…З родиною Зубкових знайомий дуже давно, адже неможливо не знати у нашій Деражні це сімейство, бо в таких маленьких райцентрах усі на виду. У цій дружній та авторитетній сім’ї батько Іван Іванович — відомий в районі музикант-педагог, мати Антоніна Петрівна багато років працювала на відповідальних посадах, зокрема, в міській раді. Разом ростили трьох діток також в усіх на виду, даючи їм освіту, допомагаючи у життєвому становленні. На перший погляд, звичайна українська родина інтелігентів з подільської глибинки, які завжди вміли шанувати історію власного роду, національні традиції, плекали сімейні цінності, якими у родині Зубкових дорожили з діда-прадіда. Та, мабуть, Господь розсудив по-своєму, коли у новітні часи нашої недолі саме цю сім’ю та її сина було обрано з поміж багатьох, аби вона підняла важкий хрест самопожертви заради України…
…З родиною Зубкових знайомий дуже давно, адже неможливо не знати у нашій Деражні це сімейство, бо в таких маленьких райцентрах усі на виду. У цій дружній та авторитетній сім’ї батько Іван Іванович — відомий в районі музикант-педагог, мати Антоніна Петрівна багато років працювала на відповідальних посадах, зокрема, в міській раді. Разом ростили трьох діток також в усіх на виду, даючи їм освіту, допомагаючи у життєвому становленні. На перший погляд, звичайна українська родина інтелігентів з подільської глибинки, які завжди вміли шанувати історію власного роду, національні традиції, плекали сімейні цінності, якими у родині Зубкових дорожили з діда-прадіда. Та, мабуть, Господь розсудив по-своєму, коли у новітні часи нашої недолі саме цю сім’ю та її сина було обрано з поміж багатьох, аби вона підняла важкий хрест самопожертви заради України…
Прочитав ці кілька речень і розумію, що подібна тональність цієї оповіді-розмови з матір’ю Героя України Івана Зубкова Антоніною Петрівною, мабуть, виглядатиме надто прозаїчно. Проте зізнаюсь, вже давно сам шукав можливості поспілкуватися з нею наодинці, а тут ще нагода доречна випала: в Івана 1 листопада день народження, йому виповнилося б сорок три, а минула сесія міськради, ніби до цієї дати присвоїла йому серед двадцяти п’яти загиблих на фронті хмельничан звання “Почесний громадянин міста Хмельницького”. Та виявилося, що Антоніна Петрівна й сама хотіла зі мною зустрітися, аби через “Проскурів” подякувати керівництву міста в особі міського голови Олександра Симчишина за автобус для делегації хмельничан у зону АТО на запрошення командування 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї бригади, де служив її Іван командиром штурмової роти, з нагоди присвоєння цьому легендарному підрозділу імені її сина. До речі, нині в українській армії є лише два іменні батальйони Героїв України — генерала Кульчицького, а тепер уже й Івана Зубкова, які присвоюються відповідними наказами Головнокомандувача Петра Порошенка.
“Знаєте, не могла не поїхати, хоча зі здоров’ям маю нині проблеми, — неквапно почала Антоніна Петрівна свою оповідь, яку без хвилювання слухати неможливо. — Їхала разом зі своїми дівчатами — дружиною Івана Іриною та донькою Оленою. Були у нашій делегації матері й інших загиблих бійців з цього батальйону, волонтери, зрештою, їхали ми туди не з порожніми руками. Та головне, що нас там чекали як найрідніших, готувалися до зустрічі. Проте хіба можна передати тепло цих зустрічей, адже багатьох з цих бійців та командирів батальйону й бригади знаю особисто. А виступаючи перед ними, сказала, що усі вони віднині є моїми синами і в Летичеві, де ми живемо за адресою: вулиця Івана Зубкова, 50, їм завжди будуть раді. Ми вже неодноразово приймали вдома хлопців з 90-го батальйону. Звичайно ж, важко не хвилюватися біля Книги пам’яті, де є розділ про нашого Івана, не могла без сліз дивитися на акуратно застелене неторкане ліжко сина з його фотографією на стіні, яка є і на стенді “У вічному строю”.
