В Україні триває декомунізація, яка згідно з відповідним законом торкнулася загалом зміни топонімів вулиць, установ, населених пунктів, які досі носили назви, пов’язані з нашим недавнім радянським минулим.
В Україні триває декомунізація, яка згідно з відповідним законом торкнулася загалом зміни топонімів вулиць, установ, населених пунктів, які досі носили назви, пов’язані з нашим недавнім радянським минулим. Не обійшов увагою цей закон і пам’ятники та меморіальні споруди, усілякі символічні знаки, плити на честь діячів та подій комуністичних часів. Тож нашій владі є чим займатися в очищенні населених пунктів від цього ідеологічно антиукраїнського мотлоху, з яким у роки незалежності ми так і не дали собі ради. Адже за цей час ми лише подекуди створили території, вільні від комуністичного блуду, який донедавна дезорієнтував українське суспільство на більшій частині нашої країни, яка лише після Революції гідності вирішила покінчити з радянським минулим.
Щоправда, даємо собі звіт і в тому, що декомунізація у суспільному житті триватиме ще не один рік. Хоча відрадно, що українці нині з більшим розумінням сприймають і цю складову цього процесу, чому, як це би контраверсійно не звучало, посприяла й агресія Кремля в Україні, яка відкрила багатьом нашим громадянам очі на справжні ідейні цінності. Адже з усією очевидністю там нині відроджується неосталінська диктатура, яка взяла собі на озброєння всі комуністичні стереотипи впливу на суспільність. Досить подивитися, як з цього радянського задзеркалля на окупованих українських територіях в ЛНР/ДНР та Криму реанімуються радянські молодіжні та громадські формації, чим “годують” там молодь у школах, на які псевдоідеали орієнтують, які пам’ятники відкривають, щоб усвідомити, що декомунізація в усіх її аспектах — це дуже серйозна складова державної політики та, зрештою, й національної безпеки, чого, здається, дехто ніяк не хоче усвідомити.
Кажу, зокрема, і про так звані акції протесту щодо позбавлення назви і відповідного статусу музейного комплексу у Шепетівці, який носить ім’я Миколи Островського. Адже цей радянський ідейно-виховний міф про палкого корчагінця нічого спільного не має ні з правдою історії, ні з ідеалами патріотично-виховної роботи в українській школі, де подібна двозначність в ідейних орієнтирах, на жаль, зберігається досі, принаймні в світогляді багатьох педагогів старої, не обов’язково за віковими ознаками формації. Не дивно, що в нашій області так довго не вирішувалося питання про присвоєння імені Кам’янець-Подільському університету його засновника Івана Огієнка і лише недавно тамтешня міська влада спромоглася дати бібліотеці ім’я першого голови Подільської “Просвіти” Костя Солухи. На жаль, подібних фактів і в нашій області, і в країні загалом хоч відбавляй. Здавалося б, у нашому місті подібні процеси повинні відбуватися без будь-яких проблем. Та мене самого дивує, що, скажімо, досі біля ліцею №17 чомусь стоїть символічний пам’ятник міфічному юному корчагінцю з киркою в руках, не чув я, щоб його педколектив сам ініціював демонтаж цього радянського релікту, до чого зобов’язує не лише його, але й владу згаданий закон…
Лише цими заходами декомунізацію не завершити, адже йде мова про дуже копітку роботу, насамперед у гуманітарній сфері. Проте нині, коли у результаті війни з російським агресором оголено біди і наслідки дій комуністичного режиму, необхідно рішучіше здійснити заходи з декомунізації, так би мовити, у їх зовнішній присутності у нашому житті. А що думаєте з цього приводу ви, шановні читачі?..
Богдан ТЕЛЕНЬКО