Подібні картини міжнаціональних, а точніше міжрасових переплетінь, на берлінських вулицях ви спостерігатимете нині дуже часто.
Подібні картини міжнаціональних, а точніше міжрасових переплетінь, на берлінських вулицях ви спостерігатимете нині дуже часто. Даруйте, але сьогодні навіть важко уявити, що саме в цьому європейському мегаполісі у тридцяті роки минулого століття нацисти впровадили у державну політику з темряви середньовіччя найпримітивніші антиєврейські суспільні фобії. Саме тоді настане час, коли у Німеччині слово єврей звучало як вирок для всіх, хто належав до єврейської нації, яку гітлерівська кліка прирекла на жертовне заклання, звинувативши в усіх тодішніх і минулих бідах та проблемах німецького народу й світу. “У всьому винні євреї”, “Єврей — ворог німця”, “Євреї — це наше нещастя”. Ці та інші антисемітські вислови заполонили з приходом до влади Гітлера не лише німецьку пресу, а системно почали втілюватись у практику суспільно-громадського життя, коли почалися публічні гоніння на тих, хто дружив з євреями, хто виходив заміж чи одружувався з євреями, хто купував продукти і товари у крамницях, які належали євреям, яких почали витісняти з економічного життя країни, обмежувати в громадянських правах на основі так званих “нюрнберзьких законів”, прийнятих у вересні 1935 року. Такі цинічні вияви антисемітської ксенофобії доволі швидко проникли в усі сфери тодішнього німецького суспільного життя, розгортаючись паралельно з тиском нацистів на громадсько-релігійні єврейські об’єднання і репресіями проти опозиції з числа соціал-демократів, комуністів, профспілок…Як стверджують дослідники нацизму, ці зловісні явища переродження суспільної свідомості тоді явно недооцінили розрізнені демократичні сили країни, її інтелектуальна еліта, аж поки не вдарив на сполох організований нацистами у масштабах країни єврейський погром 9-10 листопада 1938 року, що увійде в історію під назвою “кришталевої ночі” або “ночі битого скла”, який стане фактичним початком Голокосту в Німеччині. В результаті цих масових репресивних акцій від погромників загине кілька сотень євреїв, у концтабори буде кинуто понад 30 тисяч євреїв, зруйновано 1400 синагог, багато єврейських цвинтарів, установ, крамниць, що стане своєрідним расистським рубіконом для нацистської верхівки, яка, вже відтоді не криючись, прирекла спершу німецьких, а невдовзі євреїв з усіх окупованих країн на вигнання з рідних місць, ізоляцію, розстріли, знущання, каторжну працю в гетто, концтаборах, на поступове планомірне фізичне знищення, останню крапку в планах на що поставила Ванзейська конференція.
Завважмо, що усе це антисемітське мракобісся розгорталося в країні, яка диктувала тоді свою волю провідним європейським країнам, здійснила при їх мовчазному потуранні цинічну анексію Австрії, Судетів, окупувавши невдовзі Чехію та встановивши маріонетковий режим у Словаччині, залучивши до орбіти свого впливу більшість країн Західної Європи, які, на жаль, такою є історична правда, не надто квапилися навіть давати притулок німецьким євреям-біженцям. А після укладення у серпні 1939 року зі сталінською Москвою пакту Ріббентропа-Молотова разом зі своїм союзником — СРСР рейх, як відомо, розпочне Другу світову війну з окупації Польщі, Франції, що, власне, і призведе до повномасштабного геноциду євреїв на всіх цих територіях, геноциду, який досягне невдовзі апокаліптичних масштабів з початком війни між гітлерівською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом…
Даруйте, але без такого, бодай, короткого огляду історичних подій тієї пори дуже важко уявити топографію терору Голокосту, яку нині досліджують німецькі науковці. Зрозуміло, що не менш серйозно над цією проблематикою працюють нині відповідні дослідницькі та меморіальні інституції Ізраїлю, США, інших країн, зокрема й України. Проте мені здається, що у згаданих берлінських центрах український контекст трагедії єврейської нації висвітлюється несповна. Адже ви не побачите нині в експозиціях Будинку Ванзейської конференції, меморіалу пам’яті жертв європейських євреїв, ні в центрі топографії терору переконливих свідчень фактів опору нацистам українських євреїв, а такі факти були навіть у нашому краї. Кажу, зокрема, про єврейську молодь у Михайлівському та Дунаєвецькому гетто, яка пробувала збройно протистояти окупантам. Не побачите там узагальнень вже про згадані численні факти порятунку євреїв українськими греко-католиками та ролі у цій благородній справі Митрополита Андрея Шептицького, посилань на факти самопожертв наших “праведників світу”, порятунку євреїв в УПА та багатьма простими українцями на всіх окупованих нацистами наших територіях. Зрозуміло з яких міркувань у радянські часи усі ці факти замовчувалися або перекручувалися на догоду ідеологічній кон’юнктурі. Та, мабуть, нині вже настав час відмовитися від подібних стереотипів минулого. Власне, цьому сприятиме і наша поїздка в Оранієнбург, де нацисти-штурмовики з так званої СА, що була неофіційною армією їхньої партії, заснували з приходом до влади Гітлера фактично перший концтабір Заксенхаузен, в якому утримували своїх політичних опонентів та який після “ночі довгих ножів”, в результаті якої розгромлено СА та знищено лідера Ернста Рема, буде закритий, а невдовзі на території місцевого лісництва з ініціативи гестапо, за наказом його шефа Гіммлера збудують новий концтабір, що стане центром усієї табірної системи рейху.
