У лютому цього року наш земляк, хмельничанин Ігор Чернецький отримав від Президента України Петра Порошенка державну відзнаку — орден “За мужність ІІІ ступеня” за “громадянську мужність, самовіддане відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції гідності”. Ігор був сотником на Майдані під час Революції гідності і, якби не важке поранення, то разом із побратимами захищав би країну у зоні АТО. Ігоря вісім разів оперували, на черзі — дев’ята операція. Чоловік заледве ходить з палицею, але це не заважає йому їздити разом з однодумцями-волонтерами на передову, займатися іншими важливими речами, які допомагають змінювати країну.
У лютому цього року наш земляк, хмельничанин Ігор Чернецький отримав від Президента України Петра Порошенка державну відзнаку — орден “За мужність ІІІ ступеня” за “громадянську мужність, самовіддане відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції гідності”. Ігор був сотником на Майдані під час Революції гідності і, якби не важке поранення, то разом із побратимами захищав би країну у зоні АТО. Ігоря вісім разів оперували, на черзі — дев’ята операція. Чоловік заледве ходить з палицею, але це не заважає йому їздити разом з однодумцями-волонтерами на передову, займатися іншими важливими речами, які допомагають змінювати країну.
Сучасні комунікації, благо, дозволяють отримувати інформацію, навіть не виходячи з оселі. Тож не дивно, що і я можу розповісти про Ігоря Чернецького багато, хоча ми давно не бачилися. Власне кілька днів тому, коли він приїжджав додому в Хмельницький, хотілося зустрітися й поспілкуватись, але не вийшло. Ігор прибув ненадовго і мав багато справ. Тож лише пізно ввечері мали змогу порозмовляти з ним по телефону. “Як справи, Ігорю?” — запитала.
“Все добре, от тільки часу катастрофічно не вистачає, — відповів. — Разом із хлопцями та дівчатами з благодійного фонду “Рух Михайлівський” збираємо гроші, купуємо все необхідне бійцям і відправляємо на Схід. Допомогу передаємо двома Сашками — Бауріним і Сурковим.
А ще розпочали новий проект — створення реабілітаційного центру для тих, хто повернувся з війни. Бо вже маємо думати про мирне життя. Ідея виникла, так би мовити, на голому місці і на власному ентузіазмі. Хлопці з Михайлівської сотні, які воюють на Сході, під час відпусток бувають на дачі, де проживає моя сім’я. Тут гарна природа, тиша та спокій, щоправда, спочатку для них це трохи незвично. Але я бачив, як їм добре наодинці з природою. От ми й подумали, що це може бути одним зі шляхів поствоєнної реабілітації бійців. Людям, які пережили жахіття війни, дуже важко повертатися до спокійного повсякдення. У них безсоння, нічні жахіття, втрата концентрації, навіть необґрунтовані напади агресії. Все це досить серйозно. На відновлення організму можуть піти роки. Ідею створення закладу, в якому могли б відновлювати духовне здоров’я наші воїни, підтримали, в першу чергу, мої рідні — дружина Наталя і теща Світлана Михайлівна. Розглядали кілька місць, де можна було б розпочати роботу. Наприклад, є гарне місце на Миколаївщині, недалеко від моря. Але воно дуже віддалене від цивілізації. Навіть до найближчого медпункту дістатися непросто. Другий вибір впав на Івано-Франківщину. Мальовнича природа цього краю сама лікуватиме не тільки поранені тіла воїнів, а й душі. Ті місця дихають справжньою національною історією, до якої варто торкнутися, аби зміцніти у власних переконаннях. Дуже важливо, на мою думку, щоб психологи, які допомагатимуть бійцям долати посттравматичні стресові розлади, обов’язково мали бойовий досвід. Відомо, що навіть у найскладніших випадках колишні воїни більше довіряють тим, хто, як і вони, бачили кров і смерть, втрачали побратимів.
У наших задумах, крім допомоги психолога-реабілітолога, ще й терапія різними видами мистецтва і працею. Знаю одного побратима, якому дивом вдалося вижити в Іловайському котлі. То він після знайомства з Івано-Франківськом захопився малюванням. На мою думку, треба створити таку атмосферу, аби кожен воїн відчув, що він потрібен країні, сім’ї, людям навколо, навіть будучи інвалідом. Реабілітовані повинні бачити перспективу свого життя, тоді їм легше адаптуватися”.
“Для відкриття такого реабілітаційного центру потрібні значні кошти. І щоб утримувати цей заклад — також. Як думаєте вирішувати цю проблему?” — запитала на прощання в Ігоря.
“Поки обходимося коштами власної сім’ї і волонтерські ще не залучали. Але будемо це робити. Думаю, що нам допоможуть справжні українці та перевірені друзі з-за кордону”.
Вікторія Стандрійчук