У три роки життя для маленької Оксанки розділилося на до та після. За добу дівчинка отримала інвалідність. Проте батьки довго не могли довідатися причини: система радянської медицини вперто не бажала визнавати власні помилки. Мама і тато зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жити повноцінно. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій та нагород творчих конкурсів. А нині вона — одна з найдієвіших волонтерок нашого краю.
У три роки життя для маленької Оксанки розділилося на до та після. За добу дівчинка отримала інвалідність. Проте батьки довго не могли довідатися причини: система радянської медицини вперто не бажала визнавати власні помилки. Мама і тато зробили все, щоб їхня донечка змогла не просто існувати, а жити повноцінно. Оксана закінчила школу, отримала вищу освіту, стала журналісткою, письменницею, володаркою численних премій та нагород творчих конкурсів. А нині вона — одна з найдієвіших волонтерок нашого краю.
— Оксано, як розпочалася ваша волонтерська діяльність?
— Дуже чітко, наче це було вчора, пам’ятаю 1 березня 2014 року. Тоді Росія де-факто оголосила нам війну. Було дуже страшно… Старокостянтинів — військове містечко, серед моїх знайомих та родичів немало військових, отож про жалюгідний стан української армії я добре знала. Як журналіст районного радіо робила репортажі, писала пости в соціальній мережі і… розуміла, що цього дуже мало. Але що я, людина у візку, яка ніколи не тримала в руках зброю, вмію робити? Писати? Я пишу. Організовувати і проводити концерти?.. Кому вони тепер потрібні? Просилася з концертом у Чонгар — на той час це була “найгарячіша” точка. У відповідь покрутили пальцем біля скроні і категорично відмовили… Відтак уже в квітні на Вербну неділю на летовищі авіаційної бригади на Старокостянтинівщині відбувся перший благодійний концерт для військовослужбовців. Запросила до участі в ньому знайомих співаків, домовилася з владою, аби виділили автобус та пальне, щоб доставити артистів із Хмельницького. І відверто тішилася тим, що змогла, прислужилася, встигла внести і свою лепту в літопис новітньої української історії. Тоді думалося, що все от-от закінчиться.
— У чому полягає ваша робота як волонтера сьогодні?
— Ми веземо пісню, музику, гумор, поетичне слово туди, де люди цілодобово перебувають у стані емоційного і фізичного навантаження — у шпиталі, військові частини, на полігони України, в зону АТО.
Окрім мистецької складової, доводиться перейматися і хлібом насущним, відвозячи військовим в АТО гуманітарний вантаж. За минулий рік наша волонтерська спільнота зібрала і переправила на фронт до 20 тонн “гуманітарки” — від туалетного паперу до пічок-буржуйок і подушок.
— Скільки виступів та поїздок ви мали за час волонтерства?
— Спершу лічила: п’ять, десять, двадцять п’ять… Згодом прийшло усвідомлення, що чим більше робиш, тим більше потрібно робити. Щодо кількості концертів — їх більше двох сотень. З них у зоні АТО — майже 30.
— Які труднощі доводилося долати?
— На моральному рівні — банальне людське нерозуміння, коли мене відкрито називали злодійкою чи завуальовано висловлювали сумнів у тому, що зібрані гроші підуть на потреби вояків. Але то було спочатку. Згодом усі пересвідчилися в чесності намірів і дій. Тим більше, що про все звітуємо, усім, хто долучається до збору допомоги, дякуємо, не присвоюючи собі чужих заслуг. Великою, ледве зборимою проблемою ставав пошук транспорту для поїздок в АТО. Особисто телефонувала до різних перевізників — від офіційних до нелегальних, власників пасажирських та вантажних “спринтерів”, напитуючи патріотів для волонтерських поїздок. З часом напрацювалося коло партнерів-транспортників, готових возити нас в АТО і загалом до військових по Україні.
— Оксано, ви — голова громадської організації “Творча сотня “Рух до перемоги”.
— Після переходу з іпостасі керівника неофіційної волонтерської організації до офіційно зареєстрованої громадської організації принципово не змінилося нічого. Маю трохи більше повноважень, але й більше відповідальності. Тільки й усього.
— Із вами завжди поруч ангели-охоронці — мама і тато. Розкажіть трохи про Ніну Василівну та Петра Онуфрійовича, будь ласка.
— Вони — пенсіонери. Проте їх не цікавить вимірювання тиску, серіали чи заочні баталії з політиками по телевізору. Вони дієві і прогресивні! А ще завжди поруч. Якби не мама і тато, не досягла б половини всього, що тепер є складовою моєї біографії. Тато як професійний фотограф здійснює фотозйомку наших заходів, а між поїздками проводить зустрічі з працівниками підприємств, навчальних закладів, з керівниками різних установ, залучаючи їх до формування гуманітарного вантажу, збору продуктів і речей, котрі щомісяця завозимо в АТО.