…В Оранієнбург, невелике чистеньке містечко під Берліном, яке нагадує архітектурою багато західноукраїнських райцентрів, де зберігається історична забудова поруч з будівлями соціалістичної пори, за винятком хіба що неспівмірного рівня благоустрою, ми прибули пообіді на дуже комфортному дворівневому електропотязі. Дочекавшись маршрутного автобуса, доїхали до останньої зупинки неподалік меморіалу, створеного ще в часи НДР, хоча цей нацистський концтабір після його звільнення радянськими військами з весни 1945-го до 1950 року послужив новій комуністичній владі як концтабір НКВС. Через нього вже за цей період пройшло понад 60 тисяч ув’язнених, з яких тут загине від хвороб, недоїдання, знущань понад 12 тисяч в’язнів з числа інтернованих та репресованих німців, запідозрених у співпраці з нацистами, священиків, соціал-демократів та колишніх німецьких комуністів, деякі з яких пройшли ще нацистські табори, військовополонених або ж нелояльних до радянської окупаційної влади громадян…
Про цю драматичну сторінку Заксенхаузена, зрозуміло, у комуністичні часи мовчали, хоча досі викликає запитання той факт, чому в часи НДР тут було зруйновано будівлі нацистського крематорію, а поруч — у колишній промисловій зоні концтабору розмістили військову частину та стрільбище. Подвійні враження справляють доволі оптимістичні за тематичним задумом мозаїки в центральному приміщенні меморіалу та скульптурна композиція на території колишнього концтабору, де до сьогодні збереглося лише кілька будівель разом із будинком, в якому проживали коменданти концтабору та працювала його адміністрація як у нацистські, так і в комуністичні часи. Власне, сама бетонна табірна огорожа зі сторожовими вежами по периметру трикутника його площі, два реконструйовані та музеєфіковані бараки №№38, 39 з тих 68, які тут були, що нині окреслені лише жорствою по їх колишньому місцерозташуванню, декілька будівель внутрішньої тюрми та згадані залишки крематорію, біля якого після воз’єднання німецьких земель виріс невеличкий меморіал, — таким виглядає нині територія, де колись діяла ця нацистська машина смерті. Основна експозиція меморіалу розміщена у просторому залі й у кількох менших залах, експонати у будівлі над воротами концтабору, на яких ви прочитаєте металеву в’язь з кількох слів, які складають відому фразу “Праця звільнює”. Далі простяглася велика площа, на якій відбувалися щоденні шикування-“апелі”. Разом все це створює доволі реалістичну, а від того ще більше гнітючу атмосферу безвиході для в’язнів концтабору. Ті, хто сюди потрапляв, практично втрачали будь-яку надію на порятунок власними силами й були приречені стати гвинтиками цієї машини морального й фізичного знищення, в очікуванні своєї фатальної черги…
Мабуть, моя пам’ять назавжди збереже ці страшні сірі та зловісні картини, які розгортають у підсвідомості ймовірні страшні будні цього концтабору. Звичайно, ви можете спробувати уявити хіба побут в’язнів у цих бараках, але вам ніколи, на щастя, не буде дано пережити жах очікування смерті, як ті, хто тут зустрів насильницьку кончину. Першими з них були понад 15 тисяч радянських військовополонених, розстріляних та спалених у листопаді вже 1941 року. За національним складом то був доволі розмаїтий концтабір, адже поруч з євреями, яких тут налічувалось найбільше, були в’язні з різних окупованих країн, зокрема немало й українців. У внутрішній тюрмі табору нацисти утримували особливих в’язнів, серед яких — і лідер революційної ОУН Степан Бандера, його соратник Ярослав Стецько, інші відомі діячі нашого національно-визвольного руху, лідери більш поміркованої течії ОУН Андрій Мельник, Олег Ольжич, організатор Поліської Січі УПА на Волині Тарас Бульба-Боровець, лідер польської Армії Крайової Стефан Ровецький, французькі генерали, з радянських військовополонених — генерал Карбишев та син Сталіна Яків Джугашвілі, європейські церковні діячі, англійські офіцери-пілоти, родичі-заручники відомих урядовців… Словом, тут гестапо утримувало тих, на кого і через яких воно розраховувало здійснювати вплив на сили опору на окупованих територіях. Принагідно згадаю, що брати Степана Бандери Василь і Олександр були знищені нацистами в Освенцімі-Аушвіці…
Звичайно, факт перебування у Заксенхаузені Бандери та інших відомих українців — тема іншої розмови і про це не надто поширюються тут перед екскурсантами інших національностей, окрім хіба українців, якщо ті про це знають. Нам пощастило на гіда, хлопця-росіянина Івана Кулінєва, який у Берліні здобуває черговий диплом місцевого вишу і підробляє тут екскурсоводом. Юнак не ховав симпатій до новітньої української історії і знайшов хвильку, аби пояснити мені, де і в яких умовах утримувався Степан Бандера в застінках цього концтабору.
