З цим юнаком, який після Майдану пішов на фронт у складі добровольчого батальйону “Свята Марія”, ми познайомили читачів ще взимку 2014-го, коли він після кількох місяців на передовій приїхав у рідний Хмельницький, заразом вирішуючи свої студентські проблеми у Чернівецькому університеті. Наші читачі бачили його тоді на фото в балаклаві, та й прізвище Євгена ми не розголошували з відомих причин, користуючись лише позивним Тунгус, як його ще у цивільному житті називали друзі, мабуть-таки, за елементи східних рис на обличчі. Пізніше на наших сторінках буде ще одна зустріч з Євгеном, коли він після кількох місяців на передньому краї приїхав додому на ротацію. Невдовзі Женя знову вирішив іти на фронт, обравши цього разу чи не найгарячішу точку на лінії фронту — селище Піски під зруйнованим Донецьким аеропортом, який уже був захоплений противником. Була то середина серпня 2015-го, коли Євген повідомив, що у Піски поїде у складі бійців батальйону ОУН.
З цим юнаком, який після Майдану пішов на фронт у складі добровольчого батальйону “Свята Марія”, ми познайомили читачів ще взимку 2014-го, коли він після кількох місяців на передовій приїхав у рідний Хмельницький, заразом вирішуючи свої студентські проблеми у Чернівецькому університеті. Наші читачі бачили його тоді на фото в балаклаві, та й прізвище Євгена ми не розголошували з відомих причин, користуючись лише позивним Тунгус, як його ще у цивільному житті називали друзі, мабуть-таки, за елементи східних рис на обличчі. Пізніше на наших сторінках буде ще одна зустріч з Євгеном, коли він після кількох місяців на передньому краї приїхав додому на ротацію. Невдовзі Женя знову вирішив іти на фронт, обравши цього разу чи не найгарячішу точку на лінії фронту — селище Піски під зруйнованим Донецьким аеропортом, який уже був захоплений противником. Була то середина серпня 2015-го, коли Євген повідомив, що у Піски поїде у складі бійців батальйону ОУН.
На той час у мене в редакції зберігалася його кевларова каска, яку позичив для волонтерських поїздок на Схід, тож її довелося віддати для повного бойового спорядження бійця. Говорити з Євгеном тоді, що його рішення їхати у ті краї надто небезпечне, навіть не брався, адже він уже був досвідченим бійцем і знав, на що йде. Тоді ж знову пригадалося, як на початку вересня 2014-го мені довелося бути учасником його проводів на Донбас у Києві, звідки “Свята Марія”, яку сформували українські патріоти з “Братства”, рушала під Маріуполь. Тож міг лише собі уявити, як його батьки сприйняли звістку про те, що їх син-одинак знову йде на фронт. Пам’ятаю, мама Олена Вікторівна ледь стримувала сльози, а батько Олександр Валентинович лише зосереджено мовчав. Ми зустрілися на Хрещатику, біля Інститутської, де ще не зникли усі відмітини недавнього протистояння на Майдані. На той час у Євгена Ролдугіна, а саме таке його справжнє прізвище, за плечима був лише досвід випробувань на Майдані, куди вирвався зі студентської лави, коли там стало гаряче, а ще невеличкий, більше теоретичний військовий вишкіл на навчальній базі батальйону. Того ж дня мені зі столичними друзями вдалося допомогти його екіпірувати по-військовому. Ми скористалися в столиці кількома напівлегальними адресами місць екіпірування, яке Женя з батьками придбав за власні кошти…
Після нового відбуття Євгена на Донбас ми мали лише кілька телефонних розмов, а нинішнього року в середині лютого Євген Ролдугін дав знати, що вже вдома. Пізніше я довідався, що він лікував ногу, на якій відморозив кілька пальців, а ще впорядковував справи у Чернівецькому університеті, який вирішив обов’язково закінчити — на прохання мами.
Недавно він завітав до редакції, де поділився власними думками й спогадами про бойові будні. Мені вдалося вмовити його піти на зустріч у роковини розстрілу Майдану в прес-клуб “Юний журналіст”, від чого хлопець спочатку сором’язливо відмовлявся, хоча згодом не пошкодував, що погодився. Досить знаковим, як на мене, було це спілкування зі школярами, адже за віком він усього на кілька років старший. Наші юні колеги у свою чергу після урочистостей провели з ним та його побратимом Михайлом Шурицьким справжню прес-конференцію, ставлячи хлопцям доволі непрості питання. До прикладу, чому Женя нічого не робить для того, щоб отримати статус учасника АТО? Чому він воює за рідну землю, не вимагаючи жодних матеріальних преференцій для себе, адже у складі добровольчих батальйонів годі очікувати на зарплати, де нині є лише продовольче та військове забезпечення? Чи, скажімо, як йому допомагав на фронті спорт, адже він — кандидат у майстри спорту з панкратіону та волода синього пояса з бразильського джиу-джитсу східних єдиноборств? Цікавило юних журналістів буквально все, з чим доводилося мати справу на фронті. Думаю, всім учасникам цієї патріотичної акції запам’ятаються слова цього високого, інтелігентного юнака, який наголосив, що на фронті українські військові та добровольці не відступають і не виступають у ролі жертви, їм доводиться воювати з чи не найсильнішою армією світу, даючи їй гідну відсіч, хоч Збройні Сили ще досі у стадії формування…
Напередодні у нас з ним відбулася, мабуть, ще відвертіша розмова. Адже Євген без будь-яких прикрас описував ситуацію на фронті так, як він її розуміє. Його думку, що гіршим від нинішньої оборонної політики для нас на Донбасі може бути тільки відступ, наскільки знаю, поділяють багато учасників АТО. Він, вочевидь, небезпідставно переконаний, що коли наші війська відходять із займаних позицій, російські окупанти та їх поплічники обов’язково рушать далі на нашу територію, як і в тому, що не можна воювати, тільки обороняючись. Євген вважає, що для вирішення всіх проблем на фронті потрібна політична воля керівництва держави. А найосновніше: він знову збирається на передову, бо інакше вже не може.
“Знаєте, одне — все це усвідомлювати, а інше — пробувати діяти самому, аби ця війна на Донбасі скінчилася, — говорив він. — Так, я, мабуть, міг би виїхати з країни, як це робить дехто зі знайомих, не бачачи перспектив для себе в Україні. Можливо, якби не війна, і я б подумав про такий крок. Але коли в рідній країні триває справжня війна, то треба нам усім, по можливості, робити щось для захисту країни. Ну, а щодо мого статусу учасника АТО чи тих військових зарплат, які обіцяють та дають, то нині, видно, ці матеріальні преференції не для таких, як я. Зрештою, не за тим ми добровільно йдемо на фронт…”.
Звичайно, на цій патріотичній ноті я би міг закінчити цю публікацію, підсиливши її ще кількома пафосними висловами тощо, але, даруйте, не буду й не хочу. Зрештою, мене не зрозуміє ні Женя Ролдугін, ні ті, хто ось уже два роки добровільно захищає рідну землю лише за покликом патріотичного серця. А вас, шановні читачі, прошу запам’ятати ім’я цього юного пасіонарія з нашого міста й подумки вклонитися його батькам…
Богдан Теленько
На фото: Євген Ролдугін у Пісках