Відрадно, що Іванові бойові побратими пам’ятають про нього, хоча сама досі не можу в душі змиритися з тим, що його вже немає…”
Запитую Антоніну Петрівну про той важкий момент, коли їх сім’ї вручав найвищу нагороду нашої держави — медаль Героя України Президент і пробую вже для читачів уточнити, як тривав процес присвоєння Івану Зубкову цього високого звання.
“Хто що б не говорив, — пояснила вона, — але у командування бригади та батальйону, зрештою у Міноборони жодних сумнівів про присвоєння синові звання Героя не виникало. Адже, як оповідав мені боєць його роти Іван Дзюба, по рації ще 19 січня було повідомлено, що Краб поранений у руку. Краб — це позивний Івана, який йому дали самі побратими, дізнавшись про його військову освіту морського офіцера. Тоді ж у розташування його підрозділу прорвався наш БТР з невеличкою підмогою. Іван сказав, що з хлопцями сюди прийшов, з ними звідси й піде. Ще бійці розповіли, що його перев’язував Ігор Дзвінич, позивний Псих, також Герой України, а поранений Іван був у руку, хоча не переставав вести вогон з кулемета. Наскільки я розумію, на рішення сина не покидати лінію оборони вплинуло й те, що, крім нього, в аеропорту тоді вже не було жодного офіцера…”
Відомо, що загинув Іван під руїнами будівель аеропорту 20 січня 2015 року, коли російські бойовики підірвали їх разом з нашими оборонцями. Бо в чесному бою вони не могли їх перемогти. Ще о 1.30 він встиг зателефонувати дружині, сказав, що в нього все добре, далі зв’язок обірвався…
Антоніна Петрівна про те, як розгорталися події, не може оповідати без сліз. Як тіла відкопаних 27 лютого українських оборонців аеропорту лежали майже місяць там же на купі, як вдалося ці останки переправити на наш бік у морги Дніпра, де їх досліджували по ДНК, як за той час, поки було невідомо, що з Іваном, вона обдзвонювала усі морги донецьких лікарень, часто наражаючись на грубощі та образи. Як вийшла на непросту розмову з відомою на тому боці Дарією Морозовою, яка займається обміном полонених. Ту розмову з цією жінкою ніколи не забуде, адже від неї залежало, чи передадуть останки загиблих кіборгів українській стороні. Як вдалося вмовити Дарію, бо для матері найважливішим було забрати сина і гідно поховати його вдома на Поділлі. У ті місяці вони постійно в Інтернеті вишукували кожну новину, кожен натяк на події в Донецькому аеропорту, передивляючись заразом і відео сепаратистів. А впізнали Івана не лише по ДНК, а й по залишках одягу та двох оберегах — мотузочці з дерев’яним круглячком та срібному ланцюжку з хрестиком, які дали йому на прощання дружина та матір, а ще по залишках рації, яка могла бути тільки в командира…
“Іван незадовго до цих драматичних подій був вдома у відпустці, — згадує матір. — Але думками залишався таки там, на фронті, постійно давав якісь розпорядження та поради по телефону. Взагалі не дивуюся, що Іван мав такий великий авторитет у батальйоні та бригаді. Тодішній голова Луганської ОДА Георгій Тука, якого Іван добре знав особисто, говорив, що вперше таке бачив, що всі до нашого сина зверталися не інакше як Іван Іванович.
В Івана, як згадують і бійці, і командири, ніколи не було дрібниць у питаннях забезпечення боєготовності та солдатського побуту свого підрозділу. Він ще під час комплектування батальйону в Житомирі знав потреби у найменших деталях практично кожного бійця. Ще тоді він зумів знайти контакти з представниками канадської діаспори, зав’язав дружні взаємини з пані Оленою Кошарною, віце-президентом Конгресу українців Канади, яка, по суті, взяла шефство над 90-им батальйоном. З пані Оленою я познайомилася під час вручення Іванової нагороди в адміністрації Президента. Для діаспори Іван давав інформацію про потреби кожного бійця з уточненням розмірів одягу, взуття, сам випробовував бронежилети, які звідси передавали.