Від початку агресії проти України з боку Росії я неодноразово повторювала про своє прагнення здійснити поїздку до вояків — у бік Криму, потім на Схід. Коли мова про це зайшла не гіпотетично, а цілком реально, вдома відбулася дуже серйозна розмова — з озвученням усіх небезпек, труднощів, відповідальності і людського нерозуміння, котре спровокує такий мій/наш вчинок. У цей час у кімнаті працював телевізор, випуск новин — як тло до нашої розмови. І раптом показали сюжет про юнака, котрий пішов добровольцем на війну. Його мама, місяць не знаходячи собі місця, подалася вслід за сином до того ж добровольчого батальйону. А за ними — і його вітчим. Отак усі троє й воюють на Сході… Ми з батьками подивилися одне на одного й зрозуміли, що наша історія буде чимось схожа. Це — наша модель поведінки. Відтоді й “воюємо” на волонтерському поприщі.
— Які люди найбільше зустрічаються на волонтерських шляхах?
— Від самого початку моєї артистично-волонтерської діяльності звернулася з пропозицією про спів-працю до людей, із якими упродовж багатьох років знаємося, працюємо і дружимо. Це 42-й гарнізонний будинок офіцерів. Його директор Сергій Чеплаков постійно здійснює координацію наших дій, маневруючи між військовими реаліями й ініціативами волонтерського об’єднання. Всебічне сприяння отримую від Старокостянтинівського міського управління соціального захисту населення, а його начальник Наталя Шабельник регулярно долучається до волонтерських акцій, сама їх ініціює. Конструктивна співпраця складається з організацією воїнів АТО м. Старокостянтинова, з хмельницьким об’єднанням українок “Яворина”, Старокостянтинівським гарнізоном. Плануючи поїздки в зону АТО, співпрацюю з Генеральним Штабом ЗСУ і також маю всебічну підтримку нашим ініціативам. Не залишаються осторонь обласне управління культури, філармонія. Серед волонтерів творчої сотні як артисти-професіонали, так і аматори. Це відома скрипалька Майя Онищук, оперний співак Степан Дробіт, баяніст Олександр Якубов, співачка Марія Мазур, чоловічий вокальний ансамбль “Mikst”, бард Ігор Білий, автор і виконавець Юрій Старчевод з Києва, гітарист і співак Юрій Вилавський, капітан ЗСУ, співак Олександр Петрук, репер Руслан Ковальчук, співачка Ірина Качан — дружина підполковника, капітана І льотної ескадрильї, співак Сергій Скоп. До участі в окремих концертах долучаються співочі школярі: Артем Харченко, Олена Лиманська, Марія Голюк. А ще серед волонтерів нашої сотні — настоятель храму Святої Трійці УПЦ КП отець Степан Капустинський, звукооператор Сергій Грищук, фотограф Леся Храбровська. Цей список не є остаточним, адже ми завжди готові до співпраці. Недарма об’єднання називається “сотнею” — кількість учасників має бути не менше ста!
— Розкажіть про найяскравіші зустрічі за ці два роки.
— Їх немало. Дуже щемкими є зустрічі на війні з земляками. Хоча насправді там усі земляки, там усі — свої. Якісь знайомства тривають від госпіталя чи полігону, де познайомилися, і далі — в АТО. Із кимось жили мало не на сусідніх вулицях, а впізналися на Сході. Пригадую одну з перших поїздок — до Маріуполя. Після концерту на території міжнародного аеропорту, де базувалися військовослужбовці різних родів військ, капелан отець Ігор, розповівши про те, що він пережив-перебачив на передовій, відверто запитав: “А нащо це потрібно вам?” Я чесно відповіла: “Якби не сиділа у візку, стояла б поруч із вами з автоматом у руках”. На диво, відтоді ніхто жодного разу вже не цікавився, а нащо мені волонтерство і тим більше — фізично та емоційно виснажливі поїздки на Схід. Ніхто не виказав здивування, побачивши людину у візку посеред війни. Тільки часто носять на руках. Буквально. Часто стають переді мною на коліно, аби поцілувати руку.
— Що потрібно зробити нам, українцям, для перемоги, щоб нарешті настав мир?
— Робити все, що від нас залежить — зі зброєю в руках, з мікрофонами, зі скриньками для збору пожертв, за кермом волонтерського автомобіля… Коли настане мир — залежить від політиків найвищого рівня. Українських і світових. І чи буде це бодай мир чи мир у результаті перемоги України — також залежить від них, бо ж армійці прагнуть наступу, а політики прагнуть домовленостей. На жаль, я як громадянка держави насправді не маю важелів, аби впливати на владні рішення. Зате можу відповідати за свою громадянську позицію. І знаю, що не маю права зрадити захисників України — сильних, неговірких, незламних, котрі так відверто довіряють мені/нам, не одягаючи балаклави на обличчя й знімаючи з душ бронежилети. Бодай на коротку мить спілкування.
Світлана ПАТРА, журналіст Імідж-центру університету “Україна”
Світлини з архіву
Оксани РАДУШИНСЬКОЇ