Неля не могла дочекатися закінчення робочого дня. Сьогодні час тягнувся особливо повільно: п’ятим уроком у шкільній бібліотеці заплановано виховну годину “Народні обереги” для двох шостих класів, і це заняття мала проводити вона разом з учителькою української літератури. Школа, де Неля працювала бібліотекарем, в останні роки обрала гуманітарний та культурологічний напрями, зокрема етнографію, фольклорне крає-знавство. Через це Нелі, яка не була ревною дослідницею ментальної давнини, додалося клопотів і нових обов’язків: навчати дітей символіці народних обрядів, традицій та звичаїв. Нелю це неабияк бентежило, навіть дратувало, бо вона мало знала про сакральні тонкощі народної культури. Тож довелося засісти за відповідну літературу, вивчаючи сучасні методики подібних занять, щоб нести ці нові й для неї знання в широкі учнівські маси. Втім витоки народознавства у Нелиній душі так і залишались коротеньким рукотворним канальчиком, який з’єднував її бібліотечну келію з галасливими шкільними коридорами. Бо за професійною огорожею бібліотекарка здобувала власну сакральну свободу, далеку від трипільських символів.
Нелина душа належала світові, заповненому виплеканими в мріях подорожами до Парижа, Лондона, Риму, до блукань сентиментальними вуличками, до неквапних посиденьок у тамтешніх затишних кав’ярнях. Такою була територія її жіночої географії, мандрів до ідеального життя. У цих подорожах вона, елегантна і чуттєва водночас, пила каву або червоне вино з красенем-французом чи жагучим італійцем…
Романтичними красенями Неля щільно заселяла свій світ. Вона дозволяла своїм казковим лицарям страждати і кохати, падати до її ніг. І тоді її скромне хмельницьке життя, закільцьоване простором однокімнатної квартири і шкільної бібліотеки, де працювала вже понад 15 років, видавалось тимчасовою залою очікування, сюжетним поворотом великого жіночого роману, в якому кульмінація відбудеться там, де не стихають витонченість джазу і гітарні пристрасні серенади. Адже те, чого прагнеш понад усе, обов’язково відбувається в реальності!
Цією реальністю, яка її миттєво перевтілювала в трепетну героїню французьких повістей Франсуази Саган, стали хмельницькі секонд-хенди. Дарма, що модна Європа була доступна пасажирці мрій лише в Хмельницькому, в щоденних перебираннях та зважуваннях оберемків футболок, шарфиків і капелюшків. Чи не було в неї достатньо одягу? Ні, звісно, такий-сякий був, хоча до фірмових магазинів давно не заходила. Зате коли в купі вживаних речей бібліотекарка бачила ярлик відомої фірми, вона вже не могла втриматись, щоб не купити. Тим більше — за копійки.
Ярлики ставали для Нелі священними мітками доступної якості життя. Із квартири Нелі вже інколи просочувались назовні зрадливі випари секонд-хендної здобичі її шафи, але іншого шляху до ідеального життя, крім дотику до ношених ексклюзивів Європи, Неля не знала. Ті речі наче були її сім’єю через відсутність справжньої.
Щоправда, одиначка Неля раніше не була самотньою: колишній чоловік був її великим першим коханням, але згодом виявився гульвісою і грубіяном. За шість років спільного життя Неля нажила єдине: невпевненість у собі. Благовірний дорікав їй за все: за невиразну зовнішність, невміння куховарити, як його мама, вести світську розмову, як його приятельки, одягатись так, щоб оглядались зустрічні чоловіки на вулиці. Навіть за пропиту кар’єру держслужбовця, точніше клерка на побігеньках у начальства, дорікав їй, бо не надихала на рух уперед.
Після принизливого розлучення вона ще довго бачила себе у дзеркалі очима колишнього: невиразною мишею в окулярах. Ледь зводячи кінці з кінцями, Неля відчайдушно мріяла провести день у салоні краси, як журнальні красуні, одягти елегантну сукню з дорогого бутика… І лише поява секонд-хендів врятувала її від краху ілюзій, зате звузила коло живого спілкування. Бо в цьому спектрі ярликів і етикеток згодом залишилися лише такі ж фанати-колекціонери.
