Ми знову заговорили про перспективи вступу України до НАТО і нібито всерйоз наше керівництво прагне втілити це стратегічне завдання, яке мало бути зреалізоване ще півтора десятки років тому.
Ми знову заговорили про перспективи вступу України до НАТО і нібито всерйоз наше керівництво прагне втілити це стратегічне завдання, яке мало бути зреалізоване ще півтора десятки років тому. Зрозуміло, що за часів Кучми розмови про вступ до Північноатлантичного військового альянсу велися радше задля годиться, бо Данилович, хоч і підписався під книгою “Україна — не Росія”, проте реально не міг піти на розрив з північним сусідом, а вступ до НАТО саме цього вимагав. Не відаю, чи цей чоловік здатен до спокути власних політичних гріхів, проте нині він, мабуть, чухає потилицю на Мінських перемовинах, де у ролі головного переговорника повинен захищати інтереси України перед нинішніми володарями Кремля, у дружбу з яким вірив завжди непохитно.
І тут уже, як на мене, йдеться не лише про політичну короткозорість пострадянської владної еліти, а й про її ментальну запрограмованість на вірність Москві, від якої не вилікувала навіть пряма військова агресія Росії. Днями цю хворобливу залежність від російського імперського магнетизму продемонстрував і Олександр Мороз, який подав голос із політичного забуття, що він проти вступу України до НАТО. У цьому ряду можна назвати нині деяких інших колишніх владоможців, які хоч і відійшли від активної політичної діяльності, але залишаються на плаву, бо безхребетна післямайданна влада ніяк не наважиться очистити політичні авгієві стайні.
Коли, як не зараз, під час кровопролитної нерівної війни з найлютішим історичним ворогом Москвою, це зробити? Чому б не почати бодай з Верховної Ради, де під виглядом Опоблоку та його сателітів відверто й цинічно працює проросійська п’ята колона? На моє переконання, Генпрокуратурі вистачило б на перших порах запустити реальне, а не піарівське розлідування проти винуватців підписання Харківських угод наприкінці квітня 2010 року, з яких режим Януковича, керований московськими спецслужбами, розпочав демонтаж нашої державності. Адже багато фігурантів цієї справи про зраду України, а інакше ці антиконституційні дії не можна класифікувати, ще й досі сидять у парламенті на чолі з тодішнім його головою Володимиром Литвином…
Мій скептичний опонент зазначить, що їхніх висуванців і нині чимало при владі. Що ж, із цим важко не погодитися, адже такою є викривлена реальність існування владної та політичної еліти в нашій країні. Через це не спрацьовують і соціальні ліфти, які нібито відкривали нам дві революції — помаранчева та гідності. Хоча, як на мене, нині ми таки маємо унікальний шанс змінити цю хибну конфігурацію владно-політичної піраміди, адже на зміну безхребетній псевдоеліті йде нове покоління політиків, громадських діячів, які гартуються у реальних боях з ворогом на фронті, у волонтерському русі, у творенні засад громадянського суспільства. А зі старим політичним мотлохом необхідно якнайшвидше попрощатися, незважаючи на всі ці штучно надуті політичні авторитети, які, зокрема, засіли в парламенті, у політичних партіях-проектах, котрим уже давно не місце в державі. Тож ці зміни ми з вами, шановні, повинні продукувати у власній свідомості, робити цей вибір, опираючись на життєвий досвід, починаючи з себе і не чекаючи, що хтось зробить це за нас…
Богдан Теленько