Докази, доводи сторін, нарадча кімната, рішення. З цими термінами й процесами щодня стикаються судді. Для тих, хто обрав цю професію, це велика відповідальність, величезне навантаження, постійне перебування на вістрі конфлікту та під пильною увагою суспільства. Це постійний контроль за власною поведінкою не тільки в професійному, а й повсякденному житті.
Ми поспілкувались із людиною, яка присвятила правничій професії 35 років, з них 18 — судовій системі. Кандидат юридичних наук Світлана Логінова, від якої у квітні Вища рада правосуддя прийняла заяву про відставку в зв’язку з виходом на пенсію судді Хмельницького міськрайоного суду, розказала про свій шлях до судочинства, як вибудовувала власну професійну систему координат та що вона думає про судову реформу.
— Світлано Миколаївно, з чим у Вас асоціюються спогади про роботу в Хмельницькому міськрайонному суді, якщо говорити експромтом, що називається, одним словом?
— Із життям, прожитим недарма, надскладним лабіринтом, з надзвичайною подорожжю у глибини соціальних проблем…
— Йдете у відставку в дуже непевний час. Як оцінюєте з висоти досвіду те, що відбувається нині в судочинстві? Чи встигли побачити сенс суддівської реформи?
— Суддя не мислить категорією “непевний час”, суддя залишається воїном за будь-яких умов. Судова реформа — це зміна системи права. А це, в свою чергу, вимагає зміни державно-правових інститутів. Основою таких змін має бути оновлене розуміння як демократії, так і справедливості в цілому. Справедливість, як ви повинні розуміти, забезпечується правильністю у встановленні фактичних обставин справи, їх юридичної оцінки, тлумачення норм, які застосовуються в системі права.
Хотіла б наголосити, що реформа суду не може бути відділена від тих політичних та економічних змін, які переживає суспільство. Змін потрібно очікувати від держави в цілому, оскільки суд є лише однією з гілок влади. У підсумку суд і є показником тих змін, які відбуваються в державі.
— Але ж бачимо, що наше суспільство багато років живе в умовах постійно зростаючих економічної і політичної криз. Здається, вага будь-якої професії при цьому нівелюється, бачимо, як галузі втрачають професіоналів. Чи зазнав, на Вашу думку, таких втрат Хмельницький міськрайонний суд? Чи вдалося йому все ж зберегти належний кадровий потенціал, а ще — поповнити його молодими силами?
— Хмельницький міськрайонний суд, безумовно, зберіг свій потенціал. Окрім того, що тут працюють справжні фахівці і професійність суддів стоїть поза будь-яким сумнівом, колектив ще й добре зорганізований, згуртований, дружній. Заслуга в цьому передусім Тетяни Бацуци, яка талановито і мудро керує колективом, є хорошим арбітром усіх складних ситуацій, які виникають у судовій практиці. А щодо молодих суддів, то ними стали найкращі.
— Що, на вашу думку, сприяє формуванню правосвідомості?
— Правосвідомість — це сукупність уявлень про систему права та їх втілення у чинному законодавстві. На жаль, рівень правосвідомості у пересічних громадян досить низький. Люди отримують правові знання з телевізійних програм чи соціальних мереж. Натомість у погоні за рейтингами телевізійні програми з правових питань перетворюються у шоу, а соціальні мережі нерідко поширюють неправдиву інформацію. Відтак формують у більшості громадян хибне уявлення про право, викликають зневіру до суду, прокуратури, адвокатури, до правоохоронних органів, до державно-правових інститутів в цілому.
Працюючи в суді, я часто спостерігала випадки, коли люди, які не мають професійних знань, намагаються надавати правову допомогу, очолюють протестні рухи, подають необґрунтовані позови, опираючись на власні суб’єктивні судження. Адвокати беруться за будь-які справи, приховуючи від своїх клієнтів ймовірні результати судового розгляду справи. Тоді як суддя зобов’язаний розглядати і такі справи, приймаючи рішення по суті.
— Якими чеснотами, на вашу думку, повинен бути наділений суддя?
— На мою думку, він повинен бути не тільки професіоналом, а й порядною людиною, мати високий рівень загальної культури.
Безсторонність суду означає, що суддя, розглядаючи справу, є вільним від особистих уподобань або упереджень щодо учасників процесу. Об’єктивність суду — це встановлення та оцінка фактичних обставин справи.
