Справжні артисти обдаровані не тільки талантом, а й неймовірною енергетикою, здатною запалити навіть найчерствіші душі.
Такою є хмельницька скрипалька Майя Онищук. Її музика підкорила чи не всі сцени Хмельниччини, лунала на всеукраїнському та міжнародному рівнях. А неймовірно компанійська вдача, відкрита душа та великий сценічний досвід роблять артистку завжди цікавою у спілкуванні. Своїми творчими здобутками зірка охоче поділилася з читачами “Проскурова”.
— Пані Майє, вже три роки, як ви —– заслужена артистка України. Таким званням можуть пишатися далеко не всі популярні телезірки. Як до нього йшли?
— Зізнаюся, ніколи не ставила собі за мету його отримати. Завжди здавалося, що я ще не досягла високого професійного рівня. Але коли оглядаюся назад на свій творчий шлях, саму вражає, скільки всього вже вдалося зробити.
Дорогу до сцени розпочала в Хмельницькій дитячій музичній школі №2. Першим великим успіхом, який підштовхнув мене до сцени, став конкурсний виступ у складі шкільного ансамблю в Білорусі. Тоді ми виграли гран-прі. Уявіть, хмельницька школа взяла найвищу нагороду на міжнародному конкурсі. Це мене окрилило, вже точно знала, що буду артисткою. Тоді вперше спробувала поєднати на сцені музику й акторські здібності.
Потім навчалася в обласному музичному училищі ім. В.Заремби. Там одразу проявила свою активність, із першого курсу була головою студентської ради, грала в студентській команді КВК, багато виступала в ансамблях та дуетах із викладачкою, заслуженою артисткою України Валентиною Щур. Словом, мене вистачало всюди. Після закінчення училища вступила в Донецьку державну консерваторію ім. С.Прокоф’єва. Перша моя робота була в музичній школі, яку закінчила. Потім диригент Сергій Леонов запросив мене в академічний симфонічний оркестр обласної філармонії. З кінця 1990-х працюю в академічному ансамблі пісні й танцю “Козаки Поділля”. Паралельно була в складі фольклорного колективу Василя Цимбалістого. А ввечері ще встигала сольно виступати в ресторанах. Загалом робила на шести роботах, потрібно було заробляти на життя, на нову якісну скрипку, адже тоді були важкі часи. Керівництво філармонії запропонувало мені перевестися на заочну форму навчання. На щастя, все вдалося встигнути.
— Нині ваша основна робота — в ансамблі “Козаки Поділля”. Це колектив-легенда, як воно музикувати титанам?
— Коли лише прийшла в колектив, дуже боялася передусім підвести своїх наставників. Знаю, що страх сцени — другий після страху смерті. На щастя, з часом вдалося подолати всі страхи, нині сцена мене наповнює, не можу без неї. У “Козаках Поділля” захоплювалася талантом тодішнього керівника — народного артиста України Миколи Балеми. Він постійно заряджав мене і моїх колег своєю енергетикою. За 20 років роботи з колективом вдалося попрацювати з такими талановитими заслуженими артистами України, як Олександр Болгарчук, Людмила Голуб, Ольга Балема, Віктор Гаврилюк та багато інших. Від світил максимально намагалася почерпнути професіоналізм. Робота з ансамблем дуже насичена. З колективом за тиждень давали мінімум три концерти. А в гарячий період концертного сезону буває й по два концерти за день. Багато гастролюємо областю, Україною, за кордоном. Нас часто запрошують на масштабні музичні фестивалі. В складі “Козаків Поділля” хочеться влюбити в українську музику весь світ, залучити до неї молодь.
— Уродженка Італії — скрипка зазвичай асоціюється з виконанням зарубіжної класики. З “Козаками Поділля”, власними сольними виступами вам вдалося довести, що це істинно український інструмент.
