників — коштів не вистачає, а самотужки й мазка фарби рівно не покладеш.
Словом, коли спадає вуаль щасливої людини, незрячий залишається з купою проблем. Починаючи від пересування. Коли виходить на надто людну вулицю чи перехід на проїжджій частині, використовує тростину. Каже, транспорту з часів його дитинства значно побільшало. Віддає перевагу тростині з роликом, яка котиться й допомагає розпізнати поверхню. Та, яка постукує, створює надмірний шум і привертає зайву увагу перехожих. Крім того, її потрібно відривати від землі, а це небезпечно, адже в мить, коли вона в повітрі, незрячий може, наприклад, впасти у відкриту каналізацію. Щодо останнього, для міст — це велика проблема, адже небезпечно навіть для людей із гарним зором.
“Cказати, що потрібно незрячому — не сказати нічого. Все залежить від конкретної людини, як вона вміє пристосовуватися. От, наприклад, мій колега, дуже талановита людина, закінчив аспірантуру, але без мами нічого не може зробити, навіть у двір вийти. Такій людині все потрібно. Я ж добре плаваю та навіть на велосипеді катаюся”, — ділиться чоловік.
Анатолій Нікіфорук і справді підкорив двоколісного. Навчився кататися ще в дитинстві, а вчителями його були вуличні хлопчаки. Щоправда, катається в малолюдних місцях і, як правило, вночі, коли безлюдно, дороги порожні. Каже, йому дуже подобається, що в місті прокладають сучасні велодоріжки. Мріє про таку й для незрячих.
“Про це ноу-хау розповів знайомий, який із танцювальним колективом їздив у Японію. Там велодоріжки для незрячих зі спеціальної бруківки, яка відчувається під час пересування. Ніхто не вправі на неї ступати чи заїжджати автомобілем”, — розповідає пан Анатолій.
Нині в Україні благоустрій для незрячих добре розвинений в Одесі, де давно ходять подібними спеціально обладнаними стежинами.
Викладачу музичного коледжу, попри те, що він не бачить світ, доводиться багато їздити у відрядження, часом навіть без супроводу колег. Тут йому допомагає безкоштовне соціальне таксі, яке діє в місті завдяки співпраці благодійного фонду “Карітас” та міської ради.
Але майже скрізь із людиною з вадами зору можуть статися неприємності та конфузи, часто такі люди стають жертвами шахраїв. Особливо це стосується грошей.
“Cучасні гривні, ніби й помічені спеціальними позначаками, але з часом вони стираються, їх не можливо відчути на дотик, — зазначає незрячий. — Раніше кожна купюра відрізнялася за розміром, а сьогодні десять гривень не відрізнити від двадцяти. Нині проблему вирішую, використовуючи гаманець з кількома відділами, посортувати гроші допомагає хтось удома. Проте це не вихід. Держава має подбати про таких людей, як ми. У сучасних смартфонах є програма, яка розпізнає купюру. Але уявіть, коли в супермаркеті почнеш перевіряти кожну купюру, люди обурюватимуться в черзі, адже це займає дуже багато часу. Та й не всі незрячі мого покоління мають смартфони, більшість віддають перевагу кнопковим мобільним телефонам”.
Сам же Анатолій Нікіфорук легко користується озвученим сенсорним телефоном, має й кнопковий. За потреби звертається й до комп’ютера, але асом у цій справі себе назвати не може, хоч деякі члени Українського товариства сліпих володіють новітніми технологіями на рівні програмістів.
“Часто за допомогою компʼютера незрячі слухають аудіокниги. Я ж дуже люблю читати шрифтом Брайля, це активізує уяву, в голові виникає бажана інтонація. Під час аудіопрослуховування комп’ютер часто говорить голосом робота, тоді немає ніяких інтонацій, бо він не відчуває розділових знаків. Але є якісні аудіокниги, записані голосами провідних акторів. Дехто з незрячих через них узагалі шрифт Брайля забув”, — розповідає чоловік.
Згадує, як багато читав у дитинстві. В батьківському будинку в Дунаївцях у нього була своя бібліотека. На жаль, коли переїхав до міста, мешкав в однокімнатній квартирі й книги ніде було діти: видання, надруковані шрифтом Брайля, дуже великі за розміром.
Якщо читання так збурює уяву незрячих, то що ж виникає в ній, крім інтонацій? Щоб знайти відповідь на це запитання, Анатолій Нікіфорук радить прочитати книжку американської вченої Хелен Келлер, яка була сліпою, німою та глухою. І попри це закінчила вуз, аспірантуру, здобула науковий ступінь.
Багато читати шрифтом Брайля людям з вадами зору Анатолій Нікіфорук радить не лише задля отримання емоцій. Не забувати потрібно його ще й тому, що часто таким шрифтом маркують продукти, ліки.
“На жаль, нерідко маркування для людей з вадами зору на упаковках ліків роблять або дуже дрібним відтиском, або не роблять узагалі, або заклеюють його зверху цінниками. Словом, прочитати не можливо. Хоч плач… Влада має звернути на це увагу”, — каже чоловік.
А ще його непокоять грядущі вибори. Віддати голос за обраного кандидата непросто, бо в кабінку вдвох не пускають, а як поставити галочку в потрібному рядку самому — не відомо.
“Буває, мені пропонують допомогу члени виборчої комісії, але не можу стовідсотково довірити їм свій голос. Закони є, а винятків для особливих людей нема, хоч нам кажуть, що всі рівні в правах і можливостях. Можливо, для незрячих потрібно розробити спеціальні бюлетені шрифтом Брайля, які можна проколоти в місці обраного кандидата”, — додає майбутній виборець.
Додаткових незручностей приніс і карантин. Так, незрячим важко розпізнати виворіт звичайної маски. Турбує незрячого й масове закриття виробництв УТОС, люди втрачають роботу.
Усі ці щоденні турботи відволікають Анатолія Нікіфорука від головної: чи можливо повернути зір. “Жити незрячим уже звик, на додаткові обстеження потрібно дуже багато коштів, а на заробітну плату та пенсію по інвалідності й без того важко прожити”, — втративши надію, розповідає пан Анатолій.
Радощі життя черпає з усього іншого, крім споглядання красот навколишнього світу. Часто зустрічається з членами УТОС, грає для них улюблені мелодії, займається будинком і господарством, навчає послідовників музиці, тішиться домашніми. Вони — його найяскравіше світло.
Ірина Салій