Всі кажуть, що Іван був зброярем за покликанням. Але він змалку мав інтерес до всілякої техніки, його в школі навіть вчителі називали Кулібіним. На нашому родинному обійсті в Летичеві, куди ми з чоловіком переїхали з Деражні, усюди видно синову роботу, він сам переробляв теплосистему у нашій квартирі в Деражні, брався до будь-яких робіт, а якщо чогось не знав, то користувався довідками з Інтернету, не соромився постійно вчитися. Навіть бойову “Ниву” його друзі з Деражні переробляли за його порадами, нині ця машина вже стала експонатом музею Великої Вітчизняної у Києві. Останнім її бойовим завданням був супровід труни з останками сина додому…”
Без сліз Антоніна Петрівна не може згадувати те, як на колінах жителі Летичева та всіх сіл дорогою до Деражні, де поховано Івана Зубкова, зустрічали той сумний автопоїзд. Так, вона задоволена, що вдалося доправити останки сина додому, на рідну землю, де він нині спочиває з миром. А я не можу не запитати про те, що стало поштовхом для неї, коли там, в президентській адміністрації під час нагородної церемонії сказала на всю країну, що молить Бога, аби героїчна загибель її сина та всіх героїв на фронті не була даремною…
“Думаю, що мене розуміють усі українці, які усвідомлюють, що на Донбасі триває справжня війна, — відповість Антоніна Петрівна. — Знаєте, мене нині рятує у горі тільки віра в Бога та підтримка рідних і близьких. А ще я справді хочу вірити, що Україна переможе у цій війні зі злом, яке прийшло до нас з Півночі. Іван це розумів, як ніхто. Я його навіть не вмовляла не йти в армію. Хоча ростили з Іринкою вже двійко дітей. А він мені потім у Житомирі показував справи своїх бійців, кажучи, що кожен другий у роті має дітей, сім’ї, проте добровільно, як і він, пішов воювати з ворогом.
Іван був з перших днів на Майдані в Києві разом зі своїми сестрами, ще у 2004-му брав активну участь у помаранчевій революції.
Коли розпочалася війна на Донбасі, буквально рвався туди. Таким був і його дід-фронтовик, також Іван Зубков, якого добре пам’ятають на Летичівщині і як авторитетного господарника, який прийшов з фронту додому дуже зраненим. Власне, на честь діда і назвали його, як і батька, Іваном…”
…Розповіді матері про сина супроводжуються сумними емоціями на обличчі, часто виступають сльози і я вже не радий, що змушую цю згорьовану жінку знову переживати подумки свою біду. Хоча часом на її обличчі з’являються й просвітлені усмішки, коли вона згадує свого Івана живим, здоровим, енергійний, який, за її словами, ніколи не втрачав оптимізму навіть у найскладніших життєвих ситуаціях. Адже по рапорту пішов з армії сам, коли побачив, що ракетні війська, куди його направили служити, почали хаотично розброювати, знищуючи ядерні сили молодої української держави. До речі, закінчував він вище морське училище, переважна більшість випускників та курсантів якого 1991 року прийняли російську присягу, та він і тоді не зрадив Україні. У цивільному житті зайнявся підприємницькою діяльністю, зареєструвавшись як бізнесмен у Хмельницькому, де і жив, перебуваючи у частих роз’їздах країною.
“Ви навіть не уявляєте, яка наша Україна прекрасна, говорив нам часто Іван, який насправді побував у всіх її куточках, — згадує Антоніна Петрівна. — Мабуть, так доля розпорядилася, що наш Іван загинув на Донбасі, який він також добре знав і любив…”
А ще Антоніна Зубкова розповіла, що 1 жовтня у Миргороді їй було вручено й почесну Іванову відзнаку “Народний герой України”, повідала й про будні і проблеми таких, як вона, матерів загиблих в АТО воїнів з рідних Летичівщини та Деражнянщини. Щиро дивується, що деякі владці на місцях не розуміють, який великий патріотично-виховний приклад для молоді та нашого суспільства у подвигах героїв, які воюють нині з ворогом на Донбасі. Та попри християнські переконання, здається, ніколи не буде готова пробачити вбивць сина-героя, який загинув у бою, виконуючи святий обов’язок із захисту рідної землі. У ці дні дуже переживає за хлопців з батальйону імені Івана Зубкова, які воюють на передовому рубежі у промзоні Авдіївки, і знає, що там, де стоять побратими її сина, ворог не пройде.
…Якщо Антоніна Петрівна з чоловіком на автотрасі побачить військову колону, то обов’язково привітає українських військовиків, які завжди привітно помахають у відповідь. Матір героя закликає усіх не скупитися навіть на такі дрібні вияви уваги до наших захисників…
Богдан ТЕЛЕНЬКО