— Дуже подобається, як лягає на скрипку репертуар “Козаків Поділля”, а це українська класика та народна музика. Люблю грати український фольклор — це, як відгомін Карпат, де люди зі скрипками нерозлучні. Скрипка — дуже багатогранний інструмент, вона неймовірно проявляється в класиці й фолку. Ще наші діди грали на скрипках, бандурах і цимбалах. У західній Україні скрипка — це оберіг. Згадую, як колись виступала на західноукраїнському фестивалі, де до мене підійшов кремезний, як ведмідь, гуцул й сказав, що граю так чарівно, наче відьма. А потім навіть запропонував мені гуцульський спосіб, як стати незрівнянним музикантом масштабу Паганіні. Казав, що знає гірського старця, який може мені в скрипку “юрчика вселити”, тобто бісика. І тоді мій інструмент заграє на весь світ. Але за юрчика потрібно було душу віддати. Цю історію сприйняла з гумором і відмовила гуцулу. Краще зароблятиму славу власними працею й талантом.
— В Україні важко знайти хорошого майстра скрипок?
— У нас є гарні майстри, але більшість, на жаль, виїжджає за кордон. Хотілося б, щоб про таких людей дбали краще, бо це наша культура, історія. Мою скрипку виготовив сучасний майстер із Чернівців Володимир Антонюк, котрий 13 років навчався в регіоні Італії, де історично створювалися скрипки. У мене — 107 виготовлена ним скрипка. Якщо виникають якісь проблеми з інструментом, везу до нього, як до лікаря. Скрипку не оздоблюю, вважаю, ця мода має залишитися в періоді бароко. Колись мені трапилася скрипка, на зворотному боці якої з деревʼяної мозаїки було викладене місто. Це було дуже красиво, але інструмент не звучав. Нині добротна скрипка коштує від тисячі доларів, а суперова — п’ять-сім тисяч євро.
Працюю з акустичним інструментом, маю мікрофон, який чіпляю до підборідника під час виступів на великих сценах. Зазначу, що на скрипці постійно потрібно грати, щоб вона не залежувалася й не погіршувалося звучання. Інструмент любить, коли у нього вкладається енергія, коли є постійна вібрація. Недарма найвидатніші скрипки світу, як-от скрипки Аматі чи Страдіварі, передаються великим музикантам, щоб вони рік на них пограли. З ними гастролюють охоронці, інструменти зберігаються в сейфах.
Насправді скрипка вважається найважчим інструментом, адже вимагає одночасного виконання багатьох дій, мозок дуже напружується під час гри. Займаюся на скрипці мінімум три-чотири години на день, це дуже велике навантаження на руки. Коли вдома починаю грати біля відкритої кватирки, сусіди виходять на балкон послухати, смакуючи каву. Але тренування — не завжди приємні звуки. Після гри обов’язково потрібно відпочити в тиші.
— Ви представляли дні України в Золотій королівській залі Сенату в Парижі. Розкажіть, як це було.
— Після закінчення консерваторії до мене підійшов хмельницький баяніст-віртуоз, композитор Олександр Дудар і запропонував приєднатися до камерного ансамблю “Альфреско”, який очолював. Колективу не вистачало яскравої скрипальки. Я погодилася. Якось пан Олександр забирав мене з концерту в ресторані, бо потрібно виступити для поважних гостей. Хто вони не знала, встигла поспілкуватися трохи після виступів. Виявляється, тоді на мене дивився один із сенаторів Франції. Розглядали, чи знаю правила етикету, чи можу стати учасником світського заходу. А все тому, що хотіли допустити наш ансамбль виступити в Сенаті. Ще півроку перевіряли досьє всіх членів наших сімей: чи не мали проблем із поліцією, чи виїжджали вже за кордон… Врешті, ми таки стали першим українським колективом, який виступав у Золотій залі Сенату. Не забуду цю величезну залу, де були присутні два сенатори, чотири відомі світові диригенти й чимало еліти Франції. Для них з “Альфреско” виконали українську класику та народну музику. Для мене й ансамблю поїздка такого масштабу досі залишається великим успіхом.