Якось у контейнері зі шторами і постільною білизною, до якого Нелю покликала звичайнісінька цікавість, а не потреба замінювати занавіски чи оновити постіль, вона згубила свої італійські окуляри від сонця, які випадково пірнули в безодню мотлоху і виловити їх уже не вдалося. Ці окуляри з напівстертою етикеткою “Enni Marco” були Нелиною гламурною розкішшю, дарма що свій шик вони втратили ще в італійської власниці. Зате у той день у секонді Неля зустріла його — вільного, як він себе називав, фотохудожника Владислава, який також був любителем вживаних скарбів. Владислав був добре відомим у напівбогемних хмельницьких колах, відвідуючи презентації, безкоштовні прем’єри та виставки з фотоапаратом наперевіс. Він безперестанно щось фотографував, але в жодному з міських видань ніхто не бачив його світлин. Сказано ж — вільний художник, який просто байдикував і полював за жінками, самітніми жрицями мистецтва. Як правило, чоловік обирав дамочку старшу за віком і через деякий час поселявся в неї. Коли фотоальфонс усе-таки набридав навіть зголоднілій за чоловічим духом музі, він легко знаходив іншу.
На деякий час у його амурні тенета потрапила й Неля — розлучена володарка затишного однокімнатного гніздечка, яка розтанула після кількох вдалих компліментів. Чи кохала вона свого фотомайстра? Швидше, ні. Їй було просто самотньо. Ні чоловіка, ні коханця, навіть кота не мала. Але кішок вона не любила, а її вечори скрашували винятково кілька орхідей на вікні (подарунки шкільних випускників). Але Владислав таки нагадував кота: завжди знав, що своєю звабливою зовнішністю умилостивить щиросердну хазяйку. Грошей у нього хронічно не було: але ж митець має бути бідним і голодним. Себе вважав естетом і митцем, от лише його таланту не могли розгледіти провінційні редактори. От якби в столиці… Але до столичних видань справа так і жодного разу не дійшла.
І була ще одна причина, через яку Владислав ніжився на Нелиних подушках. Він був професіоналом секонд-хендів, де знаходив чудернацькі шарфики, ковбойські чоботи й строкаті сорочки. У вдалий день він влаштовував Нелі романтичні вечори: вона готувала вечерю, а коханий діставав із сумки з фотоапаратом кольорову парафінову свічку й урочисто запалював її посеред столу. І починалася їхня секондівська прем’єра, де вони були єдиними акторами і головними героями. Неля одягала придбану на вагу відкриту вечірню сукню, а її ковбой — чергову картату сорочку з краваткою-метеликом. Чим дешевше обходився цей шик, тим більше задоволення отримували його творці. Після десерту з морозивом Владислав запрошував Нелю до повільного танцю, і вони, кружляючи, робили вигляд, що задоволені життям.
Коли режисерський і акторський вогник у Владика догорів, як його свічка, він просто ввечері не прийшов. Знайшов іншу музу — цього разу в музичній школі на звітному концерті випускників. Якось Неля навіть зустріла їх у секонд-хенді на Озерній, але в її серці ніщо не ворухнулось, бо тепер вона бачила у ньому лише старіючого бродячого кота. Свічка догоріла, а до нових вечірніх вистав Неля не була готова.
