Навіть якщо вони партійні. У цьому нібито має переконати нас скандал навколо “чорної каси” Партії регіонів, який постав у центрі суспільної уваги після того, як нам показали списки нелегальної партійної бухгалтерії політсили, якої юридично вже нібито не існує.
Навіть якщо вони партійні. У цьому нібито має переконати нас скандал навколо “чорної каси” Партії регіонів, який постав у центрі суспільної уваги після того, як нам показали списки нелегальної партійної бухгалтерії політсили, якої юридично вже нібито не існує.
Зрозуміло, люди, які фігурують у списках, й ті, хто заправляв колишньою партією влади, також ніде не ділися, за винятком наближчого оточення Януковича, які разом з ним комфортно почуваються в Росії, не без того, що з награбованого в Україні партійного “общака” разом з Кремлем фінансують значну частину видатків війни на Донбасі, сподіваючись на свій реванш. До речі, небезпідставно, якщо врахувати, як спокійно нині в Україні всіляким єфремовим, королевським, бойкам, колесниковим, шуфричам… Тож чим нас здивувала “чорна каса” регіоналів — запитаєте. Мабуть, нічим, якщо згадати, як закінчилося розслідування подібних документів, виявлених під час Революції гідності в Межигір’ї.
Трохи переконливіше на фоні цього скандалу виглядає корупційна історія з першим заступником голови Миколаївської облдержадміністрації Миколою Романчуком, яка є дуже показовою для нашої нинішньої та колишньої влади, демонструє ціну таких “героїв України”, мерзенність і розбещеність владного політикуму, який аж ніяк не змінився після Майдану.
Переглядаючи телевізійні репортажі про цей скандал, мені навіть десь було шкода голову Миколаївської ОДА, молодого ще чоловіка, який, вочевидь, не міг не знати, кого брав у свою команду, зрозуміло, не без вказівки зі столиці. Яка, чоловіче, атестація допоможе в очищенні твоєї владної команди, якщо найкраще, що ти можеш нині зробити, то добровільно чи в знак протесту піти у відставку, щоб якось зберегти політичне обличчя, мотивуючи цей крок тим, що тобі нав’язали цього “героя” в команду, та обов’язково назвавши публічно того, хто саме його рекомендував? Але такі моральні вчинки у наших владних коридорах — зі сфери фантастики, чи не так?
Тож чого маємо дивуватися, що наші парламентарії не підтримали полум’яні заклики Надії Савченко щодо створення комісії з розслідування відомого офшорного скандалу, в якому фігурують перші особи держави, відомі бізнесмени, політики? Порівняно з офшорами “чорна каса” регіоналів, на жаль, не настільки перспективний скандал для якоїсь юридичної дії проти конкретних осіб, які є в цих списках. Говорити про якісь репутаційні втрати цих людей, серед яких відомі політики, політологи, діючі й колишні держслужбовці, громадські діячі, митці, журналісти, також не доводиться. Бо що вартує нині, скажімо, незаплямоване ім’я в політиці, якщо у нашому парламенті і далі присутні люди, в яких “руки в крові” за співпрацю з режимом Януковича, за яких голосує наш забамбурений, за влучним висловом справжнього Героя України Левка Лук’яненка, виборець?
Скандал з тією касою нині більше сприймається як доволі вдалий політтехнологічний прийом, який повинен відволікти увагу суспільства від актуальніших соціальних та економічних проблем, зрештою, від очевидних спроб Банкової зосередити всю владу в країні в руках президента. Було б доволі логічним кроком, якби там назвали все, що відбувається в країні, своїми іменами, почавши принаймні з переконливих аргументів глави держави щодо власної непричетності до того ж офшорного скандалу, введення в Україні надзвичайного стану разом із визнанням воєнного стану на Донбасі та в Криму. Адже ці подвійні політичні стандарти за останні два роки з боку влади вже давно слід зупинити, хоча маємо собі давати також звіт у тому, що не менш серйозні питання виникають перед нашим політикумом, від якого відгонить зловонним запахом “чорних кас”…
Богдан Теленько