— На ваших сольних концертах звучить музика від фольклору до року, як підбираєте репертуар, хто пише для вас музику?
— У “Козаках Поділля” музику пишуть різні українські композитори, з якими співпрацює нинішній очільник колективу, часто це музичні обробки відомих творів. Серед моїх улюблених — “Гуцульська фантазія” та “Десь на Буковині” Василя Попадюка. А свій репертуар підбираю самотужки, дуже люблю колоритні мелодії. На сольниках граю фолк, попурі молдовських мелодій, навіть естраду та рок. Нині на скрипці можна зіграти, що завгодно, дуже люблю експериментувати. Сама музику поки не пишу. Можливо, ще не час, а, може, не дано Богом.
— Крім концертів, встигаєте ще й брати участь в організації різноманітних масштабних проєктів, у благодійних акціях. Напевно, тому вас неодноразово обирали в топ 25 успішних жінок Хмельниччини?
— Я людина, яка намагаюся спробувати в житті дуже багато. Активну громадську діяльність розпочала після консерваторії. Перший благодійний концерт підготувала для дітей-сиріт та безхатченків, перераховувала концертну виручку й на дитяче відділення психіатричної лікарні у Скаржинцях. Потім ряд акцій організовувала на підтримку онкохворих дітей. Останнім часом багато виступала як волонтер для військових АТО, ООС. Хмельницький бачив організовані мною масштабні проєкти “Наречена року”, “Сімʼя року”, сімейний фестиваль. Мені дуже подобається організовувати грандіозні дійства. Була ведучою авторської телепередачі “Готуємо з Майєю Онищук” на хмельницькому телебаченні. Один із найцікавіших ефірів, коли готували козацький куліш у казані на природі з “Козаками Поділля”. Організовували цікаві проєкти з поетесою Оксаною Радушинською. Наприклад, озвучували аудіокнигу, де мені дістався персонаж поварихи, яка готує смачне ванільне печиво. А ще я член журі різноманітних все-українських музичних конкурсів, де завоювала чимало юних фанів своєї творчості. Інколи в голові вирує стільки творчих ідей, що не можу заснути.
— Як вашу творчу активність сприймає чоловік Сергій?
— Він пишається мною й нашою дванадцятирічною донечкою Софією, яка також уже юна артистка. Софійка дуже любить співати джаз, навчається в мистецькій школі.
— Попри постійну зайнятість на роботі вам вдається займатися ще й хатніми обовʼязками і при цьому красиво виглядати. Поділіться секретами.
— У нас удома всі допомагають одне одному. Наприклад, щось приготувати може кожен. Памʼятаю, як ще у вісім років Софійка приготувала нам млинці. То було справжнє домашнє свято. Я також люблю готувати, щоправда, часу постійно не вистачає. Любимо здорову їжу: салати, рибу, пасту тощо.
Так само й з іншими хатніми обов’язками: виконує їх той, хто має вільний час. Хатньої робітниці в нас немає, ми не такі заможні люди, щоб собі це дозволити.
Про зовнішність мені допомагають дбати майстри, яким часто доводиться підлаштовуватися під мій шалений графік. За це я їм дуже вдячна. У період творчого вигорання для відновлення сил мені необхідний просто здоровий сон.
— Як відпочиваєте від роботи?
— Маю дуже щільний графік, зайнята навіть на вихідні. Проте родиною знаходимо час для улюбленого відпочинку на природі з собакою. Зрідка їздимо відпочивати за кордон. Але все ж більше подобається активний відпочинок, наприклад, у Карпатах.
— Той, хто бував на ваших концертах, не міг не захопитися яскравими сценічними костюмами. Хто їх для вас готує?
— Співпрацюю з багатьма хмельницькими дизайнерами, які шиють для відомих місцевих брендів. Це Тетяна Гарматюк, Ольга Штогрін, Ольга Мартинюк та інші.
— Дякую за розмову й успіхів вам у творчості.
Ірина Салій