…Сергій у її житті з’явився поза всякими ритуалами і пошуками спорідненої душі. Все просто: у Нелі вийшла з ладу кавомолка. В оголошенні на дверях під’їзду її привабила фраза “ремонтую недорого електроприлади”. Вона подзвонила. Коли до передпокою зайшов середнього віку чоловік, Неля відзначила єдине: охайний і від нього не тхне дешевими цигарками. Він швидко і справді недорого повернув до життя улюблену кавомолку. Вдячна господиня запропонувала випити кави. Сергій не відмовився і якось природно зав’язалася розмова. І вже другою чашкою попросив дозволу пригостити Сергій. Він чаклував над туркою, додавав спеції, про які Неля й не здогадувалась: приміром, сіль і гвоздику. Чи настрій в обох був гарний, чи кава виявилася смачною, Неля поцікавилася, де він так вправно навчився готувати улюблений напій. Виявилося, Сергій вісім років працював в Італії, де непогано заробляв на тамтешньому заводі. Та коли повернувся, дружина за його ж кошти купила квартиру, та ще й закохалася в іншого. Просторе житло довго ділили, судились, у результаті — розмінялись на дві однокімнатні. “Фініта ля комедія”, — пожартував Сергій. “Я знову повернувся б до Італії, але потрібно допомагати мамі в селі, їй уже за сімдесят”. А ще виявилося, що Сергій за освітою культпрацівник, раніше працював керівником самодіяльного театру в одному зі студентських гуртожитків. Але недовго, бо потрібно було утримувати сім’ю, думати про житло. Тож поїхав на заробітки.
Неля почувалася біля Сергія якось по-новому, вільно. Аромати випитої кави давно вивітрилися, а вони продовжували спілкуватися, ніби давні знайомі.
Одного дня Сергій зізнався Нелі, що хоче в рідному селі організувати зустріч весни. Як-не-як він — професійний культпрацівник. Тривалий час живучи за межами України, чоловік по-справжньому відчував ностальгію. Заробітчанин за конвеєром в Італії складав деталі, а режисер народних свят у його спогадах і бажаннях відтворював українські звичаї. Його мама знала чимало веснянок та гаївок, які син записав ще до від’їзду на заробітки, і йому хотілося відтворити народне дійство на сільському майдані біля церкви. Пам’ятаючи, що Неля в бібліотеці веде заняття з народної культури, попросив її допомогти провести свято весни в селі. Жінка погодилася.
Їх об’єднало те, що свого часу обоє по-різному вивчали Європу. Цей марафон можна було вважати життєвим досвідом, але він вичерпався, виявився тимчасовим, а своє таки не вивітрилося з душі, у ньому завжди була новизна. Те, що спільною новизною може стати весняний день у маленькому селі, де школи вже не було, а головною демографічною силою залишались кволі старики, зворушувало обох.
Тієї неділі все село вмістилось на майдані: жінки причепурилися, чоловіки поголилися і навіть намагалися спілкуватися без найвживаніших крутих слів, яких не витримували навіть вуха барменші в сільській забігайлівці. Варто було бабусям заспівати “А вже весна, зі стріх вода капле”, “Ми кривого танця йдем”, “Вербовая дощечка”, як стиралися межі часу, буденності, смутку безпорадної старості. Здається, все злилося в доступному серцю щасті: ніжне весняне сонечко, усміхнені люди, повітря, напоєне свіжістю землі, що пробудилась для родючого засіву. Нелю хвилею оповили й власні спогади з дитинства: як освячували церкву в їхньому селі і бабуся плакала, бо дочекалась Великодня у відбудованому храмі, зруйнованому ще до війни.
Вони вже щовихідних разом їздили в Сергієве село, до його мами, і це нове життя робило Нелю іншою. Усе, до чого стільки зусиль докладала, плекаючи ілюзії паризьких романів та римських канікул, усе рідше відвідувало її уяву. Та дізнавшись, що Неля мріяла про романтичну подорож до Європи, Сергій подарував коханій квитки на закордонне турне.
Вони блукали вуличками, про які Неля мріяла в бібліотечній тиші, смакували кавою і слухали вуличних музикантів. Майже все, як у романтичних бажаннях, хоча Неля забула, що головним героєм її мандрівок мав би бути француз чи італієць. “Знаєш, головне — не потрапити сюди, а мати бажання повертатися додому”, — пожартував Сергій. Він знав, що кохана його зрозуміла.
Тетяна Слободянюк