Скандал навколо панамських документів, який нині зачепив уже немало країн, в Україні, як на мене, закінчиться нічим, навіть якщо причетність до відмивання коштів у цих офшорах українських високопосадовців та олігархів буде достеменно доведено.
Скандал навколо панамських документів, який нині зачепив уже немало країн, в Україні, як на мене, закінчиться нічим, навіть якщо причетність до відмивання коштів у цих офшорах українських високопосадовців та олігархів буде достеменно доведено. На жаль, ми не Ісландія, де під тиском громадян тамтешній прем’єр без особливого опору вже подав у відставку. У нас же ніхто у відставку не піде, бо наша владна еліта ховала і ховає свої статки в офшорах, у цінних металах, дорогоцінностях, маєтностях, словом, усюди, де тільки може, аби при потребі забезпечити собі небідне життя за кордоном, подалі від країни, яку називає рідною. Так було, так, на жаль, є, але так не повинно бути надалі, чого б це нам усім не коштувало. Адже якщо такий стан речей у країні продовжуватиметься, ні наша держава, ні ми не матимемо майбутнього.
І хоч нинішній панамагейт по-українськи, на моє переконання, ще не в силі стати тією краплею, яка переважить чашу терпіння суспільства, та останнім попередженням для владно-політичного класу країни стати спроможний, за яким може прозвучати й справжній набат на сполох для всієї країни. Адже ця нібито владна еліта нації раз за разом демонструє нам та світові свою неспроможність до оздоровлення власної держави. До речі, на відміну від самого народу, який при всіх розчаруваннях владою не перестає дивувати прагненням до збереження країни, доводячи чи не найперше сам собі, що вона йому потрібна попри всю державницьку імпотенцію керівного класу.
Як на мене, в Україні з настанням незалежності існують дві реальності, які особливо увиразнилися за останні два роки: з одного боку, народ, точніше, та його свідома частина, яка всеціло прийняла і захищає ідеали Майдану, Революції гідності, європейського вибору держави, з іншого боку, невеличкий прошарок суспільства, який називає себе владно-політичною елітою. Ця еліта прагне будь-що законсервувати старі порядки в країні, які, власне, і є породженням викривленої пострадянської суспільної матриці з її олігархічною системою влади. Тож у нас і далі будуть можливими панамагейти, будь-які інші владні аномалії, які розхитали країну вже до критичної межі.
То чому маємо дивуватися, що на всіх рівнях, за незначним винятком, існують подвійні стандарти у діях влади, яка не спроможна ефективно боротися з корупцією, оздоровити судову, податкову системи, реформувати силові відомства та врешті змусити партійно-політичний клас запрацювати на благо власної держави? Хтось справедливо скаже з цього приводу, що там уже нічого не можна оздоровити, бо зі старих пострадянських корумпованих партійних міхів годі чекати на молоде вино змін. Але переформатування партійної системи в країні потребує появи нових ідеологічних партій, справжнього громадянського суспільства, яке нині шляхом спроб та помилок тільки пробиває собі дорогу.
Саме тому не хочу поділяти думки тих, хто береться стверджувати, що, мовляв, в українців вистачає енергії тільки на революційні вибухи, а не на конструктивну щоденну роботу з наведення ладу в своєму домі. Це далеко не так, адже навіть у нинішніх несприятливих історичних умовах, коли Україна протистоїть кривавій російській агресії на всіх фронтах, зокрема й внутрішньому, де Кремль заохочує п’яту колону до всіляких провокацій, наше суспільство знаходить у собі сили для адекватної відповіді ворогу. Хоча, здається, якраз через те, що на цю боротьбу направлені наші основні зусилля, у нас не вистачає сил до приведення до порядку влади та продажного політикуму. Але будьмо оптимістами: на все свій час і наше суспільство зуміє ще дати належну оцінку і панамагейтам, і кучмагейтам, і всьому, що з нами відбувалося за останні два десятки років. От тільки якою буде ціна цих уроків?..