Кінець листопада 2013-ого. Перший день Хмельницького майдану… Перші вигуки “Слава Україні!”. Людей було зовсім мало, Ми так само, як і всі, хто вийшов на мирний протест за гідне життя, хотіли змін, щоб не бути рабами на своїй землі. Щоправда, у перші тижні на Хмельницькому майдані таких було мало, але то були найкращі люди нашого міста, найсміливіші, які мали власну думку, власну позицію, які хотіли чути українську мову в українській державі і щоб ця держава була для народу, а не для купки олігархів, які її привласнили. Згодом наш Майдан, як і столичний, ріс, а після того, як силовики побили студентів, намагаючись розігнати мирний мітинг, вибухнув людським гнівом. Багато хто, залишивши навчання, роботу, бізнес, не роздумуючи, поїхав до столиці. З вірою в серці, з любов’ю до своєї землі, до людей, а взамін отримав кулю.
Серед них Сергій Бондарчук, вчитель фізики зі Старокостянтинова, який їздив до школи на велосипеді у напрасованій сорочці з дипломатом. Який звертався до своїх учнів на “Ви”, а учні називали його “Вчитель всього на світі”. Який у позашкільний час грав з учнями в теніс та розглядав зорі на даху школи і вірив у справді незалежну Україну. Тож їздив до Києва з 1 грудня, тільки траплялися вихідні чи свята. Разом із хмельницькою сотнею базувався у палаці Свободи. Брав участь у пікетуваннях, чергував на барикадах, не збирався відсиджуватися. 20 лютого, коли рятував поранених на Інститутській, Сергій Бондарчук загинув від кулі снайпера.
Від кулі снайпера, яка влучила в серце, загинув 20 лютого і вчитель географії та біології з Шепетівки Микола Дзявульський. Він був із тих, хто ніколи не ховався за спини інших, щирої душі чоловік, великий патріот України, життєлюб. “Лікар сказав, що такої щасливої смерті ще не бачив…”, — скаже донька Героя Майдану Миколи Дзявульського Оксана Саліванчук. І додасть: “Для нього Україна була понад усе”.
Олександр Клітинський був учасником Євромайдану з 3 грудня 2013 року до 19 лютого 2014 року, який став останнім у його житті. Того дня чоловік отримав наскрізні кульові поранення ніг, стримуючи наступ “Беркуту” на вулиці Інститутській. З пораненням був доправлений до Будинку профспілок для надання медичної допомоги. Не дивлячись на тривалі пошуки нерухомого Олександра в палаючому Будинку профспілок у ніч на 19 лютого, знайти його не вдалося. Тривалий час він перебував у списках зниклих. Обгоріле тіло чоловіка знайшли під завалами, ідентифікували лише за металевим жетоном.
Анатолій Корнєєв — Рудський сільський голова 20 лютого 2014-го також був на Інститутській. На відеозаписах розстрілу мітингувальників того дня Анатолія Корнєєва востаннє бачили живим. Він був у смарагдовому мотоциклетному шоломі на містку закоханих у момент штурму Жовтневого палацу. Куля снайпера влучила йому в серце. Згодом його тіло знайшли неподалік станції метро Хрещатик.
Артем Мазур у Хмельницькому працював логістом та охоронцем. В акціях протесту Євромайдану хлопець брав активну участь два місяці і лише зрідка приїжджав додому. 18 лютого, коли мирний наступ Євромайдану на Верховну Раду перетворився на криваве побоїще, чатовий Самооборони Майдану Артем Мазур отримав надзвичайно важкі поранення. Хлопця по-звірячому побили. Від дня поранення перебував у комі, а 3 березня, не приходячи до тями, він помер.
Олександр Подригун з Білогірського району, як більшість наших земляків, поїхав до столиці одразу після побиття 30 листопада 2013 року студентів у Києві. 21 лютого 2014 року його знайшли на вулиці Лісовій з розбитою головою та проломленим черепом. Непритомного привезли до однієї з київських лікарень, але врятувати життя Олександра не вдалося. 23 лютого 2014 року він помер. Останні слова Героя були: “Слава Україні!”
Віталій Васільцов з села Гаврилівці Кам’янець-Подільського району був успішним ландшафт-ним дизайнером, мріяв створити дендропарк. На Майдані постійно брав участь у зіткненнях із “Беркутом”. 18 лютого Віталій з групою товаришів пішов до Михайлівського монастиря, де збиралися тітушки. Там у нього влучила ворожа куля.
Володимир Чаплінський вчився в Нетішині на електромонтера. На київському Майдані — від самого початку. Входив у сотню, яку називали “Паровоз — анархія”. 20 лютого загинув на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила йому в шию.
Людмила Шеремет під час Революції гідності брала участь у мирному мітингу біля будівлі СБУ в Хмельницькому, коли з приміщення у людей почали стріляти. Жінка отримала важке вогнепальне поранення у голову і померла в лікарні.