Відвідини вцілілих досі будівель внутрішньої тюрми справляють не менш гнітючі враження, аніж побачене в бараках та на території табору. Добре усвідомлюєш, що в’язні, хоч і перебували в ізольованому стані за подвійними стінами, не могли не чути і навіть деколи споглядати за смертоносним ритмом цієї машини терору, яка не обминала і їх, бачили смертоносний попіл з крематорію, коли вітер віяв у їхній бік. До речі, походження попелу не було секретом для містян Оранієнбурга, які навіть спершу жалілися у комендатуру табору, що попіл від спалених трупів забруднює їм випрану білизну. І такими були реальності співіснування на цій землі в часи нацизму двох світів: страшного концтабірного й доволі благополучного цивільного життя тамтешніх містян, які попіл крематорію могли сприймати лише як побутову незручність…
На території самого меморіалу нині майже не практикується встановлення меморіальних плит, які вшановували б пам’ять про окремих відомих в’язнів. Як пояснював Іван, з українського боку нібито звучали ідеї встановлення десь на території внутрішньої тюрми “української” меморіальної плити, проте цю справу досі так і не завершено, хоча подібні прецеденти з інших країн там таки є. Можливо, когось лякає ймовірність появи на такій плиті прізвища Степана Бандери. Бо як тоді просувати усілякі інсинуації з приводу колаборантства та співпраці ОУН-УПА з нацистами, зокрема, навколо теми Голокосту? Але мені думається, що українська сторона зобов’язана у Німеччині здійснити інформаційний прорив попри складність цієї історичної проблематики. Адже, скажімо, самі євреї не уникають нині найдражливіших тем у власній історії часів нацизму. То чому б нам не розпочати на міжнародному рівні цей непростий дискурс з наголосом на те, що Україна була не просто одним із основних об’єктів нацистської окупації й винесла з тієї війни власні історичні уроки, основний з яких, як, зрештою, і для єврейського народу, зводиться до самоцінності їхніх національних держав, які їм доводилося і доводиться утверджувати у надзвичайних історичних випробуваннях?..
У центрі Берліна звернув увагу на кількох автобусних зупинках на дуже характерні чорно-білі банери з фотографіями Адольфа Айхмана, які супроводжуються текстами про злодіяння цього нацистського злочинця. Біля пропускного пункту в рейхстаг, де нині засідає німецький парламент — бундестаг, ви побачите доволі непримітний меморіал з нібито рублених металевих плит, які стоять одна за одною. На них — прізвища 96 німецьких парламентаріїв, які загинули з приходом до влади Гітлера тільки за те, що не боялися висловлювати свою думку з приводу політики нацистів, репресій проти євреїв та опозиції. За якихось сотню метрів від цього скромного, але дуже символічного меморіалу помітите біля металевої огорожі парку п’ятнадцять білих хрестів з прізвищами німців, які з 1961-го до 1989 року загинути неподалік, долаючи сумнозвісну берлінську стіну, яка проходила і повз рейхстаг, і берегом ріки Шпре, де також кидаються у вічі подібні меморіальні білі хрести. Декілька фрагментів цієї ж стіни ви зустрінете на Постдамплаці, йдучи до меморіалу пам’яті загиблих європейських євреїв, а ще ця майже двохсотметрова вціліла стіна вразить мозаїкою розписів і текстів біля центру топографії терору, що, до речі, споруджений на місці нацистського управління імперської безпеки та гестапо, яка відділяє й нині його від сірої похмурої будівлі, де в часи нацизму була штаб-квартира люфтвафе (авіації рейху), а в часи НДР — три міністерства…
А ще серед цих берлінських контрастів мене не могло не зацікавити те, що радянською атрибутикою на великих переносних стендах біля музею НДР та в інших місцях тут торгують загалом коробейники-індуси, які не могли не викликати іронічних усмішок у перехожих шапками-вушанками з зірковими кокардами, в яких вони у ті дні ховали свої субтропічні голови від холоду. Та більше до душі мені була гармонія побаченого на імпровізованому танцювальному майданчику на березі Шпре неподалік Великого Берлінського протестантського собору, коли там під музику аргентинського танго будь-хто міг спробувати повторити заворожуючі піруети цього експресивного і такого чуттєвого танцю в той час, як за кількасот метрів звідти, у величному соборі, вочевидь, лунали вечірні молитви…
Богдан Теленько
На рисунках автора: погляд на музейний острів; на вулицях Берліна; біля меморіалу пам’яті загиблих євреїв