Образ голови Директорії та головного отамана військ УНР у новітній українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Проте навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917-1920-х років. Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час Української народної революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору.
Образ голови Директорії та головного отамана військ УНР у новітній українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Проте навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917-1920-х років. Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час Української народної революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальним для українського руху опору. 
Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року в Полтаві у козацькій родині, що свого часу перебралася з села в місто. Закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-культурного життя України з сильними українськими традиціями і самобутністю.
Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру зі вступу до Революційної Української партії (РУП). У 1901 році, ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 року Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу “Чорноморська громада”. 1904-го його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили “на поруки”. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання РУП — “Праця” й “Селянин”. Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі — видавав щомісячник “Вільна Україна”, а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, де редагував журнал “Українське життя” і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф.Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: “Українці самі не усвідомлюють, хто серед них. Вони думають, що Петлюра — редактор, патріот, суспільний діяч… Це все правда, але неповна. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він з породи вождів, з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”. Життя підтвердило слова російського академіка.
У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала Петлюру на західному фронті в Білорусії. Невдовзі його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання авторитету і популярності серед солдатів.
У червні 1917 року з його ініціативи був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому проголошений Перший універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального секретаріату його призначено секретарем військових справ. За безпосередньою участю Петлюри з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину — Курінь січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.
Але такими діями Петлюри в уряді Центральної Ради були задоволені не всі. Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, котрий вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло значну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним із найбоєздатніших в армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на “Арсеналі” полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що Симон вискочив перед кулеметами гайдамаків і закричав: “Це ж робітники! Серед них може бути і є багато несвідомих українців і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!” Гайдамаки не посмітили ослухатись отамана.
Після гетьманського перевороту Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання проти гетьмана Скоропадського він виїхав до Білої Церкви й очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 року.
Проте Українська Народна Республіка опинилась у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Після відступу УНР з Києва і виїзду Вин-ниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 року), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього дня її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.
У жовтні 1919 року в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. До речі, легендарний отаман Орел — Яків Гальчевський, загони якого діяли у наших краях та по всій Правобережній Україні, тримав постійний зв’язок із Симоном Петлюрою.
Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдалась: польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після важких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за річку Збруч і наприкінці листопада 1920 року була інтернована польською владою.
3 21 листопада 1920 року на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювану її головою і головним отаманом Петлюрою, уряд та армію УНР і державні установи з їхніми службовцями.
1923-го уряд радянської України зажадав від польської влади видачі Симона Петлюри. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом — до Відня і Женеви, а з 1924 року оселився з родиною в Парижі. На теренах Франції Петлюра продов-жував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик “Тризуб”, активно займався публіцистикою.
25 травня 1926 року постріли більшовицького агента Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України Симона Петлюри.
Усе його життя до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце в нетлінній пам’яті нащадків.
1991 року справа, за яку боровся і поклав життя Симон Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність.
Збулися його пророчі слова: “В урочистих актах законодавчих, у війні за волю та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга й уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна — хоче чи не хоче того Європа — таки буде”.
Петлюру поховали під синьо-жовтим прапором на цвинтарі Монпарнас у Парижі.
Наскільки відомо, президент України Петро Порошенко підписав Указ про відзначення 100-ліття Української національної революції. Сподіваюся, що у нашому місті і краї на високому рівні підготуються до цієї визначної події, а ім’я Симона Петлюри буде гідно пошановане подолянами та волинянами Хмельниччини.
Владислав ЗАЙКО