Дмитро Пагор з Чемеровецького району, навчався у Кам’янець-Подільському аграрно-технічному університеті. Мешкав у Хмельницькому, працював на автомийці. Був учасником мирного протесту біля будівлі СБУ в Хмельницькому 19 лютого. Загинув того ж дня ввечері внаслідок вогнепального поранення під час стрілянини під СБУ…
То був кривавий і водночас переломний момент Революції гідності. Окрім наших земляків, у ході протистояння загинуло більше сотні протестувальників і кілька тисяч було травмовано. З тих пір 20 лютого 2014 року стало ще однією трагічною сторінкою в історії України, яку нарекли “Чорним четвергом”, а сотню сміливих, які пішли голіруч у бій проти озброєних силовиків та поклали свої життя, назвали Героями Небесної сотні.
Я пам’ятаю сльози хмельничан, які приходили на площу, щоб провести в останню путь наших Героїв. І тільки тоді слова “Слава Україні! Героям слава!”, які на початку революційних подій асоціювалися з націоналізмом, набули справжнього змісту. Тоді, мабуть, вже ні в кого не було сумнівів, що ці Герої — наша Небесна сотня. Ті, хто віддав життя за кожного з нас. А відтак з їхніми смертями “Слава Україні! Героям слава!” перестало бути просто вітанням. Ці вислови стали проявом шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя всіх у цій країні, а також свідченням справжнього подвигу…
Шість років минуло з того часу і все складніше писати про Революцію гідності та її результати. Адже тоді постмайданівська влада отримала величезний кредит довіри від українців і зайшла до своїх кабінетів з сотнями обіцянок. І тільки згодом ми зрозуміли, що ті обіцянки були лише ширмою заради власної вигоди. Саме тому єдина політична сила ВО “Свобода”, яка була справді з народом, стала для нової влади незручною і зайвою.
Та найстрашніше інше. Людська байдужість, адже багато хто перестав звертати увагу на чужий біль, на смерті наших бійців. Звикли… Розчарувалися в революції… Не розчарувалися лише ті, хто був на Майдані, бо серед них просто не було зачарованих свавіллям, яке панувало в Україні. І ті, хто пам’ятає, як пахне мороз навколо бочки на Майдані, навряд чи розчаруються, бо для них це те ж саме, що розчаруватися в собі. Ці люди нікуди не поділись, вони серед нас і кожен на своєму місці продовжує справу Революції гідності — волонтери, добровольці, підприємці, наша міська влада. А ось прірва між тими, хто розуміє, навіщо була Революція гідності, і тими, хто не розуміє, більшає. Світоглядна прірва. Це довели вибори — і президентські, і парламентські.
“Слуги народу”, як і поперед-ники, виграли вибори з високим результатом. Голосуючи за “нові обличчя” та недолугий принцип “зробимо їх разом”, українці знову розраховували одним махом отримати обіцяне ще під час революції. А наступили на тіж кляті граблі. Бо з кожним днем усе глибше переконуємося, що новообрана влада намагається повернути нас на орбіту “русского мира”, адже українські війська відводять подалі від лінії фронту. Росія, яка захопила Крим та вторглася на Донбас, продовжує диктувати нам свої умови та насаджувати антиукраїнську “формулу Штайнмайєра”, а наш президент заграє з ворогом і не робить заяв, які можуть не сподобатися російському диктатору. Всі телеканали Медведчука спокійно і без проблем промивають мізки довірливих українців, а парламент голосує за законопроєкти, що суперечать моралі. Соратники Януковича Портнов та Лукаш, які лютують, що розстріляні протестувальники стали героями, а їхні родичі отримали від держави компенсації та шану, спілкуються з оточенням президента Зеленського і відчутно впливають на українську політику, а Коломойський розказує на весь світ, що він продасть Україну за 100 мільярдів росіянам.
Разом з тим соціальна напруга зростає. Протестують представники малого і середнього бізнесу проти змін до податкового законодавства, аграрії — проти ринку землі, вчителі — проти економії на освітянах. Почалися репресії проти активістів і блокуються розслідування злочинів проти майданівців. А дехто навіть вважає, що причина війни на сході — Майдан та Революція гідності.
Але ж метою Майдану не була війна. Війна — це реакція окупанта на наше бажання бути незалежними. Метою Революції гідності була і є Україна, де кожна людина зможе жити і реалізуватись, при цьому не принижуючи себе. А здійснити цю мету можна й без куль, бо не гірше гранатометів зупиняє ворога відстоювання української мови та нашої історії. Навіть незламна позиція кожного активного українця — це вже продовження Революції гідності. Вона й досі триває. Її продовжуть наші бійці на Сході, які допомагають Небесній сотні тримати небо над нашими мирними територіями.
Лариса Світловська