На жаль, трапляються непоодиноку випадки, коли учасники процесу намагаються вплинути на позицію суду. При цьому проявляють неповагу до судді, заявляють необґрунтовані відводи судді, секретарю судового засідання, поширюють інформацію про суддю з метою завдати шкоди його авторитету…
— Що б порадили молодим правникам, хто тільки-но приступив до суддівства, або ж тим, хто стане, сподіватимемося, новими суддями невдовзі? Як навчитися стримувати власні емоції, не висловлювати оціночних рішень, протистояти стресам? Як цей характер формували Ви?
— Емоції — це нормальна реакція у будь-якій професії. Однак суддю рятує від суб’єктивності вміння керуватися законами, основними принципами моралі. Оціночні судження не усувні в роботі судді, однак їх варто уникати. Щодо характеру, то він не повинен бути перешкодою. Головними у діяльності судді повинні бути професійність і постійне підвищення кваліфікації.
Щодо стресу, то це ознака слабкості, втоми. Якщо ж і виникають конфліктні ситуації, то їх варто вирішувати ще на стадії виникнення. Орієнтир для молодих — професійність і ще раз професійність. І завжди потрібно пам’ятати, що суддя має справу з людьми, з їх життєвими негараздами.
— Більше того, Світлано Миколаївно, я б сказала, що в руках судді часто — доля людини. Тому, будучи суддею, так легко відірватися від реальності та уявити себе мало не Богом… Чи відчували Ви щось подібне?
— В психології є таке поняття “емпатія” — чуттєва, пізнавальна, діяльна… Тобто суддя не Бог, та повинен уявити себе в тій ситуації, в якій опинилася людина. Суддя може і допомогти, і порадити… І, головне, продемонструвати людині справедливість закону.
— Питання емпатії якраз викликає нині певні дискусії в професійному суддівському середовищі. Здобувши такий великий досвід, не раз спостерігаючи за найскладнішими життєвими ситуаціями, Ви давно мали б стати на бік холодної розсудливості, однак прийшли саме до таких висновків…
— Таку позицію я мала ще навіть не будучи суддею.
— Добре, а як тоді Ви стали суддею? Чому саме цю професію обрали?
— Після закінчення Державного університету імені Івана Франка в Львові, я почала працювати в Хмельницькій обласній колегії адвокатів. Потім поєднувала адвокатську діяльність із науковою. Моїми вчителями тоді були такі відомі адвокати, як Клара Маргулян, Ліна Янківська, Євгенія Беренштейн. Я намагалася оволодіти професією на їхньому прикладі і дуже багато чого навчилася у них на практиці.
Відповідно до своєї спеціальності, яка стосувалася і суду, і прокуратури, і адвокатури, я хотіла займатися реформами, вносити необхідні зміни, зокрема, виписувала їх у Закон про адвокатуру. Саме інститут адвокатури й вивів мене на високий теоретичний рівень…
Надалі зацікавилася змінами в закони про судоустрій і прокуратуру. Тому мій особистий шлях до суддівства був закономірний.
Судити — це як вирішувати складне математичне рівняння. Але треба любити цю роботу, щоб присвятити себе їй, бути готовим працювати до нестями.
— Судова влада останніми роками активно демонструвала боротьбу за довіру до неї громадян. Але чи реально втілювати її на ділі, коли все українське суспільство постійно лихоманить від політичних та економічних криз?
— Суд здатний навіть в умовах соціально-політичних суперечок і криз бути неупередженим, справедливим, мудрим, застосовуючи принцип верховенства права. Саме застосування права як вищої соціальної цінності є запорукою збереження позитивного оцінювання з боку громадськості. Суддя закріплює своєю повсякденною працею довіру громадян до судових органів.
Судова справедливість для кожного громадянина залежить великою мірою від моральних цінностей як суспільства, так і конкретного судді.
— Пам’ятаєте, якось молоді депутати нашого парламенту влаштували такий собі флешмоб, одягнувши футболки з написом “Маємо право помилятися”? Чи має суддя право на помилку?
— Ні, однозначно не має.
— Невже, Світлано Миколаївно, Ви як суддя ніколи не помилялися?
— Ні, не помилялася. Існує критерій совісті, стержень, глибокі переконання, на яких я базую свою діяльність. Відтак не приймала жодного рішення, не обмірковуючи його. Якою б не була справа, я кладу в основу своє моральне переконання. Кожне рішення я намагалася приймати по совісті і по закону. За кожну справу переживала. Тут я не можу себе змінити, бути байдужою.
— Чи придумали Ви вже для себе заняття у відставці?
— Так. Буду займатися викладацькою діяльністю і вже маю запрошення від одного з університетів.
— Бажаємо Вам успіхів та гарних учнів!
